Постанова по делу № 804/3325/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 листопада 2018 року

Київ

справа 804/3325/17

адміністративне провадження К/9901/23800/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду :

Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Данилевич Н.А.,

за участю:

секретаря судового засідання Вітковської К.М.,

представника позивача ОСОБА_1, представників відповідача Донченка О.Г., Комарової О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 5 липня 2017 року (колегія суддів у складі: Рябчук О.С., Врони О.В., Єфанової О.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3 жовтня 2017 року (колегія суддів у складі: Суховарова А.В., Головко О.В., Ясенової Т.І.) у справі 804/3325/17 за позовом ОСОБА_4 до Національного банку України, третя особа - Національне агентство з питань запобігання корупції, про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,

установив:

У червні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із адміністративним позовом до Національного банку України, в якому просила: поновити її на посаді провідного економіста в Управлінні Національного банку України в Дніпропетровській області (далі - Управління НБУ в Дніпропетровській області; Управління), Національному банку України (далі - НБУ) за умови відсутності вакантних посад в Управлінні; стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу та 100 окладів державного службовця, який позивач отримувала на момент звільнення; стягнути відшкодування моральної шкоди в розмірі 9000000,00 грн.

Вважала звільнення незаконним, оскільки їй не було запропоновано жодної посади у новостворених підрозділах НБУ, у той час як вона має значний досвід роботи та більш високу кваліфікацію, ніж інші працівники, а також має переважне право на залишення на роботі у зв'язку з наявністю на утриманні двох непрацюючих осіб - матері, яка перебуває на пенсії, та брата - інваліда ІІ групи (загальне захворювання).

Справа розглядалася судами неодноразово.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення було мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося в межах закону, оскільки підрозділ, в якому працювала позивач, було ліквідовано, а на момент попередження про звільнення та безпосередньо під час звільнення в Управлінні були відсутні вакантні посади, які позивач могла б обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2016 року скасовано постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року та прийнято нове рішення про часткове задоволення позову: поновлено ОСОБА_4 на посаді провідного економіста в Управлінні; стягнуто з Управління на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну компенсацію в розмірі 6000,00 грн; в задоволенні решти позову відмовлено.

Приймаючи таке рішення, суд визнав, що після реорганізації Управління його чисельність збільшилась на 33 посади, що підтверджується відповідними штатними розписами, однак позивачу під час звільнення не пропонувалось жодної вакантної посади.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 травня 2017 року скасовано постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2016 року та постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційний суд виходив з того, що: штатний розпис Управління, затверджений станом на 1 серпня 2015 року, містив, у тому числі, скорочені посади, оскільки був наданий для суду з метою дослідження самого факту скорочення; перевіряючи законність звільнення позивача, яке відбулося на підставі наказу Управління від 17 квітня 2015 року 282-п, суди не врахували, що вказаний наказ позивачем не оскаржувався та є чинним.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 5 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3 жовтня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для поновлення позивача на роботі, оскільки після скорочення чисельності і штату працівників у відповідача не було вакантних посад, які б відповідали рівню освіти та продуктивності праці позивача.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_4 звернулася із касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалені у цій справі судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Заявник касаційної скарги вважає помилковим застосування судами до спірних правовідносин приписів Положення про формування кадрового резерву на посади державних службовців, затверджене Постановою НБУ від 17 березня 2006 року 96 (далі - Положення НБУ 96), яким встановлено обмеження для зарахування до кадрового резерву НБУ (для жінок - 50 років), оскільки воно не є нормативно-правовим актом та містить норми, які порушують Конвенцію Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок. Також, ОСОБА_4 не погоджується з висновком судів про те, що вона не скористалася правом оскаржити наказ, яким її звільнили, оскільки 4 липня 2017 року нею подано до суду заяву про уточнення позовних вимог, в яких, серед іншого, оскаржувався наказ про звільнення від 17 квітня 2015 року 282-п. Позивач звертає увагу на те, що суди не зазначили мотивів неврахування позиції Конституційного Суду України, згідно з якою ненормативні акти, на відміну від нормативних, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. Вважає хибним твердження відповідача про невідповідність освіти позивача Кваліфікаційним характеристикам професій працівників НБУ, оскільки при прийомі на службу до НБУ у 2002 році вимоги до її освіти відповідали всім вимогам.

Заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не надходило. Водночас, під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій позиція відповідача зводилась до відсутності вакантних посад, які позивач могла б обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

В судовому засіданні представники відповідача заперечували проти задоволення касаційної скарги та наголошували на тому, що ОСОБА_1 не уповноважений представляти інтереси позивача, оскільки з 1 січня 2017 року представництво у Верховному Суді здійснюється виключно адвокатами.

Судом допущено до участі у справі представника позивача, оскільки згідно з пунктом 11 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року 1401-VIII, здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Національне агентство з питань запобігання корупції своєї позиції щодо касаційної скарги ОСОБА_4 письмово не висловило, подало клопотання про розгляд справи без участі його представника за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 14 травня 2002 року прийнята на роботу до Управління НБУ в Дніпропетровській області на посаду провідного економіста сектору перевезення цінностей та інкасації відділу перевезення цінностей та організації інкасації; 1 липня 2004 року - переведена на посаду провідного економіста сектору аналізу діяльності банків і контролю нормативів відділу банківського нагляду Управління; 5 серпня 2004 року - переведена на посаду провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління.

15 січня 2015 року Правлінням НБУ прийнято Постанову 14 "Про удосконалення структури та затвердження граничної чисельності працівників територіальних управлінь Національного банку України", якою затверджено граничну чисельність працівників Управління НБУ в Дніпропетровській області з 1 лютого 2015 року у кількості 212 осіб.

При цьому, у новій структурі Управління НБУ в Дніпропетровській області відділ банківського нагляду, де працювала ОСОБА_4, не передбачався.

Наказом Управління НБУ в Дніпропетровській області від 21 січня 2015 року 12-п "Про скорочення штату і чисельності працівників", вирішено скоротити штат працівників Управління з 20 квітня 2015 року.

12 лютого 2015 року ОСОБА_4 вручено попередження про вивільнення від 11 лютого 2015 року у зв'язку зі скороченням штату працівників Управління НБУ та її посади.

Наказом Управління НБУ в Дніпропетровській області від 17 квітня 2015 року 282-п позивача звільнено з роботи з 20 квітня 2015 року у зв'язку зі скороченням штату та чисельності працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили з відсутності правових підстав для поновлення ОСОБА_4 на роботі, оскільки відповідачем дотримано порядок її вивільнення у зв'язку зі скороченням штату та чисельності працівників.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується із таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Порядок вивільнення працівників визначено у статті 49-2 КЗпП України, за правилами якої працівники персонально попереджаються про наступне вивільнення не пізніше, ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" визначено, що розглядаючи спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні з'ясувати, зокрема, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом законодавства, що регулює вивільнення працівника, які є докази про те, що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, та чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі.

Тобто, однією з правових гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. При цьому власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Згідно з частиною першою статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Частиною другою статті 42 КЗпП України визначено перелік категорій працівників, яким надається перевага в залишення на роботі при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації, зокрема: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації та деяким іншим категоріям осіб.

Так, для визначення рівня продуктивності праці та кваліфікації працівників, як це передбачено частиною першою статті 42 КЗпП України, роботодавець робить порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації працівників, в процесі якого, як правило, враховуються такі обставини, як: наявність відповідної освіти, післядипломної освіти, документів про підвищення кваліфікації, відсутність дисциплінарних стягнень, наявність заохочень за успіхи в роботі, отримання премій за виконання особливо важливих робіт, відсутність прогулів, відпусток без збереження заробітної плати, тривалої тимчасової непрацездатності, зауважень з боку адміністрації щодо строків і якості виконуваних завдань, обсяги виконуваних робіт.

Рівень кваліфікації визначається в залежності від освіти працівника та здобутих ним навичок під час виконання робіт за певною спеціальністю, а продуктивність праці вимірюється певними виробничими (службовими) показниками.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників.

Тобто, у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. При цьому, при проведенні вивільнення роботодавець вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. І лише за умови встановлення, що у всіх працівників є рівні умови продуктивності праці і кваліфікації, можна аналізувати, хто з них має переважне право на залишення на роботі згідно з частиною другою статті 42 КЗпП України.

Як встановили суди, відповідно до Постанов Правління НБУ від 15 січня 2015 року 14 "Про вдосконалення структури та затвердження граничної чисельності працівників територіальних управлінь" та 15 "Про запровадження пілотного проекту з реформування територіальних управлінь" до структури Управління НБУ в Дніпропетровській області увійшли управління в Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Полтавській, Сумській, Харківській областях. Тобто, відбулась масштабна реорганізація зі скороченням чисельності і штату працівників в межах 8 областей.

При цьому згідно зі штатним розписом Управління НБУ в Дніпропетровській області станом на 1 січня 2015 року в структурі Управління передбачалося 265 працівників, а відповідно до штатного розпису Управління НБУ в Дніпропетровській області станом на 23 березня 2015 року - чисельність працівників зменшилась до 212.

Тобто, суди встановили факт реорганізації Управління НБУ в Дніпропетровській області, де працювала ОСОБА_4, що супроводжувалося скороченням чисельності і штату працівників. При цьому відділ банківського нагляду, в якому ОСОБА_4 обіймала посаду, було ліквідовано, посада позивача скоротилася.

Досліджуючи рівень кваліфікації та продуктивності праці позивача порівняно з іншими працівниками відділу, відповідачем враховано, згідно з Кваліфікаційними характеристиками професій працівників Національного банку України, затверджених постановою Правління НБУ від 22 квітня 1998 року 158 (зі змінами, затвердженими Постановою Правління НБУ від 30 вересня 2010 року 447) до посади провідного економіста з банківського регулювання та нагляду встановлені наступні вимоги: повна вища освіта (магістр, спеціаліст) у галузі знань "Економіка та підприємництво" за спеціальностями "Банківська справа", "Фінанси та кредит", "Облік і аудит".

Натомість, позивач має диплом, виданий Державною гірничою академією України, з присвоєнням кваліфікації "гірничий інженер-економіст" за спеціальністю "економіка та управління в галузях гірничої промисловості і геологорозвідці".

При цьому особи, які працювали разом з позивачем у ліквідованому Управлінні, та які переведені на посади в системі НБУ, здобули вищу освіту за напрямками: "Банківська справа", "Фінанси", "Облік і аудит", "Менеджмент".

Тобто, станом на час звільнення освіта позивача не відповідала вимогам Кваліфікаційних характеристик професій працівників Національного банку України.

Крім того, як встановили суди, у позивача не було переваг і в рівні продуктивності праці перед іншими працівниками у ліквідованому відділі. Так, порівнюючи анкети щорічного оцінювання ОСОБА_4 та інших працівників, які були переведені на посади в системі НБУ, суди встановили, що позивач має найнижчий відсотковий рівень виконання покладених на неї обов'язків та завдань.

Таким чином, вирішуючи відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України питання про наявність у позивача переважного права на залишення на роботі, відповідач надав перевагу працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, навівши при цьому суду відповідні обґрунтування, з яких причин такі працівники були переведені на посади в системі НБУ.

Позивач наголошувала на тому, що в управлінні, де вона працювала, запропоновано посади провідних економістів працівникам, які мають меншу тривалість стажу роботи. Крім того, на її утриманні перебувають двоє осіб, тоді як в сім'ї відсутні інші працівники із самостійним заробітком, що також гарантує їй переважне право на залишення на роботі.

Водночас, за змістом частини першої статті 42 КЗпП України у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію та продуктивність праці, і лише за умови відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці порівнюються умови (обставини), перелічені в частині другій вказаної статті.

Тобто, дослідження особистих обставин працівників та їх урахування можливе лише між рівними по кваліфікації та продуктивності праці працівниками.

Крім того, як встановили суди, позивач не надавала суду доказів перебування на її утриманні двох і більше осіб, та відсутності в сім'ї інших працівників з самостійним заробітком. Відповідачу таких документів перед звільненням позивач також не надавала.

У зв'язку з цим, Суд вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що відповідач довів неможливість переведення ОСОБА_4 на іншу роботу, оскільки після скорочення чисельності і штату працівників були відсутні вільні посади, які б відповідали її кваліфікації.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для поновлення позивача в Управлінні НБУ в Дніпропетровській області, а за умови відсутності вакантних посад в Управлінні - безпосередньо в апараті НБУ. Позовні вимоги про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, 100 окладів державного службовця, який позивач отримувала на момент звільнення, та моральної шкоди є похідними від вимоги про поновлення на роботі, тому задоволенню також не підлягають.

Крім того, суди обґрунтовано врахували при вирішенні спору ту обставину, що наказ Управління НБУ в Дніпропетровській області від 17 квітня 2015 року 282-п, яким звільнено ОСОБА_4 з роботи, нею у судовому порядку не оскаржувався, тому залишається чинним.

У касаційній скарзі позивач вказує, що під час нового розгляду справи 4 липня 2017 року нею подано до суду першої інстанції заяву про уточнення позовних вимог, в якій, серед іншого, оскаржувався наказ про її звільнення від 17 квітня 2015 року 282-п.

Водночас, зі змісту вказаної заяви вбачається, що позивач лише просила надати юридичну оцінку наказу про її звільнення, що судами у цій справі було зроблено та відповідну правову оцінку цьому наказу надано.

Стосовно посилань у касаційній скарзі на дискримінаційність приписів Положення НБУ 96 в частині встановлення граничного віку для перебування у кадровому резерві НБУ, що, відповідно, слугувало підставою для незарахування позивача до вказаного резерву, Суд зазначає наступне.

В адміністративному судочинстві діє принцип диспозитивності. Вказаний принцип передбачає, що формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача, і саме позивач визначає межі його адміністративного позову та бажані ним правові наслідки розгляду його звернення до суду. Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження про захист прав (у даному випадку трудових), щодо яких позивачем вимоги не заявлялися.

Предметом доказування у справі, що розглядається, є правомірність звільнення позивача з роботи, та, як наслідок, припинення її публічної служби, а не відмова у зарахуванні її до кадрового резерву НБУ та у прийнятті на іншу посаду з резерву.

У зв'язку з цим, доводи ОСОБА_4 та її представника про допущену щодо позивача дискримінацію виходять за межі предмета цього спору та не впливають на правильність вирішення заявлених позовних вимог, а підлягають з'ясуванню в межах окремого позову про оскарження незаконної відмови у прийнятті до кадрового резерву.

Під час касаційного перегляду справи позивачем надавалися докази, які, на її переконання, мають пряме відношення до даної справи. Водночас, за змістом частин першої та другої статті 341 КАС України (у редакції, яка діє з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права виключно на підставі встановлених фактичних обставин справи, та не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами чи відхилені ними.

Тобто, касаційний суд позбавлений можливості приймати нові докази і надавати оцінку доказам, які не були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій. Верховний Суд перевіряє судові рішення та встановлені у них обставини станом на час прийняття таких рішень.

Решта доводів, викладених у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Отже, суди не допустили неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б привести до ухвалення незаконних рішень, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постановлені у цій справі судові рішення - без змін.

Крім того, 12 жовтня 2018 року позивачем направлено до касаційного суду клопотання, в якому вимагає постановити окрему ухвалу про:

1) звернення до Вищої ради правосуддя щодо вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяли грубим і системним порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, прав і свобод жінки, актів про заборону дискримінації жінки за ознакою статті і віку, повторної віктимізації, відмові у доступі жінки до правосуддя, та наявність підстав для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили та сприяли вчиненню прямої дискримінації жінок;

2) звернення до Голови Національної поліції України, а за потреби - до Генерального прокурора України з вимогою зареєструвати в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань факт злочину - акту масової дискримінації жінок за ознакою статі та віку в національному законодавстві і на практиці з боку вищих посадових осіб центрального органу державного управління, наявності підстав для розгляду питання про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили та сприяли вчиненню прямої дискримінації жінок, повторної віктимізації тощо.

В обґрунтування поданого клопотання посилається на те, що суди: застосували до спірних правовідносин Положення про формування кадрового резерву на посади державних службовців, затверджене Постановою НБУ від 17 березня 2006 року 96, яке не було зареєстроване у встановленому законом порядку як нормативно-правовий акт, та яке містить дискримінаційні положення стосовно жінок; встановили обставини справи на підставі недопустимих доказів; незаконно змінили єдиний унікальний номер судової справи 804/7487/15 на 804/3325/17.

За змістом статті 358 КАС України суд касаційної інстанції у випадках і порядку, встановлених статтею 249 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу, тобто, постановлення окремої ухвали є правом, а не обов'язком суду касаційної інстанції.

Розглянувши подане позивачем клопотання, перевіривши викладені у ньому доводи, колегія суддів не встановила порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, або порушень закону суб'єктами владних повноважень, про існування яких вказує позивач, тому підстави для постановлення окремої ухвали відсутні.

Керуючись статтями 344, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 5 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 3 жовтня 2017 року залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_4 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя І.Л. Желтобрюх

Судді О.В. Білоус

Н.А. Данилевич

Повне судове рішення складене 19 листопада 2018 року.