Постанова по делу № 753/15472/15-ц

Постанова

Іменем України

03 листопада 2020 року

м. Київ

справа 753/15472/15-ц

провадження 61-17442св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - Управління справами Верховної Ради України,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України, Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 січня 2019 року у складі судді Вовка Є. І. та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., у справі за позовом Управління справами Верховної Ради України до ОСОБА_1 (який також є законним представником неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ), ОСОБА_2 (яка також є законним представником неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України, Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про виселення з службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року позивач Управління справами Верховної Ради України звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про виселення з службового житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення.

Позов мотивований тим, що будинок АДРЕСА_1 перебуває на балансі Управління справами Верховної Ради України. Однак, в даному будинку в квартирі № 327 всупереч волевиявленню позивача та положенням діючого законодавства, проживають відповідачі, при цьому, ОСОБА_1 отримав вказану службову квартиру згідно з ордером від 05 листопада 2009 року на вказане службове жиле приміщення на період його повноважень депутата Верховної Ради України, які були припинені 27 листопада 2014 року.

Листом за підписом Керівника Апарату Верховної Ради України за 15/13-576 від 30 березня 2015 року було повідомлено ОСОБА_1 про необхідність звільнення у місячний термін займаного службового жилого приміщення, однак, відповідач та члени його сім`ї займану службову квартиру не звільнили.

З врахуванням наведених обставин, позивач просив виселити відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зі службового жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, позов Управління справами Верховної Ради України задоволено.

Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 зі службового жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що наявні передбачені законом підстави для виселення зі службового жилого приміщення ОСОБА_1 з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм процесуального права просять скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Дарницького районного суду м. Києва .Зупинено виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 січня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

03 листопада 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Штелик С. П.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не встановлено, що саме позивач є власником спірного жилого приміщення. Крім того, не враховано належність відповідачів до категорії осіб, яких закон забороняє виселяти зі службового жилого приміщення без надання іншого. Заявники зазначають, що проігноровано права малолітніх дітей, а також не враховано права відповідачів як внутрішньо переміщених осіб. Вказують, що були позбавленні можливості користуватися процесуальними правами в судді першої інстанції.

Відзив на касаційну скаргу

30 жовтня 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив Управління справами Верховної Ради України на касаційну скаргу, який мотивований тим, що ухвалені у справі рішення є законними та обґрунтованими, а тому просив залишити рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що ОСОБА_1 був обраний народним депутатом України шостого-сьомого скликань (т. 1 а. с. 14-15).

Рішенням Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України від 09 липня 2009 року (протокол 39) затверджено список народних депутатів України, яким надано службові жилі приміщення у м. Києві, у тому числі ОСОБА_1 - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 ( т. 1 а. с. 9-10).

Будинок АДРЕСА_1 , в якому ОСОБА_1 надано службову квартиру № 327 , перебуває на балансі Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України (т. 1 а. с. 17).

05 листопада 2009 року ОСОБА_1 з сім`єю у складі дружини ОСОБА_2 та дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 видано ордер на право зайняття службового жилого приміщення жилою площею 49,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 8).

Підставою для видачі ордера є постанова Верховної ради України Про деякі питання управління державним майном, що забезпечує діяльність Верховної Ради України 1652-V І від 21 жовтня 2009 про включення спірної квартири до числа службових.

У листопаді 2009 року позивач з членами своєї сім`ї вселився у вказану квартиру (т. 1 а. с. 16).

27 листопада 2014 року термін повноважень ОСОБА_1 , як народного депутата України Верховної Ради України, достроково припинений (т. 1 а. с. 85).

Листом керівника Апарату Верховної Ради України 15/13-576 від 30 березня 2015 року ОСОБА_1 повідомлено про необхідність звільнення службового жилого приміщення, однак він та члени його сім`ї службову квартиру не звільнили (т. 1 а. с. 13).

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року та постановою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року, було відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Управління справами Верховної Ради України про визнання права користування спірним житловим приміщенням.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ (далі - Закон 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів ).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Виселяючи зі спірного службового жилого приміщення ОСОБА_1 та членів його родини, суди посилались на те, що відповідно до статті 126-1 ЖК Української РСР та пункту 28 Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, зобов`язані звільнити займане службове жиле приміщення .

Колегія суддів погоджується з висновками судів, виходячи з наступного.

Між учасниками процесу виникли спірні правовідносини з приводу надання народному депутату України службового жилого приміщення.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 126-1 ЖК Української РСР порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними визначається окремим Положенням, затвердженим Верховною Радою України.

Згідно з частиною шостою статті 35 Закону України Про статус народного депутата України (в редакції Закону, чинній на час надання відповідачу ОСОБА_1 службового житла), народному депутату на строк виконання його повноважень надається службове жиле приміщення для проживання його та членів його сім`ї, яке він зобов`язаний звільнити не пізніш як через три місяці з дня припинення депутатських повноважень.

Частиною другою статті 118 ЖК Української РСР визначено, що жилі приміщення, які надаються народним депутатам України на період їх роботи на постійній основі у Верховній Раді України, включаються до числа службових і виключаються з їх числа за рішенням Верховної Ради України за поданням Комісії Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів.

Частиною сьомою статті 35 Закону України Про статус народного депутата України визначено, що службові жилі приміщення, призначені для заселення народними депутатами та членами їх сімей, перебувають у державній власності.

Пунктом 28 Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затвердженого постановою Верховної Ради України 11 липня 1995 року встановлено, що народні депутати України строк депутатських повноважень яких закінчився, в тримісячний строк зобов`язані звільнити займане службове жиле приміщення з усіма особами, які з ними проживають, а в разі відмови - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Згідно з Законом України Про управління об`єктами державної власності Управління справами є уповноваженим органом, який здійснює свої повноваження щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до пункту 3.4 Положення про Управління справами Апарату верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 05 жовтня 2015 року 1371, Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України перебуває у сфері управління Управління справами.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що займане житлове приміщення є службовим і депутатські повноваження відповідача ОСОБА_1 закінчились, а Управління справами як уповноважений орган, здійснює свої повноваження щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Посилання заявників на положення Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб не впливають на правильність вирішення спору, оскільки між сторонами правовідносини, визначені вказаним Законом, не виникли.

Доводи заявників про порушення судами попередніх інстанцій прав малолітніх осіб на житло є безпідставними, оскільки порядок надання житла народному депутату України та порядок його виселення разом із усіма його членами сім`ї, регулюється та передбачений спеціальними, імперативними нормами законодавства, а тому виселення малолітніх осіб без надання іншого житла відбувається у відповідності до закону.

Положення статті 125 ЖК Української РСР регулює порядок виселення зі службового жилого приміщення робітників і службовців.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі 753/15470/15-ц.

Враховуючи викладене положення статті 125 ЖК Української РСР не поширюється на народних депутатів України, оскільки є спеціальна норма, а саме стаття 126-1 ЖК Української РСР.

Враховуючи викладене пункт 28 Положенняпро порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затвердженого постановою Верховної Ради України 11 липня 1995 року містить імперативне правило про те, що народні депутати України, строк депутатських повноважень яких закінчився чи депутатські повноваження яких достроково припинено відповідно до статті 4 Закону України Про статус народного депутата України , або щодо яких скасовано рішення про визнання їх депутатських повноважень, чи які одержали у м. Києві інше благоустроєне жиле приміщення у постійне користування, в тримісячний строк зобов`язані звільнити займане службове жиле приміщення з усіма особами, які з ними проживають, а в разі відмови - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Таким чином, наведеними спеціальними нормами регулюється порядок надання, користування службовим жилим приміщенням безпосередньо народними депутатами України.

Доводи касаційної скарги, відносно того, що судами було допущено порушення статті 125 ЖК Української РСР, Законів України Про охорону дитинства , Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб є безпідставними не заслуговують на увагу, оскільки судами правильно було застосовано спеціальну норму, яка регулює спірні правовідносини положення статті 126-1 ЖК Української РСР та пункту 28 Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними.

Доводи касаційної скарги про те, що стаж роботи позивача на посаді помічника-консультанта народного депутата України зараховуються до періоду роботи у Верховній Раді України є необґрунтованими, оскільки відповідно до частини третьої статті 34 Закону України Про статус народного депутата України помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. Отже, помічники-консультанти народного депутата у трудових відносинах із Верховною Радою України не перебувають.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 753/19908/15-ц.

Посилання заявників в касаційній скарзі на те, що вони були позбавлені права брати участь у досліджені доказів, надавати пояснення, заперечення та інше в судді першої інстанції є необґрунтованими, оскільки відповідачі будучі обізнані про справу зловживали своїми процесуальними права протягом трьох років.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі 373/2054/16-ц (провадження 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильного висновку суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 січня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

С. П. Штелик