Постанова по делу № 202/4768/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2026 року

м. Київ

Справа 202/4768/25

Провадження 61-6268св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу голови Дніпровської міської ради Філатова Бориса Альбертовича на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 17 листопада 2025 року в складі судді Дребот І. Я. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року в складі колегії суддів Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Свистунової О. В.

у справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради, Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У травні 2025 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що будівля гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради.

У кімнаті 601 вказаного гуртожитку зареєстровано двоє осіб: ОСОБА_1 (з 23 грудня 2008 року) та її син - ОСОБА_2 (з 23 грудня 2011 року).

На ім?я ОСОБА_1 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 з 01 вересня 2012 року у Комунальному підприємстві Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради (далі - КП Жилсервіс-5 ) відкритий особовий рахунок НОМЕР_1 . Відповідачі за вказаною адресою не проживають більш як п`ять років, у кімнаті мешкають квартиранти, за відповідачами рахується борг у розмірі 21 505,02 грн.

Позивач просив суд визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

17 листопада 2025 року заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпра в задоволенні позову відмовлено.

08 квітня 2026 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без задоволення. Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 17 листопада 2025 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведені обставини, передбачені статтями 71, 72 Житлового кодексу (далі - ЖК) України для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням: надані позивачем акти не є належним доказом; не є доведеним факт свідомої поведінки відповідачів, яка свідчить про втрату ними інтересу до житлового приміщення; доказів на підтвердження того, що у відповідачів існує інше постійне місце проживання, окрім спірного, матеріали справи не містять.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2026 року голова Дніпровської міської ради Філатов Б. А. засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 17 листопада 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах:

- Верховного Суду від 02 серпня 2023 року в справі 761/9063/21, про те, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення;

- Верховного Суду від 27 серпня 2021 року в справі 521/5887/17, про те, що аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це;

- Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року в справі 447/455/17, про те, що втручання держави у використання особою прав має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб;

- Верховного Суду від 27 березня 2023 року в справі 758/16511/18, від 29 травня 2023 року в справі 756/4482/16-ц, про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Зазначає, що згідно з доказами, доданими до матеріалів справи, відповідачі з 2019 року не проживають у кімнаті гуртожитку, там проживають інші особи. Однак триває збройна агресія рф проти України, є постійна міграція громадян України із зони бойових дій, прифронтових міст до більш віддалених територій України. Станом на 14 листопада 2025 року в м. Дніпрі зареєстровано 984 особи, які чекають на отримання житлового приміщення. Відтак у Дніпровської міської ради як органу місцевого самоврядування наявна необхідність у користуванні та розпорядженні своїм майном, а втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, у такому випадку переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), та є необхідним демократичному суспільстві.

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Будівля гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна від 10 квітня 2025 року 422060787.

У кімнаті АДРЕСА_3 зареєстровано двоє осіб: ОСОБА_1 (з 23 грудня 2008 року) та її син - ОСОБА_2 (з 23 грудня 2011 року), що підтверджується довідкою КП Жилсервіс-5 від 04 березня 2025 року 136.

Згідно з актами комісії КП Жилсервіс-5 від 17 червня, 27 листопада 2024 року, 27 березня 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 не проживають понад п`ять років. У кімнаті проживають квартиранти.

Відповідно до довідки КП Жилсервіс-5 від 06 березня 2025 року на ім?я ОСОБА_1 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 відкритий особовий рахунок НОМЕР_1 з 01 вересня 2012 року; борг складає 21 036,22 грн.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Конвенції).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 02 грудня 2010 року в справі Кривіцька та Кривіцький проти України , заява 30856/03), та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, а й необхідним у демократичному суспільстві (рішення від 16 липня 2009 року в справі Зехентнер проти Австрії (Zehentner v. Austria), заява 20082/02).

У цій справі позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, заявлено з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України.

Стаття 71 ЖК України регулює питання збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім громадянином та передбачає загальне правило, згідно з яким при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.

У частині третій статті 71 ЖК України визначено випадки збереження житла за тимчасово відсутньою особою понад шість місяців, а частина п`ята цієї статті передбачає, що відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Отже, за нормами ЖК України особа втрачає право користування житловим приміщенням у разі відсутності в ньому без поважних причин понад шість місяців.

Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2025 року в справі 756/14826/23 вказав, що оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем прямо залежить від причин відсутності, то під час вирішення спору підлягають з`ясуванню обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: 1) непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та 2) відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

У постановах Верховного Суду від 30 квітня 2025 року в справі 756/167/23, від 17 червня 2024 року в справі 404/9215/19 зазначено, що в справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року в справі 161/126/23 вказано, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідачів понад встановлені ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, у цей строк перериває строк тимчасової відсутності. За тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні за змістом висновки містяться, зокрема, в постановах Верховного Суду від 06 лютого 2025 року в справі 490/9394/20, від 06 квітня 2026 року в справі 752/6921/20 та ін.

Під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення (див. постанови Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі 454/2025/15-ц, від 17 жовтня 2025 року в справі 206/1119/24, від 08 грудня 2025 року в справі 756/14826/23 та ін.).

Отже, стаття 71 ЖК пов`язує збереження житла не з фактом проживання, а з причинами відсутності: понад шість місяців без поважних причин. Практика Верховного Суду під час вирішення таких спорів стабільна: обов`язок довести і факт відсутності, і неповажність її причин лежить на позивачеві, а сумніви тлумачаться на користь мешканця. Акти обстеження, складені комунальними службами односторонньо, самі собою недостатні - потрібна сукупність: покази сусідів, дані про споживання комунальних послуг, відомості про інше постійне житло, місце роботи, реєстрацію тощо.

Предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей . Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри .

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову Дніпровської міської ради з тих підстав, що належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження обставин, передбачених статтями 71, 72 ЖК України для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, матеріали справи не містять.

Належної фіксації непроживання відповідачів у кімнаті гуртожитку протягом визначеного законом шестимісячного строку позивач не здійснив, а надані позивачем акти, в яких зазначено, що відповідачі більше як п`ять років не проживають у кімнаті АДРЕСА_3 , не є належним доказом на підтвердження вказаних обставин.

Також колегія суддів погоджується, що є недоведеним факт свідомої поведінки відповідачів, яка свідчить про втрату ними інтересу до житлового приміщення.

Підтверджень того, що у відповідачів існує інше постійне місце проживання, окрім спірного, матеріали справи також не містять.

Такі висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з постановами Верховного Суду, на які посилається заявник в касаційній скарзі: від 02 серпня 2023 року в справі 761/9063/21, у якій скасовано постанову апеляційного суду про задоволення позову про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у зв`язку з невстановленням фактичних обставин справи; від 27 серпня 2021 року в справі 521/5887/17, у якій Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за їх безпідставністю.

Доводи касаційної скарги про те, що в умовах збройної агресії рф, внутрішньої міграції населення та наявності осіб, які потребують житла, існує необхідність позбавлення відповідачів права користування спірною кімнатою, є декларативними та не підтверджені належними і допустимими доказами. Наведені обставини не свідчать про існування саме щодо відповідачів нагальної суспільної потреби, не підтверджують пропорційності втручання у їхнє право на житло та не замінюють обов`язку позивача довести передбачені законом підстави для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Саме собою посилання на воєнний стан, потреби територіальної громади та кількість осіб, які перебувають на квартирному обліку, не може бути достатньою підставою для обмеження гарантованого статтею 8 Конвенції права на повагу до житла без проведення індивідуальної оцінки всіх обставин конкретної справи.

Колегія суддів звертає увагу, що воєнний стан не скасовує ані статті 71, 72 ЖК України, ані гарантії статті 8 Конвенції. Навпаки, масове вимушене переміщення осіб унаслідок воєнних дій є обставиною, яка може свідчити про поважність причин відсутності та про вразливість відповідачів у контексті пропорційності переслідуваній меті.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 27 березня 2023 року в справі 758/16511/18, від 29 травня 2023 року в справі 756/4482/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року в справі 447/455/17, є безпідставними, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі 233/2021/19 (провадження 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

У справах 758/16511/18, 756/4482/16-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, суди встановили, що відповідачі самоправно зайняли житлове приміщення, а тому відповідно до вимог частини третьої статті 116 ЖК України підлягають виселенню з нього без надання іншого житлового приміщення; у справі 569/4373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідач не є таким, що самоправно вселився до житлового приміщення, тому підстави, передбачені зокрема й статтею 116 ЖК України, для його виселення, відсутні; у справі 447/455/17 спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку щодо користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку, тому Велика Палата Верховного Суду досліджувала питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.

Отже, не можна вважати, що обставини справ, на які посилається заявник у касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Інші доводи касаційної скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінити докази у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про обґрунтованість позовних вимог, тобто стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі 373/2054/16-ц).

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах Салов проти України (заява 65518/01, пункт 89), Проніна проти України (заява 63566/00, пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу голови Дніпровської міської ради Філатова Бориса Альбертовича залишити без задоволення.

Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 17 листопада 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська