Справа Кондрон проти Об'єднаного Корол...

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

від 02.05.2000

Справа Кондрон проти Об'єднаного Королівства

(Condron v. the United Kingdom)

У рішенні, ухваленому 2 травня 2000 р. у справі Кондрон проти

Об'єднаного Королівства, Європейський суд з прав людини (далі -

Суд) постановив що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції про

захист прав та основних свобод людини ( 995_004 ) (далі -

Конвенція) щодо права на справедливий судовий розгляд. Керуючись

ст. 41 Конвенції, Суд присудив сплатити заявникам 15000 фунтів

стерлінгів як відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявники - Вільям Кондрон (громадянин Ірландії) та Карен

Кондрон (громадянка Об'єднаного Королівства) народилися відповідно

1965 р. та 1963 р. Під час подій, які стали підставою звернення до

Суду, вони проживали у Лондоні. З 16 жовтня по 2 листопада 1995 р. щодо заявників

розглядалась судова справа по обвинуваченню їх у збуті та

зберіганні з метою збуту героїну. Поряд з іншими доказами

обвинувачення грунтувалося на факті передачі заявниками

різноманітних речей їхньому сусіду (теж обвинуваченому у цій

справі). Адвокат заявників вважав, що вони не могли давати свідчення

під час допиту в поліції, оскільки перебували у стані

постнаркотичного сп'яніння (так званої "ломки"), однак лікар, який

оглянув заявників безпосередньо у поліцейському відділку, не

погодився із таким твердженням. Перед початком допиту заявники

були попереджені про можливі наслідки їхньої відмови давати

свідчення. Під час допиту вони зберігали мовчання і не відповідали

на запитання щодо згаданих речей. Вони дали свідчення лише

безпосередньо на судовому розгляді, де і пояснили, чому певні речі

передавалися ними через балкон. Вони також стверджували, що

мовчали під час допиту у поліції, оскільки це їм порадив їхній

адвокат. Керуючись ст. 34 Закону про правосуддя у кримінальних

справах та громадський порядок 1994 р. (Criminal Justice and

Public Order Act 1994), суддя надав присяжним можливість

вирішувати питання, чи слід розцінювати мовчання підсудних на

стадії попереднього слідства як один з фактів, що свідчить про

їхню винуватість. У суді заявники були визнані винними у вчиненні

злочину, що їм інкримінувався. Хоча Апеляційний суд дійшов

висновку про недостатність настанови, яку дав суддя присяжним під

час судового розгляду стосовно питання, що саме мало б означати

мовчання заявників, однак погодився з вироком, вважаючи його

законним та обгрунтованим.

Зміст рішення Суду

Заявники стверджували, що їх право на справедливий судовий

розгляд, гарантоване ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) було порушено,

оскільки суддя надав присяжним можливість зробити висновок про їх

винність, виходячи, поряд з іншим, з факту їхнього мовчання на

стадії попереднього слідства. Суд посилаючись на один із своїх прецедентів, а саме: справу

Мюррей проти Об'єднаного Королівства, зазначив, що не можна

розглядати право на мовчання як абсолютне. Тому рішення про те, чи

порушувало ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) право присяжних робити

певні висновки, виходячи з факту мовчання підсудних, слід

приймати, виходячи із конкретних обставин справи. Сам по собі факт

надання їм можливості вирішувати таке питання, на думку Суду, не

може розцінюватися як порушення ст. 6 Конвенції. Однак, зважаючи

на те, що право на мовчання лежить в основі справедливого судового

розгляду, Суд, розвиваючи концепцію, використану ним у справі

Мюррея, наголосив, що національним судам слід бути особливо

обережними, оцінюючи мовчання підсудних як доказ, котрий свідчив

би проти них самих. З огляду на це, Суд підтвердив свою думку, що

обгрунтування вини підсудних повністю чи в основному фактом

їхнього мовчання або відмовою свідчити не відповідає змісту права

не давати свідчень. У зв'язку з цим, а також, зважаючи на зміст

права не давати свідчень, очевидною є неможливість і недоцільність

врахування мовчання підсудних при оцінці переконливості доказів,

представлених обвинуваченням, у тих ситуаціях, коли пояснення

підсудних є необхідними. Суд зазначив, що національне законодавство

держави-відповідача передбачає чимало інструментів для

забезпечення балансу між правом особи не давати свідчень та

можливістю суду присяжних розцінювати факт мовчання особи як

такий, що свідчить про її винність. Суд з'ясував, що заявників у

даній справі не було піддано жодному покаранню за їхнє мовчання, а

також було попереджено про можливі наслідки такої поведінки.

Незважаючи на це, Суд дійшов висновку про протиправність змісту

самої настанови, котру суд дав присяжним щодо вирішення цього

питання. На думку Суду, її зміст не відображав балансу (про який

йшлося у справі Мюррея) між правом особи не давати свідчень та

можливістю суду розцінювати факт мовчання як такий, що свідчить

проти підсудних. Суд зазначив, що у даній справі заявники пояснили

свою відмову відповісти на запитання, чому певні речі передавалися

ними їхньому сусіду (теж обвинуваченому в справі), порадою

адвоката взагалі не свідчити про будь-що з огляду на їхнє

становище. Хоча суддя і звернув увагу присяжних на таке пояснення

заявників, однак, зміст його настанови надав присяжним можливість

розцінити сам факт мовчання як такий, що свідчить проти заявників,

незважаючи навіть на те, що присяжні могли бути переконані у

правдивості пояснення підсудних. На думку Суду, зміст настанови присяжним мав би бути

сформульований у такий спосіб, аби присяжні презюмували, що

мовчання заявників не означало, що їм нічого було відповісти, або

що вони не могли правдиво пояснити свої дії. Суд вважав, що саме

така настанова була б більш аніж просто "бажаною", як назвав її

Апеляційний суд. Суд зазначив, що оскільки право вирішувати, як

саме слід розцінювати мовчання заявників, належить суду присяжних,

який не мотивує свої рішення, неможливо встановити, чи надали

останні значення самому факту такого мовчання і, якщо так, то

якого саме. Суд не врахував вказівки уряду про те, що

справедливість судового розгляду щодо заявників гарантувалася

апеляційним провадженням. З цього приводу він зазначив, що

апеляційна інстанція не мала можливості встановити, чи мало

мовчання заявників важливу роль при ухваленні судом присяжних

рішення про їхнє засудження. Суд зауважив, що апеляційна інстанція

зосередила увагу на з'ясуванні питання про обгрунтованість вироку

суду присяжних, а не на тому, чи за таких обставин було дотримано

право заявника на справедливий судовий розгляд. Отже,

неправильність настанови судді присяжним не може бути усунута

засобами апеляційного провадження. Виходячи з наведеного, Суд не дійшов висновку, що було

порушено право заявників на справедливий судовий розгляд. Він не

знайшов підстав, які б доводили необхідність вирішення питання про

порушення ч. 2 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ). До аналогічного

висновку Суд дійшов і щодо скарг заявників про порушення пунктів

"b" і "c" ч. 3 ст. 6 Конвенції. Суд присудив сплатити заявникам відшкодування судових витрат

у розмірі 15000 фунтів стерлінгів із застереженням, що ця сума

повинна бути виплачена протягом трьох місяців після набрання

рішенням законної сили і з неї не можуть бути стягнені податки.

Переклад з англійської та опрацювання рішення здійснено у

Львівській лабораторії прав людини НДІ державного будівництва і

місцевого самоврядування АПрН України П.М. Рабіновичем, М.Б.

Рісним та Н.І. Савчук.

"Право України" N 2, 2000.

Справа Кондрон проти Об'єднаного Королівства (Condron v. the United Kingdom)

Справа; Європейський суд з прав людини від 02.05.2000

Прийняття від 02.05.2000

Постійна адреса:

https://zakon.rada.gov.ua/go/980_027

Законодавство України

станом на 04.09.2026

поточна редакція