Постанова по делу № 32/5009/5385/11

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2018 року

м. Київ

справа 32/5009/5385/11

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Міщенка І.С., Чумака Ю.Я.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Генеральної прокуратури України - Попенка О.С.,

Фонду державного майна України - Грикун В.О.,

Якимівської районної державної адміністрації - не з'явився,

Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" - Бондаренка С.А.,

Приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт" - Хмарука І.М.,

Федерації професійних спілок України - Багатченка Ю.В.,

Комунального підприємства "Якимівське бюро технічної інвентаризації" - не з'явився,

Фізичної особи - підприємця Годіна Олега Альбертовича - не з'явився,

Фізичної особи - підприємця Першина Леоніда Миколайовича - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області

на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 24.05.2017 (у складі колегії суддів: Малашкевич С.А. (головуючий), Будко Н.В., Москальової І.В.)

у справі 32/5009/5385/11

за позовом Заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до Якимівської районної державної адміністрації,

Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця",

Приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" - Федерації професійних спілок України,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт":

Комунального підприємства "Якимівське бюро технічної інвентаризації",

Фізичної особи - підприємця Годіна Олега Альбертовича,

Фізичної особи - підприємця Першина Леоніда Миколайовича;

про визнання недійсним розпорядження Якимівської районної державної адміністрації від 17.03.2003 125, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2011 року Заступник прокурора Запорізької області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) до Якимівської районної державної адміністрації (далі - Якимівська райдержадміністрація), Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - ПрАТ "Укрпрофоздоровниця"), Приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт" (далі - ПрАТ "Приазовкурорт"), в якому, з урахуванням заяв про уточнення і зменшення розміру позовних вимог, просив:

- визнати недійсним і скасувати розпорядження Якимівської райдержадміністрації від 17.03.2003 125 "Про видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно філії ЗАТ "Приазовкурорт", санаторій "Кирилівка" (далі - Розпорядження від 17.03.2003 125);

- визнати за державою в особі ФДМУ право власності на об'єкти нерухомого майна санаторію "Кирилівка" (згідно з переліком, наведеним у заяві про зменшення розміру позовних вимог від 23.11.2016 (т. 11 а.с. 31), розташовані за адресою: Запорізька область, Якимівський район, смт Кирилівка, вулиця Санаторна, 1;

- витребувати із чужого незаконного володіння ПрАТ "Приазовкурорт" зазначені об'єкти нерухомого майна та повернути їх у власність держави в особі ФДМУ.

Позовні вимоги з посиланням на положення статей 21, 386, 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) обґрунтовано тим, що у серпні 2011 року за результатами перевірки додержання вимог законодавства під час відчуження майна оздоровчих закладів професійних спілок, проведеної за дорученням Генеральної прокуратури України від 04.08.2011 07/2/1-302вих-417окв-11, було виявлено факт незаконної видачі на підставі Розпорядження від 17.03.2003 125 закритому акціонерному товариству "Приазовкурорт" (далі - ЗАТ "Приазовкурорт", найменування змінено на ПрАТ "Приазовкурорт") свідоцтва про право власності на нерухоме майно санаторію "Кирилівка". Посилаючись на те, що відчуження державного майна - об'єктів нерухомого майна санаторію "Кирилівка" - відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив задовольнити позов.

ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" і ПрАТ "Приазовкурорт" позову не визнали та заявили про застосування позовної давності.

У листопаді 2016 року ФДМУ подав до суду заяву, в якій просив визнати поважними причини пропущення позовної давності, поновити цей строк і задовольнити позов прокурора у повному обсязі, посилаючись на те, що про вибуття спірних об'єктів нерухомого майна з державної власності ФДМУ стало відомо у 2011 році із позову Заступника прокурора Запорізької області.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Запорізької області від 06.12.2016 (суддя Носівець В.В.) позовні вимоги до Якимівської райдержадміністрації і ПрАТ "Приазовкурорт" задоволено. Визнано недійсним і скасовано Розпорядження від 17.03.2003 125. Визнано за державою Україна в особі ФДМУ право власності на об'єкти нерухомого майна санаторію "Кирилівка" згідно з переліком, наведеним у зазначеному рішенні суду, розташовані за адресою: Запорізька область, Якимівський район, смт Кирилівка, вулиця Санаторна, 1. Витребувано із чужого незаконного володіння ПрАТ "Приазовкурорт" і повернуто у власність держави в особі ФДМУ зазначені об'єкти нерухомого майна. У позові до ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" відмовлено. Стягнуто з Якимівської райдержадміністрації в доход державного бюджету України 203,00 грн судових витрат. Стягнуто з ПрАТ "Приазовкурорт" у доход державного бюджету України 24 462,00 грн судових витрат.

Господарський суд першої інстанції послався на положення статей 386, 387, 392, 256, 257, 261 ЦК, а також на те, що спірні об'єкти нерухомості є державною власністю, тому Якимівська райдержадміністрація не мала законних підстав і повноважень для передачі цих об'єктів у власність ПрАТ "Приазовкурорт".

Вирішуючи питання позовної давності, суд дійшов висновку, що про незаконне відчуження спірного майна державної власності ФДМУ дізнався за результатами перевірки, проведеної прокуратурою у 2011 року, отже позовна давність не пропущена і порушене право держави підлягає захисту.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 24.05.2017 рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні клопотання ФДМУ та Заступника прокурора Запорізької області про поновлення строку позовної давності відмовлено. У задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ФДМУ на користь ПрАТ "Приазовкурорт" витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 27 131,50 грн.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірний об'єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв'язку з чим здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.

Разом із тим апеляційний суд, ухвалюючи нове рішення, керувався положеннями статей 256, 257, 261, 267 ЦК і дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на пропуск позивачем строку позовної давності та відсутність поважних причин такого пропуску.

Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, у жовтні 2017 Заступник прокурора Харківської області подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права (статей 256, 257, 261, 321, 328, 386, 387, 392 ЦК) та порушення норм процесуального права (статей 43, 83 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) у редакції, чинній до 15.12.2017), просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Свою касаційну скаргу Заступник прокурора Харківської області обґрунтовує неналежною оцінкою судом апеляційної інстанції обставин справи щодо обґрунтованості заявлених вимог, зокрема:

- матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження факту припинення права власності держави на спірне нерухоме майно, тому порушене право підлягає захисту;

- апеляційний суд не врахував, що відповідно до положень статті 83 Цивільного кодексу Української РСР, пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції, чинній на момент звернення прокурора з позовом у цій справі) позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, яким порушено його право власності. Оскільки позовні вимоги про визнання права власності, заявлені прокурором у цій справі, є похідними від вимоги про визнання недійсним Розпорядження від 17.03.2003 125, висновок суду про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності є помилковим.

У відзивах на подану касаційну скаргу відповідач - ПрАТ "Приазовкурорт" і третя особа - ФОП Першин Л.М. зазначають, що постанову прийнято із додержанням норм матеріального та процесуального права, з наданням належної оцінки всім наданим сторонами доказам та з урахуванням усіх встановлених фактичних обставин справи.

Інші учасники справи не скористалися наданим їм процесуальним законом правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи встановлено наступне:

- 23.04.1960 на виконання постанови Ради Міністрів Союзу РСР від 10.03.1960 335 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку" Радою Міністрів Української РСР прийнято постанову 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", за змістом якої зобов'язано Міністерство охорони здоров'я УРСР передати до 01.05.1960 Українській республіканській Раді профспілок усі діючі госпрозрахункові санаторії і будинки відпочинку згідно з додатками 1, 2; також постановлено, що передача у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснюється безоплатно з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками та ін.;

- санаторій "Кирилівка" (Запорізька область, Якимівський район, Кирилівка) було включено до переліку об'єктів, що передаються Українській республіканській Раді профспілок (додаток 1 до постанови Ради Міністрів Української РСР від 23.04.1960 606);

- до розпаду Союзу РСР будівлі та споруди санаторію "Кирилівка" перебували у віданні Української республіканської Ради професійних спілок, правонаступником якої згодом стала Рада Федерації незалежних професійних спілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України;

- рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Києва від 23.12.1991 1971 зареєстровано закрите акціонерне товариство "Укрпрофоздоровниця" (далі - ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", правонаступником якого є ПрАТ "Укрпрофоздоровниця"), яке створено за рахунок майна засновників: Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності та Федерації незалежних професійних спілок України; частка майна, переданого останньою до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", становить 92,92 % розміру статутного фонду;

- за актом приймання-передачі від 24.01.1992 Федерація незалежних професійних спілок України передала у власність ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" майно згідно з додатком, у тому числі санаторій "Кирилівка" (Запорізька область, Якимівський район, смт Кирилівка, вулиця Санаторна);

- у подальшому ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" виступило засновником ЗАТ "Приазовкурорт" і як внесок до статутного фонду передало останньому за актом приймання-передачі від 30.10.2002, зокрема, майновий комплекс санаторію "Кирилівка", який належав засновнику на підставі свідоцтва про право власності від 12.01.2000 12;

- на підставі Розпорядження від 17.03.2003 125 ЗАТ "Приазовкурорт" 25.03.2003 видано свідоцтво про право власності на комплекс будівель і споруд санаторію "Кирилівка".

Вирішуючи питання щодо правового статусу спірного майна, суди виходили із того, що згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року 506-ХІІ "Про захист суверенних прав власності Української РСР" на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 1452-XII "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" та Закону України від 10.09.1991 1540-ХІІ "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передані ФДМУ.

За змістом Постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Питання щодо суб'єктів права власності такого майна на законодавчому рівні не врегульовано, майно колишніх профспілкових організацій на теперішній час залишається державною власністю, а тому не було правових підстав для розпорядження цим майном як Федерацією професійних спілок України, так і ЗАТ "Укрпрофоздоровниця".

Ураховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірний об'єкт нерухомого майна мав статус державної (загальнодержавної) власності, тому здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.

Предметом позову у справі 32/5009/5385/11 є вимоги про визнання недійсним і скасування розпорядження Якимівської райдержадміністрації від 17.03.2003 125, визнання права власності на майно та витребування майна із чужого незаконного володіння, заявлені Заступником прокурора Запорізької області у вересні 2011 року.

Відповідачі - ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" і ПрАТ "Приазовкурорт" до винесення судового рішення заявили про застосування позовної давності.

У листопаді 2016 року ФДМУ подав до суду заяву, в якій просив визнати поважними причини пропущення позовної давності, посилаючись на те, що про вибуття спірних об'єктів нерухомого майна із державної власності ФДМУ стало відомо у 2011 році із позову Заступника прокурора Запорізької області.

Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 ГПК (у редакції, чинній на час звернення з відповідним позовом) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин 2, 4 статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення з відповідним позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовну давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини 1 статті 261 ЦК починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права було наведено і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком, закріпленого у статті 267 ЦК, положення про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у цій справі - в особі ФДМУ.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27.05.2014 у справі 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі 3-932гс17.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі 6-2469цс16).

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК у редакції, чинній до 15.12.2017, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Апеляційним судом установлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01.11.1996 461/96-ВР "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24.08.1991 і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких знаходиться це майно.

На виконання цієї постанови ФДМУ у 1996 році складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України, до якого було включено санаторій "Кирилівка".

Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність поважних причин пропуску позивачем позовної давності з огляду на те, що упродовж тривалого часу ФДМУ був обізнаний з фактом вибуття майна з державної власності та мав право і можливість звернутися до суду за захистом порушеного права, але таким правом не скористався.

Оскільки поважність причин пропуску є оціночним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання відноситься до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи і не може бути переоцінене.

Посилання у касаційній скарзі на ту обставину, що апеляційний суд не врахував положення статті 83 Цивільного кодексу Української РСР, пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції, чинній на момент звернення прокурора з позовом у цій справі), суд не може взяти до уваги з таких підстав.

Положеннями статті 83 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року, чинного на час прийняття оспорюваного розпорядження) було визначено перелік вимог на які позовна давність не поширювалася. До цього переліку відносилися, зокрема: вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян; вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у державні трудові ощадні каси і в Державний банк СРСР; у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і інші вимоги.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, який набрав чинності з 01.01.2004, правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Зважаючи на викладене, положення статті 83 Цивільного кодексу Української РСР на час звернення Заступника прокурора Запорізької області з відповідним позовом до суду (вересень 2011 року) не могли бути застосовані судом апеляційної інстанції при вирішенні спору. Отже, суд апеляційної інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин правила про позовну давність, передбачені ЦК.

Разом із тим положеннями статті 268 ЦК передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини 1 статті 268 ЦК зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20.12.2011 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК виключено. Цей Закон набрав чинності 15.01.2012.

Однак положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК за своєю суттю було спрямоване на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, зважаючи на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, дія положень пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК не поширюється на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється дія положень статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, і на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 16.09.2015 у справі 6-68цс15, від 16.08.2017 у справі 3-869гс17.

Саме із таких міркувань виходив суд апеляційної інстанції, застосовуючи наслідки спливу позовної давності, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

У сукупності оцінивши надані сторонами докази, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Викладені у касаційній скарзі доводи Заступника прокурора Харківської області щодо помилковості зазначених висновків суду апеляційної інстанції спростовуються встановленими у справі фактичними обставинами та нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК у редакції, чинній з 15.12.2017, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Наведені у касаційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції і залишення в силі рішення суду першої інстанції відповідно до вимог статті 312 ГПК у редакції, чинній з 15.12.2017, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні Заступником прокурора Харківської області норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017) покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 24.05.2017 у справі 32/5009/5385/11 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: І.С. Міщенко

Ю.Я. Чумак