Постанова по делу № 344/3988/13-ц

Постанова

Іменем України

02 вересня 2019 року

м. Київ

справа 344/3988/13-ц

провадження 61-29284св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області

від 30 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Пнівчук О. В.,

Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3 про визнання права власності на 3/4 частини квартири, визнання права особистої власності на земельну ділянку та житловий будинок.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що у період з 21 серпня 2003 року

до 20 листопада 2007 року він та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розлучення сторін за рішенням суду проживає з відповідачем.

Звертав увагу на те, що за час перебування з відповідачем у шлюбі ними придбано наступне нерухоме майно: квартира

АДРЕСА_1 , земельна ділянка площею 0,25 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, а також житловий будинок АДРЕСА_2 .

Вважав, що внаслідок погашення заборгованості за договором на пайову участь у частковому будівництві квартири АДРЕСА_1 за вказаною вище адресою після розірвання шлюбу, він має право на збільшення своєї частки в квартирі, а земельна ділянка та житловий будинок був придбаний ним за особисті кошти вже після фактичного припинення з відповідачем шлюбних відносин.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просив визнати за ним право власності на 3/4 частки квартири

АДРЕСА_1 ; право особистої власності на земельну ділянку площею 0,25 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд і на житловий будинок АДРЕСА_2 .

У вересні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання права особистої власності на квартиру, визнання права власності на 1/2 частини земельної ділянки та будинку.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовувала тим, що спірну квартиру АДРЕСА_1 вона придбала за власні грошові кошти, позичені у ОСОБА_6 за договором позики від 18 червня 2003 року, тобто ще до укладення шлюбу з ОСОБА_1 , який на час придбання квартири не працював, власних доходів не мав.

Вказувала на те, що за час шлюбу з відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 11 липня 2007 року ними було придбано житловий будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 0,25 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходяться у АДРЕСА_2. Посилання ОСОБА_1 на те, що зазначене нерухоме майно було придбано ним після фактичного припинення з нею шлюбних відносин є безпідставними.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 , уточнивши позовні вимоги, просила визнати за нею право особистої власності на квартиру

АДРЕСА_1 , загальною площею 113 кв. м, житловою площею 64,4 кв. м, право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею

0,25 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд і на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 .

У травні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позову зазначала, що з 16 травня 1982 року до 28 жовтня

1986 року вона та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, проте фактично шлюбні стосунки між ними припинились у 2003 році.

Звертала увагу на те, що 09 червня 1999 року ними за спільні грошові кошти придбано житловий будинок та земельну ділянку площею 0,35 га, що знаходяться у АДРЕСА_2, однак покупцем за договором купівлі-продажу була зазначена їхня

кума - ОСОБА_7

11 липня 2007 року право власності на зазначені вище об`єкти нерухомого майна було оформлене на ім`я відповідача, а частина земельної ділянки площею

0,1000 га - на ім`я сина ОСОБА_8 .

Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просила поділити спільне майно подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,25 га і на 1/2 частини житлового будинку, що знаходяться у АДРЕСА_2.

Ухвалами Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 грудня 2013 року та від 30 вересня 2015 року вказані позови об`єднано в одне провадження.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 16 червня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 на житловий будинок АДРЕСА_2 і земельну ділянку площею 0,25 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходяться в АДРЕСА_2. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя та врахувавши принцип рівності часток подружжя, суд визнав право власності по 1/2 частці квартири за кожним.

Вирішуючи спір в частині позовних вимог про поділ земельної ділянки та житлового будинку суд виходив із того, що вони придбані ОСОБА_1 після фактичного припинення сімейних відносин з ОСОБА_3 , а тому належать йому на праві особистої приватної власності.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_9 задоволено частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 червня 2016 року в частині визнання за ОСОБА_1 права особистої власності на земельну ділянку площею 0,25 га та житловий будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 47,9 кв. м, житловою площею 21,7 кв. м, які знаходиться в АДРЕСА_2 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться

в АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини будинку

АДРЕСА_2 , загальною площею 47,9 кв. м, житловою площею 21,7 кв. м, який знаходиться в АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться

в АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини будинку

АДРЕСА_2 , загальною площею 47,9 кв. м, житловою площею 21,7 кв. м, який знаходиться в АДРЕСА_2 . Рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 права власності по 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 за кожним, залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 права особистої власності на спірні земельну ділянку та житловий будинок та ухвалюючи в цій частині нове рішення про визнання за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 права власності по 1/2 частині зазначених об`єктів нерухомого майна в порядку поділу майна подружжя, апеляційний суд виходив з того, що земельна ділянка та житловий будинок були придбано сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі. Доказів фактичного припинення шлюбних стосунків на час придбання спірного майна, як і доказів того, що це майно він придбав за особисті кошти, ОСОБА_1 не надано.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і заперечень

У вересні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області

від 30 серпня 2017 року, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення в цій частині нового рішення про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 права власності

по 1/2 частини спірного житлового будинку та земельної ділянки, справу в цій частині направити на новий апеляційний розгляд, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Вказує на те, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з порушенням норм Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме: апеляційний суд не надав оцінки доказам, що містяться в матеріалах справи щодо джерела походження коштів на придбання спірної земельної ділянки та житлового будинку, не звернув уваги на пояснення свідків про те, що ОСОБА_1 придбав спірні об`єкти нерухомості за кошти, які належали йому до шлюбу з ОСОБА_3 .

Також, апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання представника позивача про виклик свідків, які могли підтвердити факт припинення шлюбних відносин між сторонами на час придбання спірного майна

ОСОБА_1 , що є самостійною підставою для заперечення права

ОСОБА_3 на 1/2 його частини.

Суд апеляційної інстанції допустив однобічного розгляду справи, взяв до уваги лише письмові пояснення представника ОСОБА_3 щодо періодичного проживання сторін у 2007 році, у тому числі і на час придбання спірного майна.

Висновки апеляційного суду про те, що спірне майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя фактично ґрунтуються лише на нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_3 про надання згоди на придбання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,25 га та житлового будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 47,9 кв. м, житловою площею 21,7 кв. м, які знаходиться в АДРЕСА_2 .

Рішення апеляційного суду в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 права власності по 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя, заявником не оскаржується, а тому касаційним судом не переглядається (стаття 400 ЦПК України).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та зупинено виконання рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

У статті 388 ЦПК України, в редакції Закону України 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 червня 2019 року провадження 61-29284ск18 призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 серпня 2003 року по 20 листопада 2007 року.

11 липня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями і спорудами та частини земельної ділянки, за умовами якого останній придбав у власність житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та земельну ділянку площею 0,25 га, що знаходяться у АДРЕСА_2.

Із нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_3 вбачається, що 06 липня 2007 року остання надала згоду на купівлю на умовах та за ціну на свій розсуд чоловіком ОСОБА_1 житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, що розташовані за адресою в с. Яблуниця Івано - Франківської області.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Отже, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен установити факт перебування у подружжя майна, набутого ними у шлюбі, яке підлягає поділу.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року вбачається, що суд, зберігаючи об`єктивність і упередженість, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків, чим фактично сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи.

Згідно з частиною четвертою статті 338 ЦПК України 2004 року висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши, що спірні земельна ділянка та житловий будинок були придбані ОСОБА_1 під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що вони є об`єктом права спільної сумісної власності сторін у справі, а тому підлягають поділу між ними відповідно до вимог СК України.

Доводи касаційної скарги щодо придбання спірної нерухомості позивачем за рахунок власних коштів, отриманих до реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , унаслідок чого відповідач не набула прав на таку нерухомість, не дають підстав для скасування оскаржуваних рішень суду, так як зводяться до переоцінки доказів, такі доводи були предметом розгляду апеляційного суду і не знайшли свого підтвердження. До таких висновків суд дійшов без порушень норм процесуального права.

Посилання у касаційній скарзі на те, що спірне майно було придбано

ОСОБА_1 після припинення фактичних шлюбних відносин також є безпідставними та недоведеними. З підстав недоведеності цих обставин ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року було скасовано ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 04 листопада 2016 року.

Скасовуючи зазначене судове рішення, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що апеляційний суд, пославшись на доводи ОСОБА_1 та, взявши за доказ припинення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільного господарства з кінця 2006 року - початку 2007 року рішення суду від 20 листопада 2007 року про розірвання шлюбу, не звернув уваги на те, що підтвердження таких юридично важливих, преюдиційних обставин, тобто, що сторони припинили шлюбні відносини станом на 11 липня 2007 року, матеріали справи та рішення суду не містять, із позовної заяви ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та рішення суду від 20 листопада 2007 року взагалі не вбачається дати припинення шлюбних відносин, режим окремого проживання,передбачений статтею 119 СК України, судом не встановлювався. Тому посилання на зазначені процесуальні акти як на єдиний доказ припинення шлюбних відносин є необґрунтований.

Під час нового апеляційного розгляду справи апеляційним судом інших обставин не встановлено, оскільки зібрані у справі докази не підтверджують факту припинення сімейних відносин сторін з 2007 року.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання представника позивача про виклик свідків які б могли підтвердити те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не вели спільного господарства та проживали окремо з 2007 року, є безпідставними, оскільки доказів того, що позивач був позбавлений заявити таке клопотання в суді першої інстанції, матеріали справи не містять, при цьому в касаційній скарзі заявник зазначає, що позивач не заявляв такого клопотання, оскільки був впевнений, що ОСОБА_3 не буде заперечувати, що вони проживали окремо з 2007 року.

Однак, такі доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, крім того вони суперечать матеріалам справи, оскільки після звернення ОСОБА_3 із зустрічним позовом, у якому вона заперечувала припинення шлюбних відносин з 2007 року, позивач не був позбавлений права заявити клопотання про виклик свідків, які могли спростувати зазначені аргументи зустрічного позову.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.

Порушень норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які б могли призвести до зміни чи скасування оскаржуваного рішення, суд касаційної інстанції не встановив.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області

від 30 серпня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак

Г. І. Усик