Окрема думка (розбіжна) судді Конституційного Суду України Олега Первомайського у справі за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу сьомого підпункту 1, підпункту 5 пункту 3, пункту 5 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

(РОЗБІЖНА)

судді Конституційного Суду України Олега Первомайського у справі за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу сьомого підпункту 1, підпункту 5 пункту 3, пункту 5 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“

Другий сенат Конституційного Суду України (далі — Конституційний Суд) 9 вересня 2026 року ухвалив Рішення № 10-р(II)/2026 у справі № 3-148/2025(288/25) за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу сьомого підпункту 1, підпункту 5 пункту 3, пункту 5 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“ (справа про судовий збір у справах про адміністративні правопорушення) (далі — Рішення).

На підставі статті 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“, § 74 Регламенту Конституційного Суду вважаю за потрібне викласти окрему думку (розбіжну).

Що ухвалив Конституційний Суд

1. Конституційний Суд у Рішенні:

— визнав абзац сьомий підпункту 1, підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“ від 8 липня 2011 року № 3674—VI зі змінами такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) (пункт 1 резолютивної частини);

— закрив конституційне провадження у справі за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 5 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“ від 8 липня 2011 року № 3674—VI зі змінами на підставі пункту 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ — неприйнятність конституційної скарги (пункт 2 резолютивної частини).

Мотивація незгоди з Рішенням

2. Поважаючи Рішення та позицію колег, які його підтримали, вважаю своїм обов’язком висловити в цій окремій думці ті міркування та сумніви, які завадили мені підтримати Рішення.

Щодо предмета конституційного контролю

3. Конституційний Суд у цьому провадженні „уточнив“ предмет конституційного контролю, зазначивши, зокрема, що „у такий спосіб Верховний Суд поєднав об’єкт справляння судового збору, визначений абзацом сьомим підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, з іншим об’єктом, ставка судового збору для якого установлена пунктом 5 частини другої статті 4 Закону, створивши de facto нормативну конструкцію, яку жодна із цих норм Закону окремо не передбачає“ (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини Рішення); „пункт 5 частини другої статті 4 Закону не був застосований судами системи судоустрою України; застосовано лише ставку судового збору, установлену цією нормою Закону, тоді як об’єкт справляння збору, на який Верховний Суд цю ставку поширив, визначається іншим приписом Закону — абзацом сьомим підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4“ (абзац сьомий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

Посилаючись на ці мотиви, Конституційний Суд закрив конституційне провадження у справі щодо конституційності пункту 5 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“ від 8 липня 2011 року № 3674—VI зі змінами (далі — Закон).

4. Вважаю, що наведена мотивація для закриття конституційного провадження у цій частині справі є доволі дискусійною, оскільки уважний та підготовлений поціновувач актів національного органу конституційного контролю у цій частині Рішення стикається зі складною дилемою аргументів Конституційного Суду, який, з одного боку, стверджує, що Верховний Суд застосував окремий припис абзацу сьомого підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, що визначає об’єкт справляння судового збору, та окремий припис пункту 5 частини другої статті 4 Закону, що визначає ставку судового збору, а з другого боку, одночасно стверджує, що пункт 5 частини другої статті 4 Закону в цілому все ж не було застосовано, а тому конституційне провадження в цій частині має бути закрито.

Проблемність такої мотивації Конституційного Суду й в тому, що за подібною логікою аргументації процедурного рішення про закриття конституційного провадження так само мало бути закрито конституційне провадження й щодо абзацу сьомого підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, оскільки цю норму, на думку Конституційного Суду, також не було застосовано в цілому.

5. Сумніви у наявності підстав для закриття конституційного провадження в частині перевірки конституційності пункту 5 частини другої статті 4 Закону ґрунтуються також на тому, що у Рішенні наявний не лише аналіз цього припису Закону, а також висновки, що визначають сутність Рішення та пояснюють сенс його ухвалення.

Зокрема, „не перевіряючи“ на конституційність пункт 5 частини другої статті 4 Закону, Конституційний Суд у Рішенні зазначив, що „пункт 5 частини другої статті 4 Закону не містить припису, який визначав би ставку судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення“ (друге речення абзацу десятого підпункту 8.1 пункту 8 мотивувальної частини); „<...> на відміну від інших визначених статтею 4 Закону випадків справляння судового збору, судовий збір, передбачений пунктом 5 частини другої статті 4 Закону, справляється з особи, вину якої встановлено судовим рішенням, і за своєю функціональною спрямованістю є додатковим майновим обтяженням, зумовленим фактом притягнення особи до відповідальності“ (перше речення абзацу тринадцятого підпункту 8.1 пункту 8 мотивувальної частини).

Отже, закривши конституційне провадження в частині перевірки конституційності пункту 5 частини другої статті 4 Закону, Конституційний Суд не припинив його аналізу та сформулював значущі висновки.

З огляду на ці міркування є розумні сумніви щодо наявності підстав для закриття конституційного провадження в цій частині справи.

Межі конституційних повноважень

6. Уважний та підготовлений поціновувач актів національного органу конституційного контролю-1 буде здивований або навіть схарапуджений тією обставиною, що в мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд висновував: «Велика Палата Верховного Суду, визначивши обов’язок сплати і розмір ставки судового збору у справах про оскарження постанов про адміністративні правопорушення, вийшла за межі своїх повноважень, оскільки на момент розгляду колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду справи Заявника Конституційний Суд України вже вказав, що „саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору“ [абзац перший підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 січня 2025 року № 2-р(II)/2025]. Ця юридична позиція Конституційного Суду України підлягала застосуванню» (друге речення абзацу четвертого пункту 9 мотивувальної частини).

__________

-1 Можливо, це буде й суддя Верховного Суду.

Із цієї аргументації Конституційного Суду постає низка запитань:

— який же орган Верховного Суду — Велика Палата чи колегія суддів Касаційного адміністративного суду, яка ухвалою від 3 липня 2025 року відмовила Лопушанському В.М. у відкритті касаційного провадження, на думку Конституційного Суду, „вийшла за межі своїх повноважень“;

— у який спосіб Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 18 березня 2020 року в справі № 543/775/17, могла застосувати юридичну позицію, сформульовану майже через 5 років потому, а саме в Рішенні Конституційного Суду від 20 січня 2025 року № 2-р(II)/2025;

— на якій підставі Конституційний Суд висновував саме про „вихід суду за межі повноважень“, а не про іншу помилку в правозастосуванні у разі, коли судом-2 не застосовано юридичну позицію, викладену в одному з рішень Конституційного Суду.

__________

-2 У цьому аспекті зауважень констатація щодо „виходу за межі повноважень“ у разі неврахування юридичної позиції Конституційного суду має загальний характер та спрямована до всіх судів , а не лише до Великої Палати Верховного Суду.

В аспекті останнього запитання заслуговує на увагу те, що Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 18 березня 2020 року в справі № 543/775/17 та колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, постановляючи ухвалу від 3 липня 2025 року у справі Лопушанського В.М., тлумачили та застосовували приписи Закону, Кодексу адміністративного судочинства України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, тобто, на мою думку, діяли в межах їхніх конституційних повноважень.

Натомість для уважного та підготовленого поціновувана рішень національного органу конституційного контролю в мотивувальній частині Рішення залишилось нез’ясованим інше питання: на якій підставі та чи в межах конституційних повноважень Конституційний Суд у провадженні, відкритому за конституційною скаргою, здійснює перегляд юридичної позиції, сформульованої Великою Палатою Верховного Суду в березні 2020 року у справі, що не стосується суб’єкта права на конституційну скаргу.

7. У практиці органів Конституційного Суду на стадії вирішення питання про відкриття конституційного провадження застосовною є юридична позиція, за якою лише незгода суб’єкта права на конституційну скаргу з остаточним рішенням суду, що ухвалене в його справі, не є аргументацією неконституційності припису закону, що була застосована судом.

З подібних міркувань вбачається, що незгода Конституційного Суду з юридичною позицією Великої Палати Верховного Суду сама по собі не є підставою для формулювання національним органом конституційного контролю висновку про помилковість цієї юридичної позиції, за винятком випадків, коли юридична позиція Великої Палати Верховного Суду демонструє правозастосування, що суперечить цінностям, принципам та приписам Конституції України.

8. Конституційний Суд у Рішенні розумно і лаконічно мотивує те, що „установлення збору є загальноприйнятим інструментом регулювання у публічному праві <...>. Повноваження щодо встановлення судового збору належить до компетенції держави у сфері регулювання організації та порядку здійснення судочинства.

< ...> встановлення судового збору, зокрема його об’єктів, розмірів ставок, умов і порядку справляння, підстав і порядку звільнення від справляння та повернення судового збору, належить до виключної компетенції Верховної Ради України“ (абзаци третій, четвертий пункту 6 мотивувальної частини).

Отже, згідно з мотивацією Рішення та юридичними позиціями Конституційного Суду, Основний Закон України не містить заборон на встановлення та справляння судового збору, зокрема за оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності.

Повноваження унормовувати відносини з встановлення та справляння судового збору має Верховна Рада України, що може встановити вимогу справляння судового збору за оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності.

Водночас повноваження щодо тлумачення та застосовування приписів законів в межах їхніх конституційних повноважень мають суди, зокрема Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Конституції України).

З огляду на наведене сформулювати, розвинути чи змінити юридичну позицію Великої Палати Верховного Суду на підставі тлумачення та застосування приписів законів з урахуванням цінностей, принципів та приписів Конституції України може лише цей орган — Велика Палата Верховного Суду.

9. Чи помилилась Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 18 березня 2020 року в справі № 543/775/17 згідно з юридичною позицією, в якій оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності є адміністративним позовом немайнового характеру, за подання якого застосовною ставкою судового збору є ставка в розмірі 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Чи помилився Конституційний Суд, витлумачуючи норми Закону без оцінки їх конституційності та оцінюючи одне з рішень Великої Палати Верховного Суду в аспекті дотримання цим органом меж повноважень при здійсненні судочинства.

Передумовою надання офіційної відповіді на ці запитання є наявність у суб’єкта, що формулює такі відповіді, відповідних повноважень.

Загальновідомим є те, що Конституційний Суд не є четвертою судовою інстанцією, що має повноваження зі здійснення перегляду рішень, ухвалених судами, або юридичних позицій Великої Палати Верховного Суду.

Із цих міркувань вважаю, що Конституційний Суд у Рішенні не навів достатньо аргументів, які би обґрунтовували, по-перше, його висновок про те, що Велика Палата Верховного Суду „вийшла за межі своїх повноважень“, по-друге, наявність у Конституційного Суду повноважень для тлумачення приписів Закону без оцінки їх конституційності з урахуванням того, що із внесенням у 2016 році змін до Конституції України національний орган конституційного контролю втратив повноваження з офіційного тлумачення законів та не є, за загальним правилом, суб’єктом правозастосування.

Загальні висновки та міркування

10. Уважний та підготовлений поціновувач рішень Конституційного Суду та рішень судів системи судоустрою України, аналізуючи за цими актами права стан розвитку правовладдя в країні, перефразовуючи відомий вислів може сформулювати квазіфілосовську сентенцію на кшталт „проблема не в тому, що суддями є вони, а тому, що вони і є суддями“.

11. Що ми наразі маємо.

Велика Палата Верховного Суду в березні 2020 року під час виконання своїх конституційних функцій за результатами тлумачення приписів законодавства, насамперед абзацу сьомого підпункту 1 пункту 3, пункту 5 частини другої статті 4 Закону, сформулювала юридичну позицію, яку тривалий час ураховують у своїй практиці інші суди системи судоустрою України.

Кілька років потому, у вересні 2026 року Конституційний Суд ухвалює Рішення, в якому ці самі норми Закону витлумачено по-іншому, оскільки за висновками національного органу конституційного контролю проблема не стільки в тому, що Велика Палата Верховного Суду „створила de facto нормативну конструкцію, яку жодна із цих норм Закону окремо не передбачає“, скільки в тому, що, на думку Конституційного Суду, Верховна Рада України могла встановити справляння судового збору за оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності згідно з приписами Закону, але цього не здійснила та навіть не планувала.

Що ж. Повторюсь. Рішення я не підтримав. Але якщо з його ухваленням в одному з питань справляння судового збору юридичної визначеності стало більше, то це добре.

Суддя

Конституційного Суду України

Олег ПЕРВОМАЙСЬКИЙ