Постанова у справі № 826/13854/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 жовтня 2019 року

Київ

справа 826/13854/17

адміністративне провадження К/9901/16288/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративному суду від 25 квітня 2019 року у справі 826/13854/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про скасування рішень Центральної комісії при Міністерстві юстиції України від 02 червня 2017 року та від 20 вересня 2017 року та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних- вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач), в якому просив:

- скасувати рішення Центральної комісії при Міністерства юстиції України від 02 серпня 2017 4.6/4-2017 про відмову засудженому ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Сакальської виправної колонії ( 47);

- скасувати рішення Центральної комісії при Міністерства юстиції України від 20 вересня 2017 року 4.1/13-2017 про відмову засудженому ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Бердичівської виправної колонії ( 70);

- зобов`язати Центральну комісію при Міністерства юстиції України перевести ОСОБА_1 із Замкової виправної колонії ( 58) до Бердичівської виправної колонії ( 70).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що при прийнятті спірних рішень відповідачем порушено його право на переведення для дальшого відбування покарання з однієї виправної колонії до іншої в одному випадку через постійне проживання засудженого та його родичів у місті Чоп, Ужгородського району Закарпатської області, а в іншому випадку через проживання його дружини в Республіці Білорусь, де знаходиться Бердичівська виправна колонія ( 70), що є найближчою до кордону з Республікою Білорусь.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративному суду від 25 квітня 2019 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Центральної комісії при Міністерства юстиції України від 02 червня 2017 року 4.6/4-2017 про відмову засудженому (позивачу) у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Сакальської виправної колонії ( 47).

Визнано протиправним та скасовано рішення Центральної комісії при Міністерства юстиції України від 20 вересня 2017 року 4.1/13-2017 року про відмову засудженому (позивачу) у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Бердичівської виправної колонії ( 70).

Зобов`язано Міністерство юстиції України в особі Центральної комісії повторно розглянути клопотання позивача К 13111 від 10 травня 2017 року та клопотання від 04 вересня 2017 2309/К-21408 з урахуванням висновків викладених в судовому рішенні.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшли висновку про протиправність прийняття рішень Центральної комісії при Міністерства юстиції України від 02 червня 2017 року 4.6/4-2017 про відмову позивачу (засудженому) у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Сакальської виправної колонії ( 47) та рішення Центральної комісії при Міністерства юстиції України від 20 вересня 2017 4.1/13-2017 про відмову позивачу (засудженому) у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Бердичівської виправної колонії ( 70), оскільки зі змісту рішень Центральної комісії Міністерства юстиції України вбачається, що дані рішення не містять чітко визначених підстав для відмови у задоволенні клопотань позивача про переведення його до інших колоній, за виключенням лише посилання на норму частини 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.

При цьому вказано, що ані письмове заперечення відповідача на позовну заяву, ані додані до нього докази не містять належного правового обґрунтування щодо відсутності підстав для переведення позивача до іншої установи відбування покарання.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративному суду від 25 квітня 2019 року і постановити нову про відмову у задоволенні позову.

Зазначає, що переведення засудженого для подальшого відбування покаранні до іншої колонії можливе виключно за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у цій колонії.

Натомість судами не встановлені такі виняткові обставини, які б перешкоджали подальшому перебуванню засудженого у Замковій виправній колонії ( 58).

Вказував, що місце відбування покарання визначається під час винесення вироку. Проте, позивач не оскаржував рішення про його направлення до Замкової колонії згідно відповідного наряду в порядку статті 87 Кримінально-виконавчого кодексу України одразу після набрання вироком стосовно нього законної сили.

Таким чином, на думку скаржника, Центральна комісія при Міністерстві юстиції України правомірно відмовила позивачу у його переведенні, зважаючи на відсутність виняткових обставин, предбачених частиною другою статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Додатково зазначив, що чинне законодавство не надає чіткого визначення "виняткових обставин". Не існує на сьогодні жодного відомчого нормативного документу, що детально встановлював би підстави та порядок розгляду та вирішення питань переведення засуджених з однієї установи до іншої. Відтак, вирішення питання виняткових обставин належить вирішувати в кожному випадку окремо відповідно до обставин.

Тому, на переконання скаржника, Міністерство юстиції України під час прийняття рішень стосовно позивача діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Позиція інших учасників справи

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 5 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2018 року.

За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (судді-доповідача) Загороднюка А.Г., (суддів) Єресько Л.О., Соколова В.М.

Відповідач заявив клопотання про розгляд справи за його участю.

Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року прийнято адміністративну справу до провадження та призначено попередній розгляд справи без повідомлення учасників справи.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

10 травня 2017 року позивачем подано до Центральної комісії при Міністерстві юстиції України клопотання К 13111 про переведення останнього із Замкової виправної колонії ( 58) до Сакальської виправної колонії ( 47).

За наслідком розгляду вказаного вище клопотання, Центральною комісією при Міністерстві юстиції України прийнято рішення від 02 червня 2017 року 4.6/4-2017 про відмову засудженому у його переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Сакальської виправної колонії ( 47).

В подальшому, позивачем повторно подано до Центральної комісії при Міністерстві юстиції України клопотання від 04 вересня 2017 2309/К-21408 про переведення його із Замкової виправної колонії ( 58) до Бердичівської виправної колонії ( 70).

Рішенням Центральної комісії при Міністерстві юстиції України від 20 вересня 2017 року 4.1/13-2017 позивачу також відмовлено у його переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Бердичівської виправної колонії ( 70).

Не погоджуючись із рішеннями Центральної комісії при Міністерства юстиції України від 02 серпня 2017 4.6/4-2017 про відмову засудженому ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Сакальської виправної колонії ( 47) та від 20 вересня 2017 року 4.1/13-2017 про відмову засудженому ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії ( 58) до Бердичівської виправної колонії ( 70) позивач звернувся до суду з даним позовом.

Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до змісту статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У рішенні від 14 грудня 2011 року 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно із частини 1 статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України 1129-VI від 11 липня 2003 року (далі - КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Відповідно до частини 2 статті 7 КВК України, засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Відповідно до частини четвертої статті 7 КВК України правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Положенням частини 1 статті 8 КВК України передбачено, що засуджені мають право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань. Відповідні звернення (кореспонденція) подаються до адміністрації установи виконання покарань. Про отримання адміністрацією звернення (кореспонденції) засудженому видається талон-підтвердження. Протягом трьох діб (а у випадках, встановлених законодавством, протягом однієї доби) з часу видачі талона-підтвердження зазначене звернення (кореспонденція) направляється адресату.

Згідно з частини 6 статті 57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.

Відповідно до статті 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року 680/5 затверджено Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, ті їх переведення, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за 266/30134 (далі - Положення 266/30134).

Пунктом 2 Розділу I Положення 266/30134 передбачено, що комісії у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, а також Положенням про визначення виду колонії.

Відповідно до пункту 3 розділу I Положення 266/30134 центральна комісія - колегіальний орган, що утворюється у Міністерстві юстиції України, який розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, здійснює направлення для відбування покарання окремо визначених осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої.

Центральна комісія, в контексті приписів пункту 2 розділу II Положення 266/30134, утворюється Міністром юстиції України у кількості не менше дев`яти осіб. До складу центральної комісії обов`язково входять заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов`язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби, директор Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, керівники підрозділів, які здійснюють організацію оперативної роботи, медичного забезпечення, контролю за виконанням судових рішень.

Основними завданнями центральної комісії є, зокрема, розгляд питань про переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої за межами зони діяльності одного міжрегіонального управління згідно з вимогами статей 57, 93 КВК України.

Пунктами 1, 2, 5 розділу IV Положення 266/30134 встановлено, що у своїй діяльності комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року 228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.

В той же час, порядок переведення засуджених врегульовано Положенням про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року 680/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року 265/30133 (далі - Положення 266/30133)

Зокрема, п. 1 розділу ІV Положення 266/30133 передбачено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання без зміни умов тримання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої за межами зони діяльності міжрегіонального управління здійснюється за рішенням центральної комісії.

Пунктом 4 розділу ІV Положення 266/30133 встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави "відповідно до його місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім`ї засудженого" здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім`ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань.

У клопотанні про переведення має міститися додаткова інформація щодо всіх близьких родичів та членів сім`ї засудженого відповідно до ступеня їх спорідненості та місця їх постійного проживання.

До клопотання про переведення додаються довідка-витяг з особової справи засудженого, копії паспортних документів засудженої особи та близьких родичів чи членів сім`ї засудженої особи, а також оригінали або нотаріально засвідчені копії довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування близького родича чи члена сім`ї, який звернувся з клопотанням, документів, що підтверджують наявність родинних стосунків (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).

Правилами частини другої статті 71 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Нормами частини першої статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частин другої та третьої статті 242 КАС України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частиною першою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною другою вказаної норми передбачено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Згідно з пунктом 17.1 Європейських пенітенціарних правил по можливості, ув`язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов`язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув`язнених. По можливості, варто узгоджувати з ув`язненим первісно призначене для нього місце відбуття покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установи до іншої.

Одним із критеріів оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Як вбачається з матеріалів справи позивач відбуває покарання у Замковій виправній колонії 58.

Як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, оскаржувані рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України про відмову у переведення позивача до іншої виправної колонії в одному випадку через постійне проживання засудженого та його родичів у місті Чоп, Ужгородського району Закарпатської області, а в іншому випадку через проживання його дружини в Республіці Білорусь, де знаходиться Бердичівська виправна колонія ( 70), що є найближчою до кордону з Республікою Білорусь не містять обґрунтування їх прийняття.

Натомість із змісту позовної заяви вбачається, що до засудження до позбавлення волі позивач проживав за адресою: АДРЕСА_1 .

При цьому відповідно до свідоцтва про шлюб від 08 листопада 2016 року 157719, позивач одружений з громадянкою Російської Федерації ОСОБА_2 (а.с. 27) .

Воля позивача перевестись до Бердичівської виправної колонії, наближеної до місця проживання його дружини, обумовлено бажанням підтримувати сімейні стосунки, що наразі є ускладненим через значну відстань.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував такі підходи: в пункті 83 рішення у справі "Родзевілло проти України" від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Оспіна Варгас проти Італії" (Ospina Vargas v. Italy), заява 40750/98, від 6 квітня 2000 року). Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі "Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії"( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року). Важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв`язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі "Мессіна проти Італії" ( 2) (Messina v. Italy (no. 2", заява 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім`ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім`ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв`язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі "Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, 28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу". Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.

На підставі викладеного суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо протиправності прийняття рішень суб`єктом владних повноважень у переведені позивача до іншої установи відбування покарань через відсутність наведення у спірних рішень обґрунтованих мотивів такої відмови.

Тому, закріплений у частині другій статті 2 КАС України у поєднанні з статтею 19 Конституції України критерій оцінювання рішень суб`єктів владних повноважень, всупереч вказаним нормам, не дотриманий Центральною комісією при Міністерстві юстиції України при постановленні нею рішень від 02 серпня 2017 4.6/4-2017, від 20 вересня 2017 року 4.1/13-2017.

При цьому, всупереч приписам частини другої статті 71 КАС України відповідачем не доведено правомірності прийняття своїх рішень.

Доводи скаржника про відсутність виняткових обставин, передбачених частиною другою статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України є помилковими, оскільки Пунктом 4 розділу ІV Положення 266/30133 встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої здійснюється з підстав відповідно до його місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім`ї засудженого .

Суд враховує положення Висновку 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Верховний Суд також враховує позицію позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії (Віііг Тоща V. Зраіп) серія А. 303-А; пункт 29).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову.

Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративному суду від 25 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

судді Л.О.Єресько

В.М. Соколов