Постанова по делу № 128/3082/15-ц

Постанова

Іменем України

11 квітня 2018 року

м. Київ

справа 128/3082/15-ц

провадження 61-11430св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю Лізингова компанія Еталон ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Лізингова компанія Еталон на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 12 травня 2016 року у складі судді Ганкіної І. А. та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 30 червня 2016 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Луценка В. В., Матківської М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю Лізингова компанія Еталон (далі -

ТОВ Лізингова компанія Еталон ) про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів.

Позовна заява мотивована тим, що 1 серпня 2015 року він уклав з ТОВ Лізингова компанія Еталон договір фінансового лізингу з додатками. Згідно пункту 1.1 укладеного договору фінансового лізингу (далі - договір) лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль Chevrolet Aveo, у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором. Предмет лізингу є власністю лізингодавця (пункт 3.3 договору) та придбається ним на своє ім'я за договором купівлі-продажу у продавця автомобіля (пункт 5.9 договору). Згідно

пункту 5.1 договору предмет лізингу передається лізингоодержувачу у строк не більше 50 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок лізингодавця авансового платежу (50% від вартості предмета лізингу), комісії за організацію у розмірі (10% від вартості предмета лізингу) та комісії за передачу предмета лізингу (3% від вартості предмета лізингу). Згідно додатку 1 до договору вартість предмета лізингу складала 200 920 грн.

На виконання договору фінансового лізингу ним було сплачено на користь відповідача 20 292 грн 92 коп.

Вважав, що укладений договір не відповідає законодавству про фінансовий лізинг, нормам ЦК України та до нього включено положення, які порушують права споживача.

Ураховуючи викладене, просив суд визнати договір фінансового лізингу

від 1 серпня 2015 року недійсним та стягнути з ТОВ Лізингова компанія Еталон на свою користь сплачені за договором кошти в сумі 20 292 грн 92 коп.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 12 травня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано договір фінансового лізингу

від 1 серпня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ Лізингова компанія Еталон недійсним. Стягнуто з ТОВ Лізингова компанія Еталон на користь ОСОБА_4, внесені за договором фінансового лізингу від 1 серпня 2015 року, кошти в сумі 20 292 грн 92 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення районного суду мотивовано тим, що в договорі фінансового лізингу

від 1 серпня 2015 року виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України Про фінансовий лізинг , положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 30 червня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ Лізингова компанія Еталон відхилено. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 12 травня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, щоукладений сторонами договір фінансового лізингу не містить обов'язкових істотних умов договору, оскільки він не містить таких індивідуальних ознак автомобіля, який наділений тільки йому властивими ознаками, що вирізняють цей автомобіль із поміж інших однорідних автомобілів. Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про несправедливі відносно споживача умови спірного договору фінансового лізингу та наявність у зв'язку із цим підстав для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та Закону України Про захист прав споживачів , а також суд вірно застосував положення

статті 216 ЦК України щодо стягнення з відповідача на користь позивача сплаченої ним суми комісії за організацію договору у розмірі 20 292 грн 92 коп.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ Лізингова компанія Еталон , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові ОСОБА_4

Касаційна скарга мотивована тим, що спірні правовідносини регулюються не Законом України Про захист прав споживачів , а нормами ЦК України та спеціальним Законом України Про фінансовий лізинг . Договір фінансового лізингу укладений з дотриманням вимог закону, які регулюють його укладання, ніяких порушень позивача як споживача послуг не допущено.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою

статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю

Стаття 18 Закону України Про захист прав споживачів містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

За змістом частини п'ятої цієї норми, у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України Про захист прав споживачів ).

Визначення поняття несправедливі умови договору закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України Про захист прав споживачів можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону Про захист прав споживачів ); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої

статті 18 Закону).

Відповідно до частини 1 статті 807 ЦК України і частини 1 статті 3 Закону України Про фінансовий лізинг предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Відповідно до частини першої статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

За змістом статті 19 Закону України Про захист прав споживачів нечесна підприємницька практика забороняється.

Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Частиною 2 зазначеної статті передбачено, що, якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману, зокрема, стосовно: ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг (пункт 3).

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

У частині третій зазначеної статті міститься перелік форм підприємницької діяльності, заборонених як таких, що вводять в оману, який не є вичерпним.

Задовольняючи позов ОСОБА_4, суди, вірно застосувавши положення статей 203, 215, 806 ЦК України, статті 18 Закону України Про захист прав споживачів , дійшли правильного висновку про те, що договір фінансового лізингу містить несправедливі умови для позивача. У договорі відсутня обов'язкова умова щодо індивідуальної визначеності предмета лізингу, виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом. Положення договору усувають відповідальність відповідача, не надають право споживачу вимагати дострокового розірвання договору, передбачають покладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору, і надають відповідачу право не повертати суму комісії за організацію договору у випадку дострокового розірвання договору споживачем.

Такі ж висновки застосування норм матеріального права викладені у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі 6-2766цс15.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Лізингова компанія Еталон залишити без задоволення.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 12 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 30 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

О. В. Білоконь

Є. В. Синельников