Постанова у справі № 755/247/16-ц

Постанова

Іменем України

25 липня 2018 року

м. Київ

справа 755/247/16-ц

провадження 61-13909св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація,

третя особа - комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду міста Києва у складі колегії суддів: Немировської О. В., Соколової В. В., Чобіток А. О., від 17 листопада 2016 року,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, третя особа - комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва (далі - КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва ), про визнання права користування жилим приміщенням та зобов'язання вчинити дії.

Позовна заява мотивована тим, що вона працює у КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва на посаді двірника з 2013 року, їй була надана у користування кімната АДРЕСА_1, однак ордер на жиле приміщення їй не видали.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просила визнати за нею право користування жилим приміщенням - кімнатою 49 у гуртожитку по АДРЕСА_1 та зобов'язати Дніпровську районну в м. Києві державну адміністрацію видати ордер.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва у складі судді Гончарука В. П. від 02 червня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право користування кімнатою АДРЕСА_1 та зобов'язано Дніпровську районну в м. Києві державну адміністрацію видати позивачу ордер.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач вселилась та постійно проживає в кімнаті 49 гуртожитку на законних підставах, а тому набула право користування вказаною жилою площею і їй має бути виданий ордер Дніпровською районною м. Києві державною адміністрацією.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 листопада 2016 року апеляційну скаргу Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволені позову ОСОБА_4 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що місце проживання ОСОБА_4 до 09 червня 2016 року було зареєстровано у АДРЕСА_2, а до гуртожитку остання вселилась тимчасово, а саме на підставі договору тимчасового перебування у гуртожитку, в якому було зазначено термін його дії - до 10 серпня 2016 року, а тому у неї не виникло право постійного користування спірним жилим приміщенням, отже відсутні підстави для видачі їй ордеру.

У грудні 2016 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин закон, який не підлягав застосуванню, а саме, Примірне положення про гуртожитки, затверджене постановою Ради Міністрів Української PCP від 03 червня 1986 року, яке втратило чинність.

Вказувала на те, що суд не врахував, що порядок надання та користування спірним жилим приміщенням регулюється статтями 51, 58, 61 ЖК Української РСР та статтями 29, 30 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні .

Також зазначала, що після закінчення строку договору на проживання в гуртожитку, ні відповідач, ні третя особа не порушували питання про її виселення із займаного жилого приміщення, що свідчить про виникнення права постійного користування цим приміщенням.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Правом на подання відзиву на касаційну скаргу учасники справи не скористалися.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

У справі, що переглядається, установлено, що гуртожиток по АДРЕСА_1 є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Києва, до 24 грудня 2013 року перебував на балансі у ТОВ Дніпровська плодоовочева база , а з 2015 року - на балансі КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року, яке набрало законної сили, ОСОБА_4 було виселено з кімнати 49 гуртожитку по АДРЕСА_1. Вказаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_4 проживала у гуртожитку на підставі договору про тимчасове перебування у гуртожитку, строк дії якого закінчився.

Згідно з Витягом з протоколу засідання членів профспілкового комітету КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва від 09 липня 2015 року, профкомом прийнято рішення про надання згоди на заселення ОСОБА_4 у гуртожиток по АДРЕСА_1 терміном на один рік.

10 серпня 2015 року між ОСОБА_4 та КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва був укладений договір на проживання в гуртожитку, згідно з яким позивач заселилась до кімнати 49 в гуртожитку по АДРЕСА_1 тимчасово до 10 серпня 2016 року.

Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР.

Згідно зі статтею 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Отже, гуртожитком є зареєстрована у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів як гуртожиток жила будівля, що відповідає певним вимогам, в якій особам у зв'язку з трудовими відносинами або навчанням в учбовому закладі надається за плату та за ордером, що видається власником гуртожитку, у тимчасове користування жила площа.

Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету.

Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Відповідно до пункту 1 розділу 2 Положення про гуртожитки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 квітня 2015 року 84, вселення до гуртожитків проводиться власником гуртожитку або уповноваженою ним особою на підставі ордера, форма якого наведена у додатку до Положення, виданