Постанова по делу № 2-а/604/9/13

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2018 року

м. Київ

Справа 2а/604/9/13 (2а/604/2/13)

Провадження 11-115апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом парафії с. Гнилиці церкви Святої Покрови Української автокефальної православної церкви (далі - парафія УАПЦ, УАПЦ відповідно) до Гнилицької сільської ради Підволочиського району Тернопільської області (далі - Гнилицька сільрада), виконавчого комітету Гнилицької сільради, парафії Покрови Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви с. Гнилиці (далі - парафія УГКЦ), третя особа - Бюро технічної інвентаризації Підволочиського району, про визнання протиправними рішень та за позовом парафії УГКЦ до виконкому Гнилицької сільради, парафії УАПЦ про визнання незаконним і скасування рішення,

за касаційною скаргою парафії УАПЦ на постанову Підволочиського районного суду Тернопільської області від 13 березня 2013 року (у складі судді Могачевської В.Й.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2015 року (у складі колегії суддів Мікули О.І., Курильця А.Р., Кушнерика М.П.),

УСТАНОВИЛА:

У вересні 2010 року парафія УАПЦ звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати нечинними з моменту винесення рішення:

- виконкому Гнилицької сільради від 22 січня 2008 року 3 щодо поділу житлового будинку (проборства) 35 на вул. Квітковій у с. Гнилиці;

- виконкому Гнилицької сільради від 24 червня 2008 року 37 Про присвоєння будинкового індексу а та визнання права власності на житловий будинок (проборство) 35 по вул. Квітковій у с. Гнилиці ;

- Гнилицької сільради від 22 січня 2008 року 68 щодо виділення парафії УГКЦ 1/2 частини земельної ділянки для обслуговування частини житлового будинку,

а також просила:

- скасувати свідоцтво про право власності на 1/2 частину житлового будинку 35а на вул. Квітковій у с. Гнилиці, видане парафії УГКЦ;

- зобов'язати парафію УГКЦ усунути перешкоди парафії УАПЦ у користуванні зазначеним житловим будинком (проборством) і земельною ділянкою за вказаною вище адресою, звільнити займану частину житлового будинку (проборства) та частину земельної ділянки.

У січні 2013 року парафія УГКЦ звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати рішення виконкому Гнилицької сільради від 28 січня 2005 року 3 про встановлення факту належності та визнання права власності на житловий будинок (проборство) 35 на вул. Квітковій у с. Гнилиці за парафією УАПЦ з моменту його прийняття.

Ухвалою Підволочиського районного суду Тернопільської області від 31 січня 2013 року справи об'єднано в одне провадження.

Ухвалою цього суду від 13 березня 2013 року провадження у справі в частині вимог парафії УАПЦ про скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок (проборство) та усунення перешкод у користуванні будинком і земельною ділянкою, їх звільнення - закрито, оскільки такі вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Постановою від 13 березня 2013 року Підволочиський районний суд Тернопільської області позови парафії УАПЦ та парафії УГКЦ задовольнив: визнав незаконними та скасував рішення виконкому Гнилицької сільради від 28 січня 2005 року 3, 22 січня 2008 року 3, 24 червня 2008 року 37, а також рішення Гнилицької сільради від 22 січня 2008 року 68.

У ході розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням виконкому Гнилицької сільради від 28 січня 2005 року 3 встановлено факт належності та визнано право власності на житловий будинок (проборство) по вул. Квітковій, 35 у с. Гнилиці за парафією УАПЦ.

3 квітня 2005 року парафії УАПЦ видано свідоцтво про право колективної власності на зазначений житловий будинок (проборство).

Рішенням від 21 січня 2008 року 3 виконком Гнилицької сільради ухвалив шляхом жеребкування розділити житловий будинок (проборство) по вул. Квітковій, 35 в с. Гнилиці, надавши його парафіям УАПЦ та УГКЦ в рівних частинах.

22 січня 2008 року виконкомом Гнилицької сільради прийнято рішення 3 про визначення частки парафії УГКЦ в цьому житловому будинку, а саме: 1 поверх житлового будинку (проборства), кімнату 7 площею 20,5 м кв., кімнату 8 площею 13,3 м кв., кімнату 9 площею 14,6 м кв., приміщення цокольного поверху 1, 2, 3 площею 19,6 м кв., 12 м кв., 13,6 м кв. відповідно; надано дозвіл парафії УГКЦ на реконструкцію належної їм частини житлового будинку (проборства), що знаходиться по вул. Квіткова, 35 в с. Гнилиці Підволочиського району Тернопільської області.

Рішенням Гнилицької сільради від 22 січня 2008 року 68 виділено 1/2 земельної ділянки парафії УГКЦ із земель комунальної власності для обслуговування належної їм частини житлового будинку, наданого рішенням виконкому Гнилицької сільради 3 від 22 січня 2008 року.

24 червня 2008 року виконком Гнилицької сільради прийняв рішення 37, яким:

- частині будинку 35, виділеній за рішенням від 22 січня 2008 року 3 парафії УГКЦ, присвоєно будинковий індекс а ;

- за частиною будинку парафії УАПЦ залишено індекс 35;

- встановлено факт належності та визнано право власності на будинок 35а за парафією УГКЦ;

- ухвалено видати парафії УГКЦ свідоцтво про право власності на цей будинок та просити БТІ зареєструвати таке свідоцтво.

18 липня 2008 року на підставі вказаних рішень парафії УГКЦ видано свідоцтво про право приватної власності на житловий будинок 35а.

Підволочиський районний суд Тернопільської області, визнаючи протиправними, нечинними та скасовуючи рішення виконкому Гнилицької сільради від 28 січня 2005 року 3, від 22 січня 2008 року 3, від 24 червня 2008 року 37 та рішення Гнилицької сільради від 22 січня 2008 року 68, послався на відсутність доказів, які б посвідчували право власності чи право користування земельною ділянкою на час будівництва спірного житлового будинку, а відтак і відсутність у відповідачів будь-яких правових підстав приймати рішення про визнання права власності на цей будинок.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції також дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, до яких згідно з Законом України Про місцеве самоврядування в Україні належать регулювання земельних відносин відповідно до закону та управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад, виступають як суб'єкти владних повноважень, які реалізують розпорядчі та інші функції.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2015 року постанову суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2018 року.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу у власність майна подальше оспорювання правомірності набуття юридичною особою спірного житлового будинку має вирішуватися в порядку господарської юрисдикції, оскільки між сторонами виник спір про право цивільне і характер спірних правовідносин не містить ознак публічно-правового спору.

9 лютого 2015 року парафія УАПЦ подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій, посилаючись на нез'ясування судом наявності рішення Гнилицької сільради про надання земельної ділянки в користування, а також пропуск парафією УГКЦ строку звернення до суду та сплив строку позовної давності, просила скасувати постанову суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення виконкому Гнилицької сільради від 28 січня 2005 року 3 щодо встановлення факту належності та визнання права власності на спірний житловий будинок (проборство) за парафією УАПЦ та ухвалити в цій частині нову - про відмову в задоволенні позову.

Скаржник також порушує питання щодо скасування ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2015 року про закриття провадження у справі, посилаючись на безпідставність висновків цього суду щодо наявності спору про право цивільне та стверджуючи, що його позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів (далі - Закон 2147-VIII) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС у редакції Закону 2147-VIII межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України (заяви 29458/04 та 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін встановленим законом у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом [див. рішення у справі Занд проти Австрії (Zand v. Austria), заява 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, встановленим законом , національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття суду, встановленого законом зводиться не лише до правової основи самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін суб'єкт владних повноважень позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права .

З описаних вище обставин справи убачається, що спір у ній виник між юридичними особами з приводу неправомірного, на їх думку, набуття один одним права власності на житловий будинок згідно зі свідоцтвами про таке право, виданими кожному з позивачів на підставі рішень органу місцевого самоврядування.

Тобто оскаржувані ненормативні акти суб'єкта владних повноважень вичерпали свою дію у зв'язку з їх реалізацією. Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права власності на спірне нерухоме майно не могло здійснюватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність права власності на житловий будинок тій чи іншій особі.

Механізм визнання права власності на той чи інший об'єкт за певним суб'єктом визначений Цивільним кодексом України.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.

У цій справі за захистом свого цивільного права (як убачається із суті спору) до органу місцевого самоврядування звернулися юридичні особи - релігійні організації.

Частиною першою статті 1 ГПК, чинного на час постановлення оскаржуваної ухвали, було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Чинною редакцією ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4).

Згідно із закріпленими в пункті 6 частини першої статті 20 зазначеного Кодексу (у відповідній редакції) правилами господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та має вирішуватися судами господарської юрисдикції.

Такий висновок суду ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, які діяли на час постановлення оскаржуваної ухвали, і при цьому узгоджується з чинними положеннями процесуального законодавства, які визначають юрисдикцію судів.

За правилами частини першої статті 350 КАС у редакції Закону 2147-VIII суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2015 року - без змін.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Відмовити в задоволенні касаційної скарги парафії с. Гнилиці церкви Святої Покрови Української автокефальної православної церкви.

2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2015 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О.Б. Прокопенко

Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна Л.І. Рогач

В.В. Британчук І.В. Саприкіна

Д.А. Гудима О.М. Ситнік

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Л.М. Лобойко