Постанова по делу № 569/4861/16-ц

Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа 569/4861/16-ц

провадження 61-7326св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., , Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України Інформ-Ресурси ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області в складі судді Куцоконя Ю. П. від 15 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області в складі суддів: Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М., Шеремет А. М., від 27 вересня 2017 року ,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України Рівне-Інформ-Ресурс , яке замінено належним відповідачем - державним підприємством Міністерства внутрішніх справ України Інформ-Ресурси (далі - ДП Інформ-Ресурси ), про повернення майна шляхом його витребування з чужого незаконного володіння та визнання права власності.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 04 липня 2015 року відносно нього інспектором ДПС ВДАІ м. Рівне складено протокол про адміністративне правопорушення, яке передбачено частиною першою статті 126 КУпАП, вилучено автомобіль позивача - Мітсубісі Паджеро Спорт, 2001 року випуску, та доставлено автомобіль на спеціальний майданчик для зберігання.

Посилаючись з урахуванням уточнень на те, що 28 серпня 2015 року ним було сплачений штраф у розмірі 425 грн, однак після звернень до завідуючого спеціальним майданчиком автомобіль йому не повернули, що порушує його майнові права, позивач просив суд визнати за ним право власності на майно - автомобіль Мітсубісі Паджеро Спорт, 2001 року випуску, визнати дії відповідача протиправними, зобов'язати посадових осіб відповідача негайно і безоплатно повернути належне йому майно.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 15 серпня 2017 року відмовлено у позові ОСОБА_4 до державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України Інформ-Ресурси про повернення майна шляхом його витребування з чужого незаконного володіння та визнання права власності.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимогами пункту 12 Порядку тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року 1102, (далі - Порядок) передбачено обов'язок водія, власника (співвласника) транспортного засобу щодо оплати витрат, пов'язаних з транспортуванням та зберіганням такого транспортного засобу та надання визначених документів для повернення тимчасово затриманого транспортного засобу. Позивач не оплатив витрати за зберігання автомобіля понад три дні з дня його затримання, а саме за період з 07 липня по 05 жовтня 2015 року і не довів надання відповідачу передбачених законом документів, у зв'язку із чим не встановлено протиправних дій відповідача та підстав для задоволення вимоги про негайне та безоплатне повернення транспортного засобу. Крім того, суд указав, що ОСОБА_4 не є власником вказаного автомобіля, так як йому видано довіреність від 25 травня 2015 року лише на користування таким автомобілем, у зв'язку із чим підстави для визнання за ним права власності на спірний автомобіль також відсутні.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 27 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 серпня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 рокудо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що мотиви ухвалення судами рішення скаржнику не зрозумілі та не відповідають дійсності. Суди не звернули уваги на те, що відповідач не заперечував щодо повернення скаржнику автомобіля, за умови, що останній сплатить передбачені законом кошти за його тимчасове зберігання на спеціальному майданчику. Крім того, скаржник указав, що неодноразово звертався до відповідача із письмовими вимогами щодо повернення автомобіля, що не було враховано судами попередніх інстанцій. Суди дійшли помилкового, на думку скаржника, висновку про те, що він не є власником спірного автомобіля, у зв'язку із чим безпідставно відмовити йому у визнанні права власності на цей автомобіль. Судами попередніх інстанцій, на думку скаржника, ухвалено судові рішення, які безпідставно позбавляють його права власності на спірний автомобіль.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що 04 липня 2015 року інспектором ДАІ м. Рівне Гуменюком М. П. щодо позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 126 КУпАП та була винесена постанова про накладення на останнього штрафу в розмірі 425 грн.

Згідно протоколу та постанови, 04 липня 2015 року об 11 годині 45 хвилин в місті Рівне на перехресті вулиць Драгоманова - Чорновола ОСОБА_4, керуючи автомобілем Mitsubishi Pajero номерний знак НОМЕР_1, не мав при собі реєстраційних документів на даний транспортний засіб, чим порушив пункт 2.1.б Правил дорожнього руху та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 126 КУпАП.

Автомобіль Mitsubishi Pajero номерний знак НОМЕР_1 у ОСОБА_4 було вилучено та поміщено на спеціальний майданчик для тимчасового зберігання.

Штраф у сумі 425 грн ОСОБА_4 сплатив 28 серпня 2015 року.

Зі зверненням про поверненням спірного автомобіля ОСОБА_4 звернувся до відповідача 05 жовтня 2015 року, тобто поза межами трьох днів з моменту тимчасового затримання такого транспортного засобу.

Крім того, згідно наданого позивачем свідоцтва про реєстрацію автомобіля серії НОМЕР_2, виданого у Республіці Польща 03 березня 2009 року, власником автомобіля є ОСОБА_7. При першій реєстрації автомобіля у Республіці Польща співвласником автомобіля вказаний ОСОБА_8. 25 травня 2015 року до свідоцтва про реєстрацію автомобіля внесено запис, яким вказано співвласником також ОСОБА_4.

При цьому, суди попередніх інстанцій указали на неточність наданого позивачем перекладу свідоцтва про реєстрацію, де wspolwlasciciel (українською мовою - співвласник) визначено як власник (польською мовою - wlasciciel ).

Згідно з довіреністю від 25 травня 2015 року, що відповідає даті внесення до свідоцтва про реєстрацію автомобіля відомостей про ОСОБА_4, ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_4 користуватися його автомобілем Mitsubishi Pajero Sport 2,5 TDI , 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3.

Матеріали справи не містять відомостей про передачу ОСОБА_7 спірного автомобіля в особисту власність ОСОБА_4.

Відповідно до статті 265-2 КУпАП у разі наявності підстав вважати, що водієм вчинено порушення, передбачені частинами першою, другою, третьою, четвертою, шостою і сьомою статті 121, статтями 121-1, 122-5, 126, частинами першою, другою, третьою і четвертою статті 130, статтями 132-1, 206-1 цього Кодексу, працівник відповідного підрозділу Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечує безпеку дорожнього руху, тимчасово затримує транспортний засіб шляхом блокування або доставляє його для зберігання на спеціальний майданчик чи стоянку (якщо розміщення затриманого транспортного засобу суттєво перешкоджає дорожньому руху), в тому числі за допомогою спеціального автомобіля - евакуатора. Про тимчасове затримання робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення.

Транспортний засіб може бути тимчасово затриманий на строк до вирішення справи про адміністративне правопорушення, але не більше трьох днів з моменту такого затримання (пункт 10 Положення).

Пунктом 10 Положення передбачено також, що строк затримання транспортного засобу обчислюється з моменту складення протоколу про адміністративне правопорушення або акта огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, а строк зберігання - з моменту доставлення транспортного засобу на спеціальний майданчик чи стоянку.

Відповідно до вимог пункту 12 Порядку повернення тимчасово затриманого транспортного засобу, який зберігається на спеціальному майданчику чи стоянці, здійснюється за письмовим зверненням його водія, власника (співвласника) за умови оплати ним витрат, пов'язаних з транспортуванням та зберіганням такого транспортного засобу, та пред'явлення відповідного протоколу про адміністративне правопорушення.

Установивши, що спірний автомобіль перебував на спеціальному майданчику більш ніж три дні, які визначені законом для тимчасового затримання транспортного засобу, та врахувавши, що ОСОБА_4 звернувся до відповідача щодо повернення йому автомобіля лише 05 жовтня 2015 року, і не надав при цьому передбачені Положенням документи, які необхідні для повернення транспортного засобу, який транспортувався та зберігався на спеціальному майданчику, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_4 в частині вимог про негайне та безкоштовне повернення спірного автомобіля, оскільки останній не надав належних та допустимих доказів порушення його прав відповідачем.

Суди також дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_4 в частині вимог про визнання за ним права власності на спірний автомобіль, оскільки з аналізу наданих позивачем доказів судами установлено, що позивач у передбаченому законом порядку не набув права особистої приватної власності на спірний автомобіль.

Крім того, указані вимоги не підлягають задоволенню у даній справі, оскільки відповідач не здійснює дій, що свідчать про порушення, невизнання або оспорення відповідних прав позивача.

Указані висновки ухвалені судами попередніх інстанцій за наслідками повного та всебічного дослідження обставин справи та перевірки їх тими доказами, які надані сторонами, і які оцінені судами на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку.

Доводи касаційної скарги щодо наявності підстав для задоволення позову у даній справі спростовуються змістом наданих учасниками справи доказів, матеріалами справи та обґрунтованими висновками судів першої та апеляційної інстанції.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про неодноразові звернення позивача до відповідача щодо повернення спірного автомобіля. Матеріали справи, досліджені судами попередніх інстанцій, не містять доказів на підтвердження указаних доводів скаржника.

Крім того, саме по собі звернення щодо повернення спірного автомобіля, без виконання вимог пункту 12 Положення не може вважатися достатньою підставою для його задоволення, оскільки власник (водій) транспортного засобу має виконати визначені указаним пунктом положення, зокрема, щодо надання доказів оплати ним витрат, пов'язаних з транспортуванням та зберіганням такого транспортного засобу.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня

2003 року 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України та Рябих проти Російської Федерації , у справі Нєлюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Згідно із частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням викладеного та к еруючись статтями 401, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 27 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

В. С. Висоцька

С.Ю. Мартєв