Постанова по делу № 607/25020/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2026 року

м. Київ

справа 607/25020/24

провадження 61-15505св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 липня 2025 року у складі судді Черніцької І. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 листопада 2025 року у складі колегії суддів Хоми М. В., Гірського Б. О., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання дій незаконними та зобов`язання повернути дитину до місця постійного проживання.

Позов обґрунтовував тим, що у шлюбі з відповідачкою ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 . У кінці 2021 року сторони разом із сином в цілях безпеки покинули територію України і виїхали до Португалії, а в кінці лютого 2022 року прибули до Франції. Починаючи з березня 2022 року, син ОСОБА_4 постійно проживав разом із батьками у Франції. Сторони отримали тимчасовий дозвіл на проживання у цій державі, почали інтегруватися у французьке суспільство та планували після закінчення війни залишатися проживати у Франції. ОСОБА_2 почала працювати. З 04 вересня 2023 року ОСОБА_4 почав відвідувати молодшу групу школи-садка Шарко в місті Ле-Плессі-Тревіз, почав розуміти шкільні вказівки, які надаються французькою мовою. Крім того, дитина користувалася регулярним медичним наглядом у медично-психологічному центрі і закладі захисту материнства та дитинства в м. Ле-Плессі-Тревіз, що було пов`язане, зокрема, із запізненням у розвитку мовлення (виявлено психомоторне запізнення із підозрою на розлади аутистичного спектра).

23 лютого 2024 року відповідачка разом з дитиною виїхали з Франції без відома та дозволу позивача. 24 лютого 2024 року позивачем подано заяву до французької поліції щодо вивезення дитини із території Французької Республіки.

02 травня 2024 року позивач подав до Міністерства юстиції України як центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція 1980 року) заяву про сприяння поверненню сина до місця його постійного проживання у Французькій Республіці. Позивач вважає, що відповідачка здійснює незаконне утримування сина на території України, що підпадає під дію Гаазької конвенції 1980 року.

25 вересня 2024 року Управління судового роботи та міжнародної правової допомоги Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України надіслало відповідачці листа з пропозицією проведення бесіди до 04 жовтня 2024 року щодо добровільного повернення дитини до Франції. 04 жовтня 2024 року Управлінням проведено бесіду з відповідачкою.

Крім того, у липні 2024 року позивач звернувся до Сімейного суду м. Кретей (Французька Республіка) з позовом про встановлення умов здійснення батьківських прав стосовно сина ОСОБА_4 . 03 жовтня 2024 року вказаним судом ухвалено рішення про зміну додаткових заходів після розлучення.

Оскільки позивач не надавав згоди на переїзд сина на постійне місце проживання до України, тому дії щодо утримання дитини за кордоном порушують його права як батька на піклування. Відповідачка здійснює незаконне утримання сина на території України, що підпадає під дію Гаазької конвенції 1980 року, тому просив визнати незаконним переміщення та утримання ОСОБА_2 на території України малолітнього сина сторін ОСОБА_4 , повернути сина до постійного місця проживання до Французької Республіки, а якщо рішення не буде виконано у добровільному порядку - забезпечити відібрання дитини та передання батькові для забезпечення її повернення до держави постійного проживання.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 15 липня 2025 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду 28 листопада 2025 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд виснував, що незважаючи на те, що безпосередньо перед поверненням в Україну ОСОБА_4 проживав разом з обома батьками у Франції, таке проживання не було постійним, а тимчасовим та пов`язаним із військовою агресією росії проти України. Державою постійного проживання дитини є Україна, громадянином якої є він та його батьки, де він народився та проживав протягом майже двох років до виїзду на тимчасове проживання за межі України у зв`язку із початком збройної агресії росії проти України, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, в тому числі тимчасовими дозволами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на перебування у Французькій Республіці. Згідно з вимогами статті 33 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Відповідачка як громадянка України та матір разом із сином, громадянином України, повернулися до місця свого постійного проживання в Україні. Протиправності в таких діях відповідачки суд першої інстанції не встановив. ОСОБА_1 як батько не позбавлений права піклування стосовно свого сина ОСОБА_4 та не має будь-яких обмежень у перетині державного кордону України для спілкування з сином.

З моменту повернення дитини до України пройшло більше року, дитина відвідує дошкільний навчальний заклад, різноманітні гуртки, враховуючи його стан здоров`я, проходить реабілітаційні програми, за дитиною здійснюється належний медичний догляд, відповідачкою створені належні умови для проживання та гармонійного розвитку ОСОБА_4 , дитина має сталі сімейні зв`язки, спілкується українською мовою. Тому повернення дитини до Французької Республіки ставить під загрозу заподіяння йому психологічної шкоди, що підтверджується, серед іншого, виписками з медичних карт та реабілітаційних програм дитини.

Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги

09 грудня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , через підсистему Електронний суд звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 липня 2025 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 листопада 2025 року в цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі 405/2584/17, від 15 серпня 2019 року у справі 201/3664/17, від 01 листопада 2022 року у справі 201/1577/21, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Вказує, що суди у контексті Гаазької конвенції 1980 року помилково визначили звичайне місце проживання дитини в Україні, не врахувавши тривалість, регулярність, умови і причини перебування ОСОБА_4 на території Франції та переїзд у цю державу, громадянство дитини і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні і соціальні відносини дитини у Франції.

Суди не врахували, що рішенням Сімейного суду м. Кретей (Французька Республіка) від 13 травня 2025 року ухвалено рішення, згідно з яким визнано, що батьківські права стосовно ОСОБА_4 здійснюються спільно батьком і матір`ю, встановлено постійне місце проживання сина ОСОБА_4 в будинку батька, а ОСОБА_2 матиме право відвідувати ОСОБА_4 чотири рази на місяць у будинку батька.

Відповідачка, порушуючи батьківські права ОСОБА_1 , одноосібно прийняла рішення про зміну дитиною держави постійного місця проживання та, не повертаючи дитину, своїми діями порушує права дитини та батька, зокрема право дитини на належне батьківське виховання та право батька на визначення місця проживання дитини.

Провадження у суді касаційної інстанції

16 грудня 2025 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребувано справу із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Верховний Суд ухвалою від 05 травня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_6 , у відзиві на касаційну скаргу просить Верховний Суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 18 вересня 2019 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 травня 2024 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Тернополі у сторін народився син ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 , виданим повторно 06 березня 2024 року Тернопільським міськрайонним відділом ДРАЦС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ). ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх син ОСОБА_4 є громадянами України. Із 16 січня 2020 року малолітній ОСОБА_4 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , де проживав разом з батьками до кінця 2021 року. За цією ж адресою з 2016 року зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 .

12 листопада 2021 року ОСОБА_2 в інтересах сина ОСОБА_4 уклала декларацію 0001-ЕНАН-Х3А0 із лікарем-педіатром ОСОБА_7 , яка надає первинну медичну допомогу в м. Тернопіль.

У зв`язку із загрозою початку воєнних дій на території України сторони разом із сином ОСОБА_4 у кінці грудня 2021 року тимчасово виїхали з України, спочатку до Португалії, а в лютому 2022 року сім`я прибула до Французької Республіки. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали тимчасові дозволи на проживання у цій державі як бенефіціари тимчасового захисту, а також медичне страхування.

З довідки про надання житла від 20 лютого 2024 року встановлено, що ОСОБА_8 надав безкоштовне житло за адресою: АДРЕСА_2, ОСОБА_4 .

З листа директора школи-садка Жан Шарко ОСОБА_10 від 14 березня 2024 року вбачається, що ОСОБА_4 навчався у молодшій групі школи-садка Жан Шарко , АДРЕСА_3, відвідував школу у супроводі двох батьків. Вони надають пакет адміністративних документів, необхідних для відвідування школи. Дитина не з`явилася після закінчення лютневих канікул і відсутня в школі з 26 лютого 2024 року. Як вбачається із спостереження молодша група, початок року (т. 1, а. с. 111) ОСОБА_4 не відповідає на прохання дорослого словами, не висловлюється в групі/класі, не бере участь у співах, лічилках, не використовує я , щоб говорити про себе, не дотримується основних правил поведінки в класі.

16 грудня 2023 року ОСОБА_2 здійснювала виклик поліції за їх спільним місцем проживання у Франції та подала скаргу проти ОСОБА_1 за вчинення щодо неї домашнього насильства, що підтверджується протоколом 01027/2023/007319 від 16 грудня 2023 року, складеним поліцейським офіцером судової поліції.

19 лютого 2024 року між ОСОБА_2 та асоціацією AUVM укладено договір перебування жінки-жертви насильства у притулку. 19 лютого 2024 року ОСОБА_2 разом із сином покинула місце їх спільного проживання у м. Ле-Плессі-Тревіз (Франція) у зв`язку із вчиненням щодо неї позивачем фізичного та психологічного насильства, про що подала поліцейській делегованій бригаді розслідування подій регіону Міністерства внутрішніх справ Французької Республіки поточну заяву від 22 лютого 2024 року DU/2024/0085165 та повідомила, що вона із сином проживають у житлі, наданому службою соціального захисту, та мають супровід соціального працівника, свою поточну адресу не надала з міркувань безпеки.

Як вбачається із заяви від 23 лютого 2024 року DU/2024/0088172, складеної поліцейською делегованою бригадою розслідування подій регіону Міністерства внутрішніх справ Французької Республіки, ОСОБА_2 повідомила, що повертається в Україну із сином ОСОБА_4 і вже зробила заяву про це 19 лютого 2024 року.

23 лютого 2024 року ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_4 покинули територію Франції та повернулися в Україну.

24 лютого 2024 року ОСОБА_1 звернувся із заявою DU/2024/0089126 до Міністерства внутрішніх справ Французької Республіки про залишення дружиною житла, в якій вказав, що він з дружиною та сином приїхали у Францію два роки тому. Вони мають тимчасовий захист у Франції через війну в Україні. У першій половині лютого він дізнався, що дружина збирається покинути територію Франції із сином. 16 лютого 2024 року він звернувся до відділу соціальної служби, щоб сповістити про виїзд дружини з дитиною за межі Франції без його згоди.

17 лютого 2024 після зустрічі з адвокатом він повернувся додому і помітив численний багаж, складений у коридорі, у зв`язку з чим викликав поліцію. За згодою поліцейських 17 лютого 2024 року він відвіз дружину із сином до відділу соціальної служби, оскільки вона не бажала бути разом з ним. Станом на 24 лютого 2024 року йому не відомо, де перебуває його дружина з сином, куди її поселила соціальна служба.

12 березня 2024 року ОСОБА_2 в інтересах сина ОСОБА_4 уклала декларацію 0001-5ХТМ-А8А0 із лікарем-педіатром ОСОБА_7 , яка надає первинну медичну допомогу у м. Тернопіль.

Як вбачається із висновку про комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку ОСОБА_4 від 15 червня 2023 року та висновку про повторну психолого-педагогічну оцінку розвитку ОСОБА_4 від 15 березня 2024 року, складених Комунальною установою Інклюзивно-ресурсний центр Великоберезовицької селищної ради Тернопільської області, дитина потребує індивідуального навчального плану, адаптації\модифікації освітньої програми (потребує освітньої програми закладу дошкільної освіти з корекційно-розвитковим складником для дітей з тяжкими порушеннями мовлення), занять з психологом 2 год/тиждень, занять з вчителем-логопедом 2 год/тиждень, потребує забезпечення стійкого, передбачуваного оточення з мінімумом змін, рекомендовано ІІІ рівень підтримки в закладі освіти.

З виписок із медичних карт амбулаторного (стаціонарного) хворого ОСОБА_4 , виданих КНП Тернопільський обласний центр реабілітації та розвитку дитини Тернопільської обласної ради від 29 жовтня 2024 року, амбулаторії Медтайм від 12 березня 2024 року), КНП Тернопільська міська комунальна лікарня 2 від 02 грудня 2024 року вбачається, що дитині встановлено діагноз: ураження нервової системи не класифіковані в інших рубриках R47 R44, G98, Р22 за ІСРС; ОСОБА_4 перебував на стаціонарному лікуванні у вказаних медичних закладах 12 березня 2024 року, з 07 до 28 жовтня 2024 року, з 26 листопада до 2 грудня 2024 року.

Згідно з інформацією про дитину, наданою закладом дошкільної освіти дитячий садок-ясла Кобзарик смт. Велика Березовиця від 11 грудня 2024 року, встановлено, що ОСОБА_4 відвідує заклад із серпня 2024 року, проте документи про зарахування батьки подавали ще у серпні 2020 року. Дитині забезпечено інклюзивне навчання, призначено асистента вихователя та додаткові заняття. ОСОБА_4 двічі на тиждень відвідує корекційно-розвиваючі заняття із логопедом та психологом. На заняття хлопчик іде з великим задоволенням. Дитина систематично відвідує заклад дошкільної освіти у супроводі матері, бабусі і дідуся. Без поважних причин не пропускає навчання у закладі та відвідує його із задоволенням. Дитина завжди доглянута та охайна. Фізичний розвиток дитини відповідає віковим нормам, розмовляє виключно українською мовою. Адаптація дитини до умов закладу дошкільної освіти пройшла швидко та легко.

Із довідки Комунального закладу Тернопільської міської ради Центр творчості дітей та юнацтва за травень 2024 року вбачається, що ОСОБА_4 відвідує школу естетичного розвитку Зернятко . У травні 2024 року Комунальний заклад відзначив ОСОБА_4 за творчі успіхи, зразкову поведінку, щиру усмішку, доброту та бажання до навчання.

Як вбачається із виписки про надані реабілітаційні послуги та результати комплексної реабілітації КНП Тернопільський обласний центр реабілітації та розвитку дитини Тернопільської обласної ради ОСОБА_4 проходив курс реабілітації (абілітації) у період 08 квітня до 19 квітня 2024 року, в результаті якого активізувався словниковий запас хлопчика, покращилася пам`ять, хлопчик став впевненішим у власних силах та зазначено ряд інших досягнутих позитивних результатів.

Як убачається із заяви ОСОБА_2 директору Комунального закладу Центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю Без обмежень від 28 лютого 2025 року відповідачка просила зарахувати ОСОБА_4 до реабілітаційної установи цього закладу для отримання послуг із комплексної реабілітації (абілітації).

З висновку органу опіки та піклування, наданого під час розгляду справи 607/12309/24, вбачається, що ОСОБА_2 створила належні умови для виховання та розвитку малолітнього сина ОСОБА_4 у помешканні, яке належить їй на праві власності.

Судовим наказом Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 квітня 2024 року у справі за 607/9219/24 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/4 заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, та не менше, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягувати із 24 квітня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття. Судовий наказ звернено до примусового виконання.

З розрахунку заборгованості зі плати аліментів, складеного державним виконавцем Тернопільського відділу ДВС Тернопільської області Західного міжрегіонального управління юстиції від 30 вересня 2024 року встановлено, що за період з квітня 2024 року до вересня 2024 року заборгованість ОСОБА_1 за аліментами складає 17 051,52 грн.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення .

Наведеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

У статті 7 СК України визначена необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

За частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, враховуючи об`єктивні обставини спору, а тільки потім права батьків.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 11 січня 2006 року.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України Про міжнародні договори України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями частини першої статті 15 Закону України Про міжнародні договори України передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 06 грудня 2007 року Момуссо і Вашинтон проти Франції ( Maumousseau and Washington v. France ), заява 39388/05, Суд зазначив про зобов`язання, які стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод накладає на Договірні Держави відносно возз`єднання батьків з дітьми, - вони повинні тлумачитися в світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (див. Iglesias Gil і AUI v. Spain, заява 56673/00, 51, ECHR 2003 V, і Ignaccolo-Zenide v. Romania, заява 31679/96 , 95, ECHR 2000-I) і з положеннями Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Вирішальним є питання наявності справедливого балансу між існуючими конкуруючими інтересами дитини, обох батьків і суспільного порядку. У зв`язку з цим у той час, як стаття 8 не містить явні процесуальні вимоги, процес прийняття рішень стосовно втручання у захищене статтею 8 Конвенції право повинно бути справедливими і таким, щоб дозволити собі належну повагу інтересів, гарантованих цією статтею. ЄСПЛ, серед іншого, звернув увагу на те, що поняття найкращі інтереси дитини також є основним фактором у контексті процедур, передбачених в Гаазької конвенції 1980 року. У зв`язку з цим ЄСПЛ послався на Рекомендацію 874 (1979) Ради Парламентської асамблеї Ради Європи, в якій вказано: діти більше не повинні розглядатися як власність батьків, але вони повинні бути визнані в якості осіб з їх власними правами і потребами (пункт 68).

Згідно зі статтями 1, 2 Гаазької конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:

по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утримуванням (пункт а частини першої статті 3);

по-друге, переміщення або утримування дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт b частини першої статті 3);

по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування (пункт b частини першої статті 3).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримування дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини. Таким чином, основним питанням, яке підлягає з`ясуванню у цій справі, є встановлення звичайного (постійного) місця проживання дитини.

