Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 18.06.2026

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Касандяк проти України» (Заява № 66128/16)

СТРАСБУРГ

18 червня 2026 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Касандяк проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі , Голова,

Андреас Зюнд ,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 66128/16), яку 04 листопада 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Володимир Васильович Касандяк (далі — заявник), 1967 року народження, який проживає у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, з Міністерства юстиції, про скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на позбавлення практичної можливості вимагати відшкодування шкоди на національному рівні, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 28 травня 2026 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується відмови національних судів розглянути по суті позов заявника щодо відшкодування моральної шкоди у зв’язку з протиправною затримкою в обробці його документів про призначення пенсії колишнім роботодавцем — управлінням Міністерства внутрішніх справ України (далі — управління). Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Постановою від 01 березня 2011 року, залишеною без змін в апеляційному та касаційному порядку, Окружний адміністративний суд міста Києва визнав управління відповідальним за затримки в обробці документів заявника про призначення пенсії.

I. ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ ПРОТИ УПРАВЛІННЯ

3. Посилаючись на постанову від 01 березня 2011 року та статтю 56 Конституції України, у січні 2013 року заявник подав цивільний позов про відшкодування моральної шкоди проти управління, спочатку вимагаючи відшкодування у розмірі приблизно 1 600 євро, а пізніше збільшивши суму позову приблизно до 4 800 євро.

4. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 квітня 2013 року в задоволенні позову заявника було відмовлено. Посилаючись на статтю 1173 Цивільного кодексу України та Постанову Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (див. пункт 10), апеляційний суд зазначив, що в таких випадках моральну шкоду мала відшкодовувати держава, а не безпосередньо орган, який завдав шкоду. Таким чином, позови про відшкодування шкоди за статтею 1173 Цивільного кодексу України мали бути подані проти держави, а Державна казначейська служба України мала бути залучена до провадження як відповідач разом із відповідним органом.

5. Заявник не подавав касаційну скаргу.

II. ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ ПРОТИ ДЕРЖАВИ

6. У липні 2013 року заявник подав аналогічний цивільний позов проти держави, вказавши Державну казначейську службу України як відповідача. Він збільшив суму, яка вимагалася приблизно до 10 000 євро. Управління було залучене до провадження як третя сторона.

7. Суд першої інстанції призначив проведення експертизи для оцінки зазнаної заявником психологічної шкоди. Висновок експерта від 06 серпня 2014 року підтвердив, що заявник зазнав психологічної шкоди у зв’язку з протиправною бездіяльністю управління, встановленою постановою від 01 березня 2011 року (див. пункт 2).

8. Остаточною ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року в задоволенні позову було відмовлено, оскільки заявник не довів, що Державна казначейська служба України завдала йому будь-якої шкоди, а також він не подавав жодних позовів до Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкований орган якого був відповідальний за стверджувану шкоду. Посилаючись на пункт 10-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року (див. пункт 10), Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив, що відповідальний за стверджувану шкоду орган мав бути залучений до провадження в якості відповідача разом із Державною казначейською службою України.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

9. Стаття 56 Конституції України гарантує кожному право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. Стаття 1173 Цивільного кодексу України процитована в рішенні у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 і № 33358/15, пункт 20, від 24 жовтня 2024 року.

10. Відповідна частина Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачає:

«10-1. При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування [або] їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. … При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими [або] службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом не передбачено [притягнення відповідного державного органу як відповідача] або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.».

ОЦІНКА СУДУ

11. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що йому було відмовлено в практичній можливості вимагати відшкодування визнаної національними судами шкоди, на яке він мав право.

А. Прийнятність

12. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не подав касаційну скаргу у провадженні проти управління (див. пункт 5). Він зазначив, що касаційний суд був уповноважений скасувати рішення апеляційного суду від 23 квітня 2013 року та повернути справу до суду першої інстанції на новий розгляд у межах провадження, до якого могла бути залучена Державна казначейська служба України. Уряд також доводив, що скарга заявника була явно необґрунтованою, оскільки у другому цивільному провадженні він вказав Державну казначейську службу України як єдиного відповідача, тоді як він також мав би подати свій позов проти Міністерства внутрішніх справ України, бездіяльність підпорядкованого органу якого спричинила шкоду заявнику.

13. Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язане із суттю скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а тому має бути долучене до розгляду справи по суті.

14. Суд вважає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

15. Суд зазначає, що в обох провадженнях у задоволенні позовів заявника про відшкодування шкоди було відмовлено по суті у зв’язку з тим, що він не зазначив належного відповідача. Таким чином, слід розглянути, чи було заявнику відмовлено в доступі до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справах «Костадін Михайлов проти Болгарії» (Kostadin Mihaylov v. Bulgaria), заява № 17868/07, пункти 37–43, від 27 березня 2008 року, та «Спасовський проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Spasovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 45150/05, пункти 29–33, від 10 червня 2010 року).

16. Відповідні загальні принципи були наведені в згаданому рішенні у справі «Костадін Михайлов проти Болгарії» (Kostadin Mihaylov v. Bulgaria), пункти 35–42, та в рішенні у справі «Джорджел і Джорджета Стоіческу проти Румунії» (Georgel and Georgeta Stoicescu v. Romania), заява № 9718/03, пункти 68–76, від 26 липня 2011 року.

17. Коли орган державної влади несе відповідальність за завдану шкоду, позитивний обов’язок держави сприяти встановленню правильного відповідача набуває ще більшого значення (див. рішення у справі «Дзірніс проти Латвії» (Dzirnis v. Latvia), заява № 25082/05, пункт 93, від 26 січня 2017 року).

18. У цій справі заявник отримав постанову, яка визнавала відповідальність управління за затримку в обробці його документів про призначення пенсії, та висновок експерта, який підтверджував, що він зазнав моральної шкоди внаслідок такої затримки (див. пункти 2 і 7). Дотримуючись вказівок апеляційного суду в першому провадженні (див. пункт 4), він подав позов проти держави (друге провадження), зазначивши Державну казначейську службу України відповідачем.

19. Дійсно заявник не подав додатково свій другий позов проти управління, як того вимагало національне законодавство та згідно з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте управління, вина якого була встановлена остаточною постановою від 01 березня 2011 року (див. пункт 2), брало участь у другому провадженні щодо відшкодування шкоди як третя сторона та мало змогу подати пояснення щодо всіх аспектів справи, у тому числі питання про стверджувану заявником шкоду.

20. Крім того, з огляду на вказівки, що містилися в рішенні апеляційного суду від 23 квітня 2013 року, та формулювання пункту 10-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року (див. пункти 4 і 10), заявнику могло бути не зовсім зрозуміло, що він мав конкретно вказати управління як співвідповідача у своєму другому позові про відшкодування шкоди. У зв’язку з цим Суд зазначає, що раніше він встановив, що стаття 1173 Цивільного кодексу України викладена в дуже загальних формулюваннях, що призводить до залежності її практичного застосування від подальшого роз’яснення умов та порядку, яких слід дотримуватися для визначення розміру та отримання такого відшкодування (див., наприклад, згадане рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункт 32 з подальшими посиланнями).

21. Наведені міркування призвели до висновку Суду, що рішення судів про відмову у задоволенні позову заявника у другому провадженні були надмірно формальними та, фактично, позбавили його практичного та ефективного доступу до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Зубач проти Хорватії» [ВП] (Zubac v. Croatia) [GC], заява № 40160/12, пункти 96– 99, від 05 квітня 2018 року з подальшими посиланнями).

22. За цих обставин заявнику не можна дорікнути, що він не подав касаційну скаргу в першому провадженні. Таким чином, заперечення Уряду стосовно цього питання, яке раніше було долучено до розгляду по суті, має бути відхилено.

23. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник вимагав 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

25. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

26. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1 500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди.

Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Марія ЕЛОСЕГІ

Голова