Постанова in case no. 519/431/15-ц

Постанова

іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа 519/431/15-ц

провадження 61-3846св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., ПогрібнийС. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, подану її представником ОСОБА_6, на рішення Южного міського суду Одеської області від 9 березня 2016 року, ухвалене у складі судді Котова В. Г., та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 4 жовтня 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Варикаші О. Д., Станкевича В. А., Бабія А. П.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_5 з позовом, уточненим у жовтні 2015 року, про стягнення боргу за договором позики в розмірі 48 593 грн, інфляційного збільшення боргу за період з квітня 2012 року до серпня 2015 року у розмірі 34 914,66 грн та 1% від суми боргу за прострочення повернення позики відповідно до пункту 7 договору позики за період з 3 квітня 2012 року по 17 вересня 2015 року (за 1263 дні) у розмірі 613 729,59 грн.

Також позивач просив стягнути з відповідача понесені судові витрати зі сплати судового збору та витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 3 жовтня 2011 року між позивачем та відповідачем укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М., відповідно до якого ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 48 593 грн, що становить 6 095 дол. США за офіційним курсом Національного банку України на день укладення договору, а ОСОБА_5 зобов'язалася повернути позивачу таку ж суму грошових коштів у строк до 3 квітня 2012 року включно. У договорі зазначено, що вказана сума позики позичальником отримана повністю до підписання цього договору, проте відповідач ні у визначений договором строк, ні у подальшому суму позики не повернула.

Рішенням Южного міського суду Одеської області від 9 березня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача борг за договором позики в розмірі 48 593 грн, інфляційне збільшення боргу у розмірі 39 914,66 грн, проценти за договором позики у розмірі 613 729,59 грн, витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 575,93 грн. У стягненні з відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 10 000 грн відмовлено у зв'язку з відсутністю доказів понесення позивачем цих витрат.

Суд мотивував своє рішення тим, що отримання відповідачем позики у сумі 48 593 грн підтверджується змістом договору позики та заявою ОСОБА_5 від 3 жовтня 2011 року приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М., а неповернення суми позики відповідачем визнано у судовому засіданні. Сплата позикодавцю інфляційного збільшення суми боргу та 1% від суми боргу за кожен прострочений день повернення позики передбачена пунктом 7 договору позики та частиною другою статті 625 ЦК України.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 4 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін з посиланням на те, що воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У листопаді 2016 року представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_6 подав касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність передання грошей позичальнику за договором позики. Одержання позики відповідачем має бути підтверджене розпискою позичальника, проте така розписка позивачем не надана.

Суд першої інстанції обґрунтував своє рішення наявністю заяви позичальника від 3 листопада 2011 року приватному нотаріусу про отримання грошових коштів у сумі 48 593 грн. Проте суд не дав належної оцінки письмовим доказам, наданим відповідачем, які свідчать про неодержання ним позики, та не навів у рішенні мотиви їх відхилення.

Заявник зазначає, що працювала у фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 продавцем ювелірних виробів і при проведенні інвентаризації виявлена нестача товару, на суму якої складений договір позики.

Заявник вказує, що вказані обставини свідчать про відсутність між сторонами правовідносин позики та наявність між ними спору щодо відшкодування позивачу матеріальної шкоди, заподіяної при виконанні ОСОБА_5 трудових обов'язків. Це підтверджується також рішенням Южного міського суду Одеської області від 1 листопада 2013 року про розірвання трудового договору між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; актом інвентаризації від 29 вересня 2011 року, відповідно до якого розмір нестачі становить 25 023 грн; претензією відповідача від 14 жовтня 2011 року, направленою позивачу та приватному нотаріусу, про передачу суми позики та повідомленням від 18 листопада 2011 року про невиконання вимог претензії.

Заявник вказує, що суд неправильно застосував статтю 1048 ЦК України та дав неправильну оцінку змісту пункту 7 договору позики, внаслідок чого безпідставно стягнув проценти за договором позики. Передбачене пунктом 7 договору позики стягнення є неустойкою, до вимог про стягнення якої застосовується позовна давність в один рік.

Частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Розмір стягненої з відповідача неустойки значно перевищує суму позики. Суд зазначеній обставині не дав оцінки та не встановив, чи відповідає вона вимогам розумності та справедливості, встановленим статтею 627 ЦК України.

Також заявник вказує, що згідно з практикою Верховного Суду України не є укладеними правочини, у яких відсутні встановлені законодавством умови для їх укладення (не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача). Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. На підставі викладеного заявник вказує на обмеженість способів захисту порушеного права відповідача ОСОБА_5

Заявник зазначає, що апеляційний суд ухилився від виконання свого обов'язку щодо перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, зокрема не дослідив письмові докази, посилання на які містяться в апеляційній скарзі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту шостого розділу XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно зі статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1049 ЦК України).

Відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Стаття 1051 ЦК України встановлює, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Судами встановлено, що 3 жовтня 2011 року ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_5 (позичальник) укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М., відповідно до якого позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 48 593 грн, що становить 6 095 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на день укладення договору, а відповідач зобов'язалася повернути позивачу таку ж суму грошових коштів у строк до 3 квітня 2012 року включно.

У пункті 1 договору позики зазначено, що вказана сума позики ОСОБА_5 отримана повністю до підписання цього договору, про що сторони свідчать своїми підписами під договором.

Відповідно до пункту 6 договору сторони домовилися, що позичальник повинен сплачувати, а позикодавець приймати платежі позики до десятого числа кожного місяця рівними частинами в сумі, яка буде еквівалентна доларам США за офіційним курсом Національного банку України на день повернення частини суми позики.

У разі порушення позичальником пункту 6 цього договору позичальник має сплачувати 1% від суми боргу за кожен прострочений день позикодавцю, а також позикодавець має право сам розподіляти надходження грошей (частина суми позики чи сума за кожен день прострочення за користування позикою) на свій власний розсуд та вимагати дострокового розірвання договору позики (пункт 7 договору).

У пункті 12 договору сторони засвідчили, що договір укладається ним у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску.

3 жовтня 2011 року ОСОБА_5 подала приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М. заяву, якою підтвердила факт одержання нею від ОСОБА_4 48 593 грн за договором позики від 3 жовтня 2011 року.

Відповідач ні у визначений договором строк, ні у подальшому суму позики не повернула.

Касаційний суд вважає, що суд першої інстанції, повно та всебічно з'ясувавши обставини справи та дослідивши наявні у справі докази, правильно застосував наведені норми права та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення боргу за договором позики та інфляційного збільшення суми боргу.

Передання визначеної договором суми позики позичальнику підтверджується змістом нотаріально посвідченого договору позики, у якому ОСОБА_5 засвідчила отримання позики до підписання цього договору, відповідність договору її волі та укладення договору без застосування до неї будь-якого тиску, а також заявою позичальника приватному нотаріусу від 3 жовтня 2011 року.

Посилання заявника на те, що суд першої інстанції не дав належної оцінки доказам, які свідчать про неодержання позичальником суми позики, є необґрунтованими, оскільки суд з дотриманням вимог статті 212 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи, дослідив наявні у справі докази у їх сукупності та дійшов висновку про доведеність отримання позичальником суми позики.

Апеляційний суд виконав вимоги статті 303 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду апеляційної скарги, яка визначає межі розгляду справи апеляційним судом, перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених у суді першої інстанції вимог та доводів апеляційної скарги та навів в ухвалі мотиви відхилення викладених у скарзі аргументів щодо неодержання позики; відсутності між сторонами правовідносин, що виникають з договору позики та наявності спору щодо відшкодування шкоди, заподіяної відповідачем при виконанні трудових обов'язків.

Суд касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу про перевагу одних доказів над іншими.

Посилання заявника на те, що одержання позики позичальником має бути підтверджене виключно розпискою позичальника є безпідставним, оскільки стаття 1047 ЦК України встановлює, що договір позики укладається у письмовій формі; додатково зазначає, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника і не містить положень про обов'язкове посвідчення передання суми позики розпискою позичальника.

Звернення позивача до правоохоронних органів з приводу нестачі ювелірних виробів, перебування відповідача у трудових відносинах з позивачем на час виявлення такої нестачі не спростовує наявності між сторонами правовідносин, що виникли з нотаріально посвідченого договору позики, який посвідчує передання позичальнику визначеної договором суми позики. Вимоги про визнання договору позики недійсним з підстав відсутності вільного волевиявлення відповідача на укладення такого договору не заявлено.

Посилання заявника на обмеженість способів захисту порушеного права відповідача не відповідають дійсності, оскільки способи захисту цивільних прав та інтересів визначені статтею 16 ЦК України і поширюються на кожну особу, права якої порушені. Вказана стаття також визначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до статті 3 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи, кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а відповідно до статті 31 цього Кодексу до початку розгляду судом справи по суті відповідач має право пред'явити зустрічний позов.

Щодо доводів касаційної скарги про неправильне тлумачення судом пункту 7 договору позики та безпідставне стягнення процентів за цим договором касаційний суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З аналізу положень пункту 7 договору позики вбачається, що грошова сума, яку позичальник має сплачувати позикодавцеві за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, є неустойкою (пенею), оскільки вона обчислюється у процентах від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, а не як визначений договором або законом розмір процентів річних від простроченої суми.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, з відповідача на користь позивача на підставі вказаного пункту договору та частини другої статті 625 ЦК України стягнуто 613 729,59 грн процентів за договором позики, хоча вказана сума є пенею.

Відповідно до пункту першого частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (пені, штрафу) застосовується позовна давність в один рік.

Згідно зі статтею 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

20 листопада 2015 року, тобто до винесення судом рішення, представник відповідача ОСОБА_6 подав до суду заперечення проти позову, у яких вказав про необхідність застосування до вимог про стягнення неустойки позовної давності в один рік.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

На підставі викладеного касаційний суд задовольняє касаційну скаргу частково, скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача процентів за договором позики у розмірі 613 729,59 грн та ухвалює в цій частині нове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача пені за рік, що передує даті звернення з позовом (1 квітня 2015), - з 1 квітня 2014 року по 31 березня 2015 року (365 днів) у розмірі 177 364,45 грн (48 593х1:100Х365).

В частині задоволення позовних вимог про стягнення неповернутої суми позики та інфляційного збільшення боргу суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення судових рішень в цій частині без змін.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Виходячи з загальної суми задоволених позовних вимог 265 872,11 грн (48 593+39 914,66+177 364,45) з відповідача на користь позивача слід стягнути витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 658,72 грн.

За подання касаційної скарги заявником сплачено судовий збір у розмірі 4 384,80 грн. Оскільки касаційну скаргу частково задоволено з позивача на користь відповідача слід стягнути витрати зі сплати судового збору пропорційно розміру задоволених вимог касаційної скарги. Касаційний суд застосовує наступний розрахунок: 265 872,11грн (сума задоволених позовних вимог з урахуванням постанови касаційного суду)х100:702 237,25 грн (сума задоволених позовних вимог судом першої інстанції)=37,86%; 4 384,80 грн х 37,86 : 100 = 1 660,09 грн.

Таким чином з позивача на користь відповідача слід стягнути витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 1 660,09 грн.

Зарахувавши взаємні вимоги, касаційний суд стягує з відповідача на користь позивача судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 998,63 грн (2 658,72 грн - 1 660,09 грн).

Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану її представником ОСОБА_6, задовольнити частково.

Скасувати рішення Южного міського суду Одеської області від 9 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 4 жовтня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 відсотків за договором позики у розмірі 613 729,59 грн та ухвалити в цій частині нове рішення.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 пеню за договором позики у розмірі 177 364,45 грн.

В іншій частині рішення Южного міського суду Одеської області від 9 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 4 жовтня 2016 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судові витрати у розмірі 998,63 грн.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак