Постанова по делу № 289/2419/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа 289/2419/18

провадження 61-13583св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Радомишльська міська об`єднана рада,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю Нива ,

відповідачі за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Нива , - Радомишльська міська об`єднана територіальна громада Житомирської області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Нива на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 9 липня 2020 року, ухвалене у складі судді Сіренко Н. С., та постанову Житомирського апеляційного суду від 1 вересня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Радомишльської міської об`єднаної ради, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю Нива (далі - СТОВ Нива ), про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі ордера 222 від 29 вересня 1983 року вона разом зі своєю сім`єю - чоловіком ОСОБА_2 та дочкою ОСОБА_3 вселились і проживали у квартирі АДРЕСА_1 .

Будинок АДРЕСА_2 , в якому знаходиться квартира АДРЕСА_3 , перебуває на балансі СТОВ Нива і вона як колишній працівник цього підприємства отримала право в ньому проживати.

Зазначала, що протоколом 3 загальних зборів засновників СТОВ Нива м. Радомишль від 15 квітня 2003 року вирішено продати їй квартиру АДРЕСА_3 за вказаною адресою за 20 000 грн, однак до теперішнього часу керівництво СТОВ Нива не надає правовстановлюючі документи на зазначену квартиру.

Посилаючись на викладене, а також на те, що з 1983 року і до часу звернення з позовом вона постійно проживає у квартирі АДРЕСА_3 , добросовісно, відкрито, безперервно користується нею і сплачує житлово-комунальні послуги, проте в позасудовому порядку захистити своє право на квартиру не має можливості через відсутність правовстановлюючих документів на квартиру, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

У липні 2019 року СТОВ Нива звернулось із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Радомишльська міська об`єднана територіальна громада Житомирської області, про визнання ордера таким, що втратив чинність, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та зняття їх з реєстраційного обліку.

Позов мотивувало тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у трудових відносинах зі СТОВ Нива . На підставі рішення виконавчого комітету Радомишльської міської ради від 13 вересня 1983 року 166 ОСОБА_2 видано ордер 222 на квартиру АДРЕСА_1 . У подальшому шлюб між сторонами розірвано.

Під час проведення інвентаризації житлового фонду СТОВ Нива встановлено, що протягом багатьох років ОСОБА_2 в спірній квартирі АДРЕСА_1 не проживає, комунальні послуги не сплачує, як не сплачує їх і ОСОБА_1 .

Посилаючись на вказані обставини та на те, що ОСОБА_2 разом з родиною без поважних причин не проживає в спірній квартирі більше 6 місяців, із заявою про збереження за ним права користування вказаною квартирою не звертався, СТОВ Нива просило визнати ордер 222 від 29 вересня 1983 року, виданий ОСОБА_2 , таким, що втратив чинність; визнати ОСОБА_1 і ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , та зобов`язати Радомишльську міську територіальну громаду Житомирської області зняти ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за зазначеною адресою.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 9 липня 2020 року у задоволенні первісного позову і позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала доказів на підтвердження того, що спірна квартира не має власника, вибула з комунальної власності або є безхазяйною. За таких обставин твердження позивача щодо добросовісного, безперервного та відкритого проживання у спірній квартирі з 1983 року не підтверджує встановлення факту безтитульного володіння чужим майном, а відкритість і безперервність користування цим майном не є достатніми підставами для набуття права власності за набувальною власністю.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 на підставі ордеру 222 вселилась у квартиру АДРЕСА_1 , постійно проживає в ній та сплачує житлово-комунальні послуги, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 1 вересня 2020 року рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 9 липня 2020 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 та апеляційну скаргу СТОВ Нива , суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Апеляційним судом також зазначено, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання ордеру таким, що втратив чинність, визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою, та про зобов`язання зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , не оскаржувалось, тому не переглядалося апеляційним судом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У вересні 2020 року СТОВ Нива подало до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 9 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 1 вересня 2020 року в частині відмови у визнанні ОСОБА_1 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов третьої особи у цій частині задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням у цій частині норм матеріального права та з порушення норм процесуального права, оскільки при вирішенні справи судами не враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України від 5 липня 2017 року у справі 6-798цс17.

Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, зазначаючи про недослідження судами зібраних у справі доказів, які мають значення для її правильного вирішення. Посилаючись на зазначене, заявник просив про задоволення касаційної скарги.

У іншій частині судові рішення не оскаржені і судом касаційної інстанції не переглядаються.

Позиція інших учасників справи

У січні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на безпідставність її доводів. Зазначала, що суди попередніх інстанцій встановили фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надали належну оцінку зібраним у справі доказам, зокрема, листу Комунального підприємства Житомирське бюро технічної інвентаризації від 6 листопада 2018 року 842, відповідно до якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 не зареєстровано, а також листу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, за якими відомості щодо права власності на спірну квартиру відсутні, і ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення щодо позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у частині, в якій вони оскаржені.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення в частині, що оскаржується, без змін.

СТОВ Нива у січні 2021 року подало відповідь на відзив, в якій зазначало, що технічний паспорт, виданий Комунальним підприємством Житомирське обласне бюро технічної інвентаризації ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , підроблений, оскільки виданий 6 листопада 2018 року; крім того, ордер 222 від 29 вересня 1983 року на спірну квартиру виданий колишньому чоловіку - ОСОБА_4 , а не ОСОБА_1 .

Також заявник наголошував на тому, що ОСОБА_1 не сплачує податок за користування нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 і відмовилась укладати договір оренди зазначеної квартири, тому вона не є добросовісним набувачем спірної квартири, а її колишній чоловік втратив таке право.

З урахуванням зазначеного, СТОВ Нива просило при вирішенні справи не враховувати відзив ОСОБА_1 .

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Радомишльського районного суду Житомирської області матеріали цивільної справи 289/2419/18.

Відповідно до змісту ухвали Верховного Суду від 27 листопада 2020 року підставами відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 5 липня 2017 року у справі 6-798цс17.

Також підставами для відкриття касаційного провадження були доводи заявника про порушення норм процесуального права, а саме недослідження судами зібраних у справі доказів, які мають суттєве значення для її вирішення.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Радомишльської міської ради від 13 вересня 1983 року 166 ОСОБА_2 видано ордер 222 на квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з трьох осіб на нього, його дружину і дочку.

18 серпня 1983 року укладено договір про здачу-найм жилого приміщення колгоспу ім. Леніна м. Радомишль, за яким колгосп ім. Леніна в особі голови колгоспу ОСОБА_5 - наймодавець, здав для тимчасового проживання службову житлову площу, а ОСОБА_2 як наймач прийняв квартиру АДРЕСА_1 для тимчасового користування в колгоспному жилому будинку.

З копії довідки приватного підприємства Житлоремсервіс-9 від 11 грудня 2018 року суди встановили, що ОСОБА_1 з 27 грудня 1983 року зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 .

Вказане також підтверджується паспортом ОСОБА_1 .

З копії трудової книжки ОСОБА_1 судами також встановлено, що вона працювала в колгоспі ім. Леніна з 6 грудня 1982 року до 1 грудня 1986 року.

6 жовтня 2008 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат) серії ЖИ-6 227022 як особа, яка має право на пайовий фонд майна КСП СТОВ Нива відповідно до списку осіб, які мають право на майновий пай, затвердженого зборами співвласників 26 травня 2001 року; частка ОСОБА_1 визначена у розмірі 8 641 грн, або 0,150 відсотків.

З витягу з протоколу 3 зборів засновників СТОВ Нива від 15 квітня 2003 року суди встановили, що на цих зборах розглянуто заяву ОСОБА_1 про продаж їй квартири АДРЕСА_1 , в якій вона проживає, та вирішено продати останній зазначене майно за 20 000 грн з укладенням відповідного договору купівлі-продажу нерухомого майна.

У судовому засіданні сторони підтвердили, що до теперішнього часу договір купівлі-продажу чи інші угоди щодо зазначеного нерухомого майна сторони не укладали.

9 жовтня 2019 року депутатом Радомишльської міської ради Пархомчуком І. А. складені акти обстеження житла, в яких зазначено, що з січня 1991 року у квартирі АДРЕСА_1 не проживає ОСОБА_2 , а з вересня 1983 року - ОСОБА_1 та її дочка.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї і пояснень на відзив, суд дійшов таких висновків.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У відповідності до статті 64 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).

Звертаючись з відповідним позовом, СТОВ Нива посилалось на те, що ОСОБА_1 більше 6 місяців не проживає в квартирі АДРЕСА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_1 вселилася у спірну квартиру як член сім`ї наймача, проживає та зареєстрована в ній, а також те, що припинення сімейних відносин з наймачем квартири не позбавляє її права користування займаним приміщенням, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Так, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 5 липня 2017 року у справі 6-798цс17.

Зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі 373/1281/16-ц (провадження 14-128цс18) зазначала, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин .

Постанова Верховного Суду України від 5 липня 2017 року (провадження 6-798цс17),на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду заяви про перегляд рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, з підстав вибуття на інше постійне місце проживання, і виселення без надання іншого житла.

Апеляційний суд, з висновками якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи рішення суду першої інстанції про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та виселення і ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, вказував на те, що особа, яка отримала службове житло, не проживає та не зареєстрований у спірній службовій квартирі, що свідчить про необґрунтованість вимог позивача про визнання особи-2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Верховний Суд України рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення особи-2 із житлового приміщення без надання іншого житла скасував та залишив в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року, яким особу-2 виселено із службової квартири.

Переглядаючи справу, Верховний Суду України зазначив про встановлення судом першої інстанції у справі 6-798цс17, що ордер на користування службовою квартирою в м. Києві видавався лише на сина відповідача, а його мати - відповідач у справі, вселилась у спірну квартиру як член сім`ї наймача, у трудових відносинах з установою, яка надавала це службове житло, відповідач не перебувала; відповідач має можливість користуватися приватизованою нею квартирою, яка знаходиться у м. Одесі, тому дійшов правильного висновку про виселення відповідача зі спірної квартири.

У постанові від 5 липня 2017 року у справі 798цс17 Верховний Суд України виклав правову позицію про те, що норми статей 124, 125 ЖК Української РСР підлягають застосуванню до житлових правовідносин, одним із суб`єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах. Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період роботи.

Тлумачення застосування статті 125 ЖК Української РСР в межах перегляду судових рішень у цій справі у частині, що оскаржена, не мають правового значення, оскільки визначені СТОВ Нива підстави позову про визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не потребують застосування правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України, з питання можливості виселення із службового житлового приміщення.

Отже доводи заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 5 липня 2017 року (провадження 6-798цс17), касаційний суд вважає безпідставними, оскільки предмет спору, підстави позову та фактичні обставини справи, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається, є різними, а відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Підставами для відкриття касаційного провадження були і доводи заявника про порушення норм процесуального права, а саме недослідження судами зібраних у справі доказів.

Зазначена підстава касаційного оскарження також не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду, оскільки частина перша статті 77 ЦПК України передбачає, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК країни).

У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені заявником доводи порушення судами норм процесуального права фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у частині, яка оскаржена, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень в оскаржуваній частині без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статями 400, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Нива залишити без задоволення.

Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 9 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 1 вересня 2020 року в частині вирішення позовних вимог Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Нива про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук