Постанова по делу № 361/6776/14-ц

Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа 361/6776/14-ц

провадження 61-1830св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О.,

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

третя особа - приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Гамзатова Аліна Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скаргиОСОБА_5, представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Київської області від 14 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу (далі - нотаріус Броварського РНО) Гамзатова А. А., про визнання права спільної сумісної власності подружжя, визнання недійсними договорів дарування та визнання права власності на частину будинку.

Позов мотивовано тим, що із 0 1 грудня 1990 року по 30 листопада 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу вони побудували житловий будинок АДРЕСА_1, право власності на який 18 грудня 2009 року оформлено на ім'я відповідача ОСОБА_4 Після розірвання шлюбу відповідач без її дозволу договорами дарування від 18 серпня 2011 року та 05 червня 2012 року переоформив право власності на весь житловий будинок на ім'я своєї матері ОСОБА_5, надавши при цьому нотаріусу Броварського РНО Гамзатовій А. А. заяву про те, що спірний житловий будинок є його особистою власністю. Таким чином, вперше права ОСОБА_3 були порушені у серпні 2011 року, а вдруге - у червні 2012 року, а до суду з цим позовом вона звернулася у серпні 2014 року, тому не пропустила строку позовної давності.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати право спільної сумісної власності подружжя за нею та ОСОБА_4 на спірний житловий будинок; визнати незаконним договір дарування від 18 серпня 2011 року, вчинений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5, щодо ? частини спірного житлового будинку та скасувати його державну реєстрацію; визнати незаконним договір дарування від 05 червня 2012 року, вчинений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5, щодо ? частини житлового будинку та скасувати його державну реєстрацію; визнати за нею право власності на ? частини вказаного будинку.

Представник відповідача ОСОБА_4 позов не визнав, посилаючись на те, що спірний житловий будинок неодноразово був об'єктом судового розгляду, проте позивачем та її представником позовні заяви залишалися без розгляду, тому в результаті позивач пропустила строк звернення до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Крім того, будівництво спірного житлового будинку інвестувала його мати ОСОБА_5, яка відповідно до договору від 11 жовтня 2005 року продала квартиру в м. Києві за 250 000 грн, а частину грошових коштів у сумі 30 000 доларів США, які склали різницю між сумою, отриманою за продаж квартири, та сумою інвестування, мати позичила у ОСОБА_8 Він із дружиною не мали грошових коштів на фінансування вищевказаного житлового будинку, оскільки всі свої кошти вклали в будівництво квартири в м. Алушті відповідно до договору від 29 серпня 2005 року, на виконання якого ними було витрачено в період із 30 серпня по 02 вересня 2005 року кошти в розмірі 119 967,80 грн. Вважає, що позивач не надала суду належних доказів на обґрунтування своїх позовних вимог, тому просив відмовити в задоволенні позову.

Відповідач ОСОБА_5 теж не визнала вказаного позову, посилаючись на те, що із самого початку фінансування будівництва спірного житлового будинку здійснювалося за її кошти. Оформлення документів на житловий будинок на ім'я її сина - відповідача ОСОБА_4 було проведено виключно тому, що через вік і стан здоров'я їй було важко особисто брати участь у всіх необхідних юридичних процедурах. Вона своєму сину довіряла та не передбачила того, що він може розлучитися з ОСОБА_3 Крім того, із самого початку вона проживає в зазначеному будинку, повністю несе всі витрати з його утримання та експлуатації.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 14 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що стороною позивача не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що подружжя мало власні кошти на фінансування будівництва спірного будинку, натомість суд вважав установленим факт, що спірний будинок було профінансовано за грошові кошти відповідача ОСОБА_5 Посилаючись на вказане, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання вказаного будинку спільною сумісною власністю подружжя задоволенню не підлягають у зв'язку із недоведеністю.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 14 листопада 2017 року задоволено частково а пеляційну скаргу ОСОБА_3 Скасовано рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 14 серпня 2017 року та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано право спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на будинок АДРЕСА_1. Визнано недійсним договір дарування, укладений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 щодо ? частини будинку АДРЕСА_1, посвідчений 05 червня 2012 року нотаріусом Броварського РНО Гамзатовою А. А., зареєстрований у реєстрі за 1844, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частини будинку АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо судового збору.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відповідачі не довели факту того, що спірний будинок, придбаний у шлюбі, є особистою власністю ОСОБА_4 чи ОСОБА_5 Також суд виходив із того, що відповідачами не заявлялося будь-яких позовних вимог щодо спірного будинку. При цьому апеляційний суд виходив із того, що доводи відповідачів про те, що к ошти внесені матір'ю відповідача, спростовуються матеріалами справи, оскільки повне інвестування не було здійснено у 2005 році, коли матір відповідача продала свою квартиру, а здійснювалося частинами до 2009 року. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 і розподіл будинку в рівних частинах із визнанням за позивачем права власності на ? частини цього будинку. Також суд вважав, що відповідач не вправі був розпоряджатися спірним будинком без згоди позивача, тому договір дарування від 05 червня 2012 року про відчуження ? частини будинку, укладений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5, підлягає визнанню недійсним та його реєстрація підлягає скасуванню.

У касаційних скаргах ОСОБА_5, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги мотивовано тим, що апеляційний суд не перевірив джерела доходів позивача та не звернув уваги на відсутність у неї реальних доводів у 2005 році, тому неправильно застосував норми матеріального права. Усупереч вимогам статей 57, 63, 212 ЦПК України апеляційний суд проігнорував докази у справі без жодної мотивації, зокрема, показання свідка ОСОБА_8, а також не оцінив належним чином доказів у справі, а саме: договору продажу квартири ОСОБА_5, договору про фінансування будівництва квартири у м. Алушті подружжям ОСОБА_5 та оплату за цим договором. На думку скаржника, рішення апеляційного суду ґрунтується виключно на поясненнях позивача. Зазначаючи про порушення апеляційним судом норм процесуального права, скаржник посилається на невирішення апеляційним судом питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду, незважаючи на факт пропущення цього строку заявником. Крім того, представник заявника не підтвердив своїх повноважень згідно зі статтею 42 ЦПК України. ОСОБА_5 не була повідомлена належним чином про дату та час розгляду справи в апеляційному суді, чим порушено вимоги статті 74 ЦПК України.

Від представника позивача - ОСОБА_9 надійшли заперечення на вказані касаційні скарги, які заявник просить відхилити та залишити без змін рішення апеляційного суду, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 01 грудня 1990 року по 30 листопада 2010 року.

11 жовтня 2005 року між відповідачем ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком Аркада (далі - АКБ Аркада ) укладено договір 99-Б про участь у фонді фінансування будівництва, згідно з яким відповідач бере участь у фінансуванні будівництва житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за програмою Товариства з обмеженою відповідальністю Корпорація розвитку Київської області (далі - ТОВ КР Київської області ).

Згідно з актом приймання-передачі житлового будинку з прибудованим гаражем від 21 грудня 2009 року замовник ТОВ КР Київської області збудував та передав, а довіритель ОСОБА_4 сплатив 100 % вартості та прийняв двоповерховий (одноквартирний) трикімнатний житловий будинок з прибудованим гаражем, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно право приватної власності на житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, 15 січня 2010 року зареєстровано на ім'я ОСОБА_4

Таким чином, установлено що відповідач ОСОБА_4 набув право власності на спірний житловий будинок під час перебування в шлюбі із позивачем ОСОБА_3

Згідно з договором дарування ? частини спірного житлового будинку, посвідченим нотаріусом Броварського РНО ГамзатовоюА. А., зареєстрованим у реєстрі 18 серпня 2011 року за 957, та договором дарування ? частини цього ж будинку, посвідченим нотаріусом Броварського РНО Гамзатовою А. А., зареєстрованим у реєстрі 05 червня 2012 року за 1844, відповідач ОСОБА_4 подарував спочатку ? частини, потім ще ? частини вказаного будинку своїй матері ОСОБА_5

До нотаріуса відповідач ОСОБА_4 подав заяви, якими він стверджував, що вказані частини житлового будинку є його особистою власністю.

Відповідно до витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 02 березня 2013 року за відповідачем ОСОБА_5 зареєстроване право приватної власності на весь спірний житловий будинок.

Так, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог, встановивши, що спірний будинок придбаний не за кошти подружжя ОСОБА_5.

Однак із вказаними висновками обґрунтовано не погодився апеляційний суд виходячи з наступного.

Частиною першою статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників (частина друга статті 369 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Разом із цим відповідно до частин третьої, четвертої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого із подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язок для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використовується в інтересах сім'ї.

Положеннями частини першої статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою і шостою статті 203 ЦК України, зокрема правочин не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт третій частини першої статті 57 СК України).

Виходячи з наведених вище норм права, якими урегульовані правовідносин сторін, слідує, що законодавець встановлює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі. Обов'язок доведення тієї обставини, що майно, яке придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладений на останнього.

Однак у справі, що розглядається, апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність відповідачами факту того, що спірна квартира, яка придбана у шлюбі, є особистою власністю ОСОБА_4 чи власністю ОСОБА_5 При цьому апеляційний суд належно оцінив ту обставину, що відповідних вимог щодо спірного майна відповідачі не заявляли. Таким чином, за правилами статті 60 СК України все майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Установивши, що за договором про участь у фонді фінансування будівництва від 11 жовтня 2005 року, укладеним між АКБ Аркада та ОСОБА_4, останнім вносилися грошові кошти окремими платежами протягом дії договору до 2009 року, апеляційний суд вважав безпідставними доводи відповідачів про те, що кошти були внесені матір'ю відповідача, оскільки повного інвестування не було здійснено у 2005 році, коли мати відповідача продала свою квартиру, а здійснювалося частинами до 2009 року.

Апеляційний суд не погодився із висновками місцевого суду про те, що у подружжя не було власних коштів, зазначивши, що подружжя ОСОБА_4 працювало і отримувало доходи.

Апеляційний суд обгрунтовано вважав недоведеними належним чином посилання відповідача ОСОБА_5 на те, що спірний будинок вона інвестувала для себе, а також безпідставними її доводи про те, що через вік та стан здоров'я їй було важко особисто брати участь у всіх необхідних юридичних процедурах, адже такі спростовуються матеріалами справи, які містять належні докази щодо правових підстав виникнення зобов'язань із фінансування будівництва саме із ОСОБА_4

Виходячи з викладеного, апеляційний суд обгрунтовано не погодився із висновками місцевого суду по суті вирішеного спору, який на порушення вимог статей 212 - 214 ЦПК України 2004 року не надав належної оцінки обставинам справи про те, що спірний будинок набуто подружжям ОСОБА_4 у період шлюбу; за встановлених судом обставин справи, які не спростовані відповідачами належним чином, - є спільним сумісним майном подружжя, проте усупереч нормам матеріального права відчужений відповідачем без згоди позивача - іншого подружжя.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, належним чином дослідив докази у справі і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 10 , 57- 60 , 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, а також достатньо повно встановив фактичні обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Статтею 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Зі змісту оскаржуваного рішення апеляційного суду вбачається, що суд надав належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Наведені в касаційних скаргах доводи про те, що апеляційний суд не перевірив джерела доходів позивача та не звернув уваги на відсутність у неї реальних доводів у 2005 році, тому неправильно застосував норми матеріального права; усупереч вимогам статей 57, 63, 212 ЦПК України апеляційний суд проігнорував докази у справі без жодної мотивації, зокрема, показання свідка ОСОБА_8, а також не оцінив належним чином доказів у справі, а саме: договору продажу квартири ОСОБА_5, договору про фінансування будівництва квартири у м. Алушті подружжям ОСОБА_5 та оплату за цим договором; рішення апеляційного суду ґрунтується виключно на поясненнях позивача, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Так, згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Посилання скаржників на те, що апеляційний суд не вирішив питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду, незважаючи на факт пропущення цього строку заявником; представник заявника не підтвердив своїх повноважень згідно зі статтею 42 ЦПК України; ОСОБА_5 не була повідомлена належним чином про дату та час розгляду справи в апеляційному суді, чим порушено вимоги статті 74 ЦПК України, спростовуються матеріалами справи, внаслідок дослідження яких відсутні підстави для таких висновків.

Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_5, представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 14 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак

Г.І. Усик