У постановах Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі 201/1577/21 (провадження 61-4217св22), від 01 лютого 2023 року у справі 595/1722/21 (провадження 61-6232св22) зазначено, що поняття місце постійного проживання не визначене Гаазькою конвенцією 1980 року, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі .

Підсумовуючи, звичайне місце проживання дитини потрібно розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

У цій справі, позивач, звертаючись до суду з позовом, повинен був довести, що Французька Республіка є звичайним місцем проживання дитини.

Суди встановили, що на території Французької Республіки дитина перебувала разом із батьками тимчасово, у зв`язку із військовою агресією росії проти України, що підтверджується статусом сторін справи у Франції - бенефіціари тимчасового захисту, яким надано тимчасовий дозвіл на проживання. Докази, досліджені судами в межах цієї справи, свідчать, що дитина не знає та не розуміє французької мови, у школі-садочку, який дитина відвідувала з вересня 2023 року до лютого 2024 року, ОСОБА_4 не спілкувався ні з вчителями, ні з дітьми, не знав їх імен, не відповідав на прохання дорослих, не брав участі у співах та лічилках, що підтверджено, зокрема, спостереженням за дитиною, перекладене на українську мову, переклад засвідчений присяжним перекладачем при Апеляційному Суді Парижа Оксаною Мізерак.

Враховуючи тривалість, умови і причини перебування дитини і сім`ї у Французькій Республіці, нетривале відвідування дитиною навчального закладу у Франції (близько 6 місяців), відсутність доказів здійснення медичного догляду у Франції, відсутність доказів прив`язаності дитини до соціального оточення у Франції, відсутність друзів у дитини, незнання та нерозуміння дитиною французької мови, відсутні і підстави для висновку про те, що Французька Республіка була звичайним місцем проживання дитини ОСОБА_4 . Виходячи з наведеного, суди виснували, що звичайним місцем проживання дитини була і є Україна.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на неодноразові переміщення ОСОБА_2 разом із сином до України, зокрема у вересні 2022 року, за період з 21 листопада 2022 року

до 20 грудня 2022 року, у травні 2023 року та у серпні 2023 року для забезпечення медичного супроводу малолітнього ОСОБА_4 , тому вказані факти також підтверджують доводи матері про тимчасовий характер проживання дитини у Франції.

Скасовуючи рішення Сімейного суду м. Кретей від 13 травня 2025 року, Паризький апеляційний суд у рішення від 31 березня 2026 року у справі 25/19804 встановив, що звичайне місце проживання ОСОБА_4 не може вважатися таким, що мало місце у Франції, країні, яка, враховуючи геополітичний контекст між Україною та росією, була лише тимчасовим місцем проживання. Таким чином, повернення матері до України не може вважатися незаконним викраденням дитини.

Відповідно до частин першої-третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, яка переглядається, щодо визначення звичайного місця проживання дитини колегія суддів звертає увагу на те, що звичайним місцем проживання ОСОБА_4 , тобто таким, де він проживав з моменту його народження та на час тимчасового виїзду разом із батьками, які, як і дитина, є громадянами України, до Франції з метою отримання тимчасового захисту та тимчасового перебування у цій державі у період з березня 2022 року до від`їзду дитини разом із матір`ю в Україну у лютому 2024 року не можна вважати зміною звичайного місця проживання ОСОБА_4 , яким була і є Україна.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі 129/1033/13-ц, провадження 14-400цс29).

Суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і не встановили підстав для визнання дій відповідачки незаконними та зобов`язання повернути дитину до місця постійного проживання

Незважаючи на те, що безпосередньо перед поверненням до України дитина ОСОБА_4 проживав разом з обома батьками у Франції, однак таке проживання не було постійним, а тимчасовим, пов`язаним із військовою агресією росії проти України. Державою постійного проживання дитини є Україна, громадянином якої є він та його батьки, де він народився та проживав протягом майже двох років до виїзду на тимчасове проживання за межі України, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами. ОСОБА_2 як громадянка України та матір дитини разом із сином, громадянином України, повернулися до місця свого постійного проживання в Україні, при цьому суди не встановили протиправності дій відповідачки, а батько не позбавлений права піклування щодо свого сина ОСОБА_4 та не має будь-яких обмежень у перетині державного кордону України для спілкування з дитиною.

Крім того, суди надали належну оцінку доказам того, що з моменту повернення дитини в Україну дитина соціалізована й адаптована, відвідує дошкільний навчальний заклад, різноманітні гуртки, враховуючи стан здоров`я, малолітній ОСОБА_4 проходить реабілітаційні програми, за дитиною здійснюється належний медичний догляд, відповідачкою створені належні умови для проживання та гармонійного розвитку дитини, яка має сталі сімейні зв`язки, спілкується українською мовою. Водночас повернення ОСОБА_4 до Французької Республіки ставить під загрозу заподіяння йому психологічної шкоди, що підтверджено, серед іншого, виписками з медичних карт та реабілітаційних програм.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, які є достатньо вмотивованими.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідно доГаазької конвенції 1980 року суди помилково визначили звичайне місце проживання дитини в Україні, не врахувавши при цьому тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини на території Французької Республіки і переїзд у цю державу, громадянство дитини і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні і соціальні відносини дитини у Франції, спростовуються матеріалами справи.

Тимчасове проживання дитини разом із батьками як громадян України на території Франції з метою отримання тимчасового захисту, з урахуванням зафіксованого компетентними органами Французької Республіки факту домашнього насильства, переселення матері з дитиною в інше житло, надане службою соціального захисту та надання супроводу соціального працівника, а надалі переміщення дитини разом із матір`ю до України не змінюють того, що звичайним місцем проживання дитини є Україна. При цьому тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території Франції і переїзд у цю державу, громадянство дитини, умови відвідування школи, мовні знання, сімейні і соціальні відносини дитини у Франції за обставин цієї справи не впливають на зміну звичайного місця проживання дитини.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували, що Сімейним судом м. Кретей від 13 травня 2025 року ухвалено рішення, згідно з яким визнано, що батьківські права стосовно ОСОБА_4 здійснюються спільно батьком і матір`ю, встановлено постійне місце проживання сина ОСОБА_4 в будинку батька, а ОСОБА_2 матиме право відвідувати ОСОБА_4 чотири рази на місяць у будинку батька колегія суддів до уваги не бере, оскільки вказане рішення скасоване рішенням Паризького апеляційного суду від 31 березня 2026 року .

Посилання у касаційній скарзі на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі 405/2584/17, від 15 серпня 2019 року у справі 201/3664/17, від 01 листопада 2022 року у справі 201/1577/21, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку), колегія суддів також до уваги не бере, оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними, що обумовлює і різність їх правового регулювання, а тому таке посилання є нерелевантним.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору не спростовують та значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів. Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі 373/2054/16-ц).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами попередніх інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Щодо клопотання про зміну чи доповнення до касаційної скарги

26 травня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд звернувся до Верховного Суду з клопотанням про зміну чи доповнення касаційної скарги.

Пунктом 6 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Частиною першою статті 398 ЦПК України визначено, що особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Згідно з частиною першою статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Право на доповнення чи зміну касаційної скарги може бути здійснено лише протягом строку на касаційне оскарження (постанова Верховного Суду від 26 березня

2025 року у справі 756/19257/21, провадження 61-12113св24).

Положеннями статей 390, 398 ЦПК України не передбачено права суду касаційної інстанції вирішувати питання про поновлення пропущеного строку на внесення змін чи доповнень до касаційної скарги, який є преклюзивним, а тому відповідні доповнення, подані після визначеного законом строку, не приймаються до розгляду та повертаються заявнику. Аналогічний висновок викладений в ухвалі Верховного Суду від 28 липня 2023 року у справі 274/4132/21 (провадження 61-8397св23).

За відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень оскаржувану постанову Тернопільський апеляційний суд ухвалив 28 листопада 2025 року, з касаційною скаргою ОСОБА_1 звернувся 09 грудня 2025 року, а доповнення до касаційної скарги надіслано до суду касаційної інстанції 26 травня 2026 року, тобто з пропуском строку, встановленого процесуальним законом.

Відповідно до частини другої статті 126 ЦПК України документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Оскільки клопотання подано до суду касаційної інстанції після закінчення строку на касаційне оскарження, тому вказані доповнення необхідно залишити без розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів і не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення,

а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання ОСОБА_1 про зміну чи доповнення до касаційної скарги залишити без розгляду.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 липня 2025 року та постанову Тернопільського апеляційного суду 28 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Сердюк

В. В. Шипович