Ухвала по делу № 910/7027/24

УХВАЛА

06 серпня 2026 року

м. Київ

cправа 910/7027/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Рогач Л. І., Мачульського Г. М.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Київстар" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2026 (колегія суддів: Майданевич А. Г., Коротун О. М., Ткаченко Б. О.) у справі

за позовом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" до Приватного акціонерного товариства "Київстар", за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія Житлосервіс", Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" про стягнення 592 558, 20 грн,

ВСТАНОВИВ:

Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" (далі - КП "Київжитлоспецексплуатація") звернулося з позовом до Приватного акціонерного товариства "Київстар" (далі - ПАТ "Київстар") про стягнення 592 558, 20 грн.

25.09.2024 Господарський суд міста Києва ухвалив рішення про відмову у позові.

01.07.2026 Північний апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою скасував рішення Господарського суду міста Києва від 25.09.2024, та прийняв нове рішення про задоволення позову.

17.07.2026 ПАТ "Київстар" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.07.2026 справу передано на розгляд колегії суддів у складі: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Рогач Л. І.

Дослідивши матеріали касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідною з частиною сьомою статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2024 у розмірі 3 028,00 грн.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Позов у цій справі подано у 2024 році, предметом якого є стягнення 592 558, 20 грн, що становить менше п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн х 500 = 1 514 000,00 грн), станом на 01.01.2024.

Отже, з огляду на наведене судове рішення у цій справі не підлягає касаційному оскарженню як таке, що ухвалене у справі з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, вказаних у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Як зазначено вище, у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України унормовано випадки, за яких судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, може бути предметом касаційного оскарження.

Визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.

Водночас тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

У поданій касаційній скарзі заявник посилається на підпункт "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України в якості підстави для оскарження судового рішення у даній справі, з огляду на наступне.

На думку скаржника, дана касаційна скарга порушує питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики (підпункт "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України), а саме необхідним є висновок Верховного Суду щодо допустимості прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів і призначення судової експертизи на стадії апеляційного розгляду за відсутності поважних причин їх неподання до суду першої інстанції, а також щодо меж застосування частини третьої статті 269 ГПК України та принципу концентрації доказів.

Дослідивши доводи скаржника щодо наявності підстав для оскарження судового рішення у справі за підпунктом "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Колегія суддів виходить з того, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (пункт 72 ухвали від 10.01.2024 у справі 905/1840/21).

Також Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі 922/6554/15 вказала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Доводи скаржника не підтверджують наявності підстави, передбаченої підпунктом "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, оскільки наведені у скарзі питання щодо меж застосування частини третьої статті 269 ГПК України вже були предметом багаторазового дослідження Верховним Судом. Практика застосування зазначеної норми права є сталою, послідовною та висвітлена у багатьох постановах Верховного Суду (зокрема, у постановах від 01.07.2021 у справі 46/603, від 18.06.2020 у справі 909/965/16, від 18.11.2020 у справі 910/11152/19, на які посилається й сам скаржник). Таким чином, правова позиція щодо винятковості випадків прийняття нових доказів та доказових матеріалів у суді апеляційної інстанції вже сформована і не потребує додаткового роз`яснення чи зміни підходів.

Посилання скаржника на неправильну оцінку апеляційним судом обставин щодо наявності чи відсутності поважних причин неподання клопотання про проведення експертизи в суді першої інстанції зводиться до переоцінки доказів у конкретній справі, що виходить за межі повноважень касаційного суду.

Колегія суддів зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила, й необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності".

Доводи касаційної скарги, зводяться до висловлення незгоди з прийнятим судовим рішенням, шляхом викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, та за свою суттю є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судом обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду щодо розгляду скарг, які покликані забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Фактично скаржник веде до заперечення встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного їх викладення, й в цілому до заперечення результату розгляду справи. Однак в контексті повноважень суду касаційної інстанції як "суду права", а не "суду фактів" та положень статті 300 ГПК України й враховуючи предмет та підстави позову даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені доводи є необґрунтованими, а тому відсутні підстави для відкриття провадження у справі.

Зважаючи на обставини цієї справи та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень, визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ "Київстар" на підставі пункту 1 частини першої статті 293 цього ж Кодексу, оскільки її подано на судове рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 234, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі 910/7027/24 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Київстар" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2026.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. В. Краснов

Суддя Л. І. Рогач

Суддя Г. М. Мачульський