Постанова по делу № 308/7295/16-ц

Постанова

Іменем України

09 липня 2018 року

м. Київ

справа 308/7292/16-ц

провадження 61-34553св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Виноградівської районної державної адміністрації, служба у справах дітей Ужгородської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, яка діє через представника ОСОБА_5, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 травня 2017 року у складі судді Дергачової Н. В. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Бисаги Т. Ю., Фазикош Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Виноградівської районної державної адміністрації, служба у справах дітей Ужгородської міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька.

Позовна заява мотивована тим, що у період з 20 лютого 2003 року по 25 лютого 2015 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, від якого мають спільну дитину - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вона має можливість виїжджати з дитиною за кордон на відпочинок і оздоровлення, що відповідає інтересам дитини. Крім того, під час навчання, ОСОБА_7 має можливість виїжджати самостійно на екскурсії за кордон і брати участь в музичних конкурсах, оскільки навчається у музичній школі.

Вказувала, що ОСОБА_6 своєї згоди на виїзд дитини за кордон в її супроводі не дає, тому ОСОБА_4 просила суд надати їй дозвіл на виїзд за межі України та на в'їзд до Угорської Республіки, Республіки Польщі, Словацької Республіки та інших країн Шенгенського простору, у тому числі Грецької Республіки, Республіки Болгарія, Арабської Республіки Єгипет, Турецької Республіки, Італійської Республіки, Королівства Бельгія, Французької Республіки сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, строком на 4 роки без згоди і супроводу батька.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 травня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем у порушення вимог чинного законодавства України не зазначено період конкретного одноразового виїзду, з визначенням його початку й закінчення, та країни виїзду неповнолітнього сина ОСОБА_7 без згоди і супроводу батька ОСОБА_6, тому підстав для задоволення позову немає.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 травня 2017 року залишено без змін .

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що чинним законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за згодою батьків або дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків.

Надання судом дозволу на майбутнє на виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків, без визначення при цьому конкретного часу та місця перебування, суперечить положенням законодавства, порушує права батька та є не в інтересах дитини.

Зважаючи на те, що багаторазове вивезення дитини за кордон без надання згоди батька чинним законодавством не передбачено, а також, що дозвіл суду на виїзд дитини за межі України без згоди батька не є абсолютним, і отримується кожен раз із зазначенням країни та строку перебування дитини, то суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_4

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно відмовили у задоволенні позову, оскільки батьки зобов'язані брати участь у вихованні своєї дитини, що включає в себе забезпечення всебічного розвитку власної дитини, закладення основ здоров'я, нормального відношення дитини до основних життєвих засад, розвитку інтелектуальних, творчих здібностей. При цьому, виїзд дитини за кордон жодним чином не порушує право батька на участь у вихованні дитини, оскільки має на меті, у першу чергу, забезпечення інтересів дитини.

Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У червні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У січні 2018 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про передачу справ на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки вона містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права і формування правозастосовчої практики.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі М. С. проти України від 11 липня 2017 року (заява 2091/13) Європейський суд з прав людини , установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинутина інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

У статті 313 ЦК України визначено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

На підставі вказаного, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі 14-244цс18 зробила правовий висновок, згідно з яким тимчасовий виїзд за кордон за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення .

У справі, що переглядається, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про надання їй дозволу на виїзд за межі України і на в'їзд до Угорської Республіки, Республіки Польщі, Словацької Республіки та інших країн Шенгенського простору, у тому числі Грецької Республіки, Республіки Болгарія, Арабської Республіки Єгипет, Турецької Республіки, Італійської Республіки, Королівства Бельгія, Французької Республіки сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, строком на 4 роки без згоди і супроводу батька, оскільки дозвіл суду на виїзд дитини за межі України без згоди батька не є абсолютним і отримується кожен раз із зазначенням країни та строку перебування дитини у цій країні.

ОскількиВелика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі 14-244цс18 уже висловила свою правову позицію щодо правильного застосування норм права у справах пронадання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, то підстав, визначених статтею 403 ЦПК України, для передачі цієї справи на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду немає. Отже клопотання представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є безпідставним.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, яка діє через представника ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк