Постанова у справі № 709/2117/16-ц

Постанова

Іменем України

12 червня 2019 року

місто Київ

справа 709/2117/16-ц

провадження 61-20168св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Жовнинська сільська рада Чорнобаївського району Черкаської області, Виконавчий комітет Жовнинської сільської ради Чорнобаївського району Черкаської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 31 січня 2017 року у складі судді Левченко В. В. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 травня 2017 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Фетісової Т. Л.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у жовтні 2016 року звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, до Жовнинської сільської ради Чорнобаївського району Черкаської області (далі - Жовнинська сільська рада), Виконавчого комітету Жовнинської сільської ради Чорнобаївського району Черкаської області (далі - Виконавчий комітет Жовнинської сільської ради), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності та визнання недійсним договору дарування.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно.

Спадщину прийняли ОСОБА_1 , її сестра ОСОБА_5 , а також дружина ОСОБА_4 - ОСОБА_3 , подавши відповідні заяви до нотаріальної контори.

У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом про визнання за нею права власності на частину успадкованого після ОСОБА_4 будинку, розташованого на АДРЕСА_1 .

Під час розгляду зазначеної справи позивачу стало відомо, що право власності на частину будинку неправомірно оформлено за ОСОБА_2 рішенням Виконавчого комітету Жовнинської сільської ради від 31 жовтня 2000 року 57,відповідно до якого вирішено оформити право власності на основі відомостей господарських книг по частині будинку за ОСОБА_4 та ОСОБА_2

Позивач зазначила, що спірний будинок побудований у 1957 році ОСОБА_4 , його першою дружиною ОСОБА_6 (матір`ю позивача), батьками ОСОБА_4 та ОСОБА_2 - ОСОБА_7 та ОСОБА_14.

Головою сім`ї був ОСОБА_7 , а після його смерті у 1976 році - ОСОБА_10 , яка померла у 1988 році, а особовий рахунок було переведено на ОСОБА_4

Зазначений будинок відносився до суспільної групи господарства господарство колгоспника , ОСОБА_4 був членом колгоспного двору та проживав у спірному будинку, а ОСОБА_2 там не проживала з 1956 року, не брала участі в утриманні будинку, а тому втратила право на частку в майні колгоспного двору.

Зважаючи на наведене, позивач вважає, що ОСОБА_2 незаконно набула право власності на частину будинку, шляхом укладення 24 листопада 2000 року відповідного договору дарування, за яким відчужила спірне майно ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не набула права спільної власності на спірний будинок, оскаржуваними рішенням сільської ради, свідоцтвом про право власності та договором дарування порушені права позивача, оскільки зменшено спадкову масу, позивач просила суд визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Жовнинської сільської ради в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на частину будинку, визнати недійсним свідоцтво про право власності в частині встановлення права власності на частину будинку за ОСОБА_2 , визнати недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення позову, просила відмовити. Пояснила, що ОСОБА_2 набула право власності на частину спірного будинку у зв`язку з отриманням спадщини після смерті своєї матері ОСОБА_10 , яка склала на неї заповіт, а не на підставі рішення сільської ради. Також просила застосувати позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 31 січня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що ОСОБА_2 не мала правових підстав для набуття у власність частини будинку, оскільки не була членом сім`ї голови колгоспного двору, не проживала в ньому та не брала участі в його утриманні. Одночасно суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин позовну давність, зазначивши, що позивач не довела, що не могла раніше дізнатися про свої порушені права. Суд першої інстанції зробив висновок, що ОСОБА_1 могла безперешкодно дізнатися про порушення своїх прав та захистити їх, право позивача на пред`явлення позову виникло у 2000 році, натомість позивач з 2000 року до 2016 року не вчинила будь-яких дій, спрямованих на оформлення права власності, що свідчить про те, що ОСОБА_1 безвідповідально поставилася до своїх порушених прав.

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 17 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 31 січня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що суд першої інстанції, вирішуючи цей спір, правильно встановив момент виникнення спірних правовідносин та законодавство, яке їх регулює, і дійшов правильного та обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин положень ЦК УРСР, оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності ЦК України.

Врахувавши вимоги статей 120, 123 та 126 ЦК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якими регулювалось майно колгоспного двору до якого станом на 1988 рік, тобто на час смерті ОСОБА_10 , відносився спірний будинок, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що після смерті у 1988 році голови двору ОСОБА_10 , ОСОБА_2 , яка у 1956 році вибула у м. Кременчук, не набула права власності на частину будинку саме за заповітом своєї матері, оскільки спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, а ОСОБА_10 на той час не була останнім членом колгоспного двору.

Водночас позивач не довела той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого цивільно-правовими нормами, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. На підставі обставин, встановлених у справі, а також вимог ЦК УРСР та ЦК України щодо застосування позовної давності апеляційний суд зробив висновок про презумпцію можливості та обов`язку позивача, як спадкоємця, знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який вона не знала про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду, є недостатнім.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 31 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 травня 2017 року, постановити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано положення статті 76 ЦК УРСР та статті 261 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 звернулася з позовом у цій справі у межах позовної давності з моменту, коли їй стало відомо про порушення її прав, зокрема у 2014 році під час розгляду іншої цивільної справи.

Також, на переконання заявника, судами неправильно застосовано правила статті 561 ЦК УРСР щодо строку оформлення спадкових прав, який є необмеженим.

Оскаржувані судові рішення заявник вважає незаконними, необґрунтованими та такими, що порушують її право власності на спадкове майно.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просить оскаржувані судові рішення залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 08 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що у 1957 році ОСОБА_4 , його першою дружиною ОСОБА_6 (матір`ю позивача), батьками ОСОБА_4 та ОСОБА_2 - ОСОБА_7 та ОСОБА_10 побудований будинок у АДРЕСА_1 .

Відповідно до погосподарських книг головою сім`ї був ОСОБА_7 , а після його смерті, з 1976 року - ОСОБА_10 , яка померла у 1988 році, з 1988 року особовий рахунок було переведено на ОСОБА_4 , а після його смерті у 2000 році - на ОСОБА_3

ОСОБА_2 з 1956 року вибула у м. Кременчук та не проживала у сім`ї Карпенків з цього часу.

Згідно з дублікатом заповіту, складеного ОСОБА_10 20 липня 1988 року, остання заповіла все своє майно, де б воно не було і з чого б не складалося, ОСОБА_2 .

Відповідно до довідки Жовнинської сільської ради, виданої у листопаді 2000 року 319 ОСОБА_2 вступила в управління спадковим майном після смерті своєї матері ОСОБА_10 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , шляхом капітального ремонту спадкового будинку у квітні 1989 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно.

Подавши 05 травня 2000 року відповідні заяви до нотаріальної контори, спадщину прийняли ОСОБА_1 , її сестра ОСОБА_5 , а також дружина ОСОБА_4 - ОСОБА_3 .

Рішенням Виконавчого комітету Жовнинської сільської ради від 31 жовтня 2000 року 57 вирішено оформити право власності по частині будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

На підставі зазначеного рішення Жовнинською сільською радою 07 листопада 2000 року видано свідоцтво 165 про право власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на спірний будинок.

ОСОБА_2 відчужила свою частину спірного будинку, подарувавши її ОСОБА_3 , шляхом укладення 24 листопада 2000 року відповідного договору дарування.

Постановою державного нотаріуса Чорнобаївської державної нотаріальної контори від 08 червня 2016 року, за результатом розгляду заяви ОСОБА_1 , у видачі свідоцтва про право власності за законом на частину житлового будинку та земельну ділянку, розташовані в АДРЕСА_1 , легковий автомобіль ВАЗ 2103 та мотоцикл через відсутність оригіналів свідоцтва про право власності від 24 листопада 2000 року, державного акта на право приватної власності на землю та свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів відмовлено. Роз`яснено можливість оскарження до суду цієї постанови.

Листом Чорнобаївської державної нотаріальної контори від 27 липня 2016 року ОСОБА_1 роз`яснено, що неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови у її вчиненні. Обов`язку щодо примусового витребування документів нотаріусом законодавством не передбачено.

Щодо норм матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК УРСР, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до частини 4 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом (частина 5 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України).

Оцінка аргументів касаційної скарги

Верховний Суд врахував, що спірні правовідносини виникли щодо складу спадкового майна, зокрема будинку колгоспного двору.

Згідно із частиною першою статті 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Відповідно до частини першої статті 563 ЦК УРСР у разі смерті члена колгоспного двору спадкування майна двору не відкривається.

Статті 120 та 563 ЦК УРСР виключено згідно із Законом України від 16 грудня 1993 року 3718-XII, у зв`язку з чим вони втратили чинність починаючи з 6 січня 1994 року.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року 20 Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Встановивши, що ОСОБА_2 вибула з будинку сім`ї Карпенків у 1956 році, а спірний будинок побудований у 1957 році, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок, що ОСОБА_2 не мала правових підстав для визнання за нею права власності на частину будинку як член колгоспного двору, оскільки вона не проживала в ньому, а також не брала протягом трьох років підряд до 15 квітня 1991 року участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. Доводи ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_2 успадкувала частину будинку від своєї матері також відхилені Верховним Судом, оскільки право власності на частину будинку оформлені не в порядку спадкування, а як право члена колгоспного двору, що і оскаржується у справі, що переглядається.

При цьому відповідно до пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 року 4 Про практику розгляду судами України справ про спадкування та підпункту г пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року 20 Про судову практику у справах права приватної власності правила статті 563 ЦК УРСР про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 1 липня 1990 року. У разі смерті члена колгоспного двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.

Враховуючи, що станом на 01 липня 1990 року ОСОБА_4 був єдиним членом колгоспного двору, його головою, то він був одноосібним власником колгоспного двору та після його смерті право на спадщину за законом мали його дружина ОСОБА_3 та дочки: ОСОБА_11 і ОСОБА_12 .

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що заповіт, складений ОСОБА_13 на ім`я ОСОБА_2 , не має правового значення, оскільки ОСОБА_13 не була останнім членом та головою колгоспного двору, після її смерті головою колгоспного двору став ОСОБА_4

ОСОБА_4 , який був одноосібним членом колгоспного двору станом на 01 липня 1990 року, з врахуванням зміни законодавства, що відбулися, був єдиним власником спірного будинку, а тому після його смерті спадщина відкрилася за загальними правилами про спадкування ЦК УРСР.

Зважаючи на наведене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо незаконності рішення Виконавчого комітету Жовнинської сільської раді, недійсності свідоцтва про право власності та договору дарування є правильними.

Також Верховний Суд погодився із застосуванням до спірних правовідносин позовної давності з огляду на таке.

Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки (стаття 71 ЦК УРСР).

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (стаття 76 ЦК УРСР).

Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК УРСР).

В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник зазначила, що про порушення своїх прав їй стало відомо лише у 2014 році у межах розгляду іншої судової справи, а тому перебіг позовної давності розпочався саме з цього моменту.

Верховний Суд врахував, що оскаржувані рішення виконавчого комітету, свідоцтво про право власності та оспорюваний договір дарування відповідно прийняті, видані та укладені у 2000 році, а з позовом ОСОБА_1 звернулася лише у 2016 році.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами 22083/93, 22095/93 у справі Stubbings and others v. The United Kingdom ; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою 14902/04 у справі OAO Neftyanaya kompaniya YUKOS v. Russia ).

Порівняльний аналіз термінів дізналася та повинна була дізнатися , що містяться в статті 76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України 2004 року, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 лютого 2017 року у справі 6-17цс17).

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

У статті 13 Конституції України закріплено, що власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Власність не тільки надає переваги, а й покладає певні обов`язки на власників майна. Це конституційне положення гарантує принцип поєднання інтересів власника, суспільства та інших власників і користувачів об`єктами власності. Власність зобов`язує власника використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей, всього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання та гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власників з боку держави, громадянина чи юридичної особи зумовлює настання відповідних правових наслідків.

При цьому відповідно до частини першої статті 561 ЦК УРСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що зі спливом шести місяців з дня відкриття спадщини спадкоємець, діючи розумно, обачливо і добросовісно, має отримати свідоцтво про право на спадщину, проте у справі, що переглядається, заявник після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини не вчинили таких дій, не виявляла таких намірів до моменту, коли, як вона наполягає, їй стало відомо про наявність оскаржуваних рішення виконавчого комітету, свідоцтва про право власності та договору дарування.

За пунктом 2 частини першої статті 549 ЦК УРСР визнається загальне правило, за змістом якого спадкоємець є таким, що прийняв спадщину, якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Верховний Суд врахував, що позивач не навела суду доводів та не підтвердила їх відповідними доказами, що вона не могла з об`єктивних або поважних причин дізнатися про порушення своїх прав раніше. Після звернення із заявою про прийняття спадщини у 2000 році заявник не вчиняла будь-яких дій для оформлення спадщини, догляду за спадковим майном, не цікавилася станом спірного будинку, не утримувала його, не піклувалася за його збереження та схоронність. ОСОБА_1 не проживала у спірному будинку з 2000 до 2016 року.

Зважаючи на наведене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про застосування позовної давності до спірних правовідносин є законними та обґрунтованими, а доводи заявника про те, що нею не пропущено строк позовної давності, оскільки вона звернулась протягом трьох років з моменту, коли їй стало відомо про порушення прав, є необґрунтованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та залишення без змін оскаржуваних судових рішень. Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростували, не вплинули на правильність оскаржуваних судових рішень.

В становивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами, дослідили зібрані у справі докази та надали їм відповідну правову оцінку, правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 31 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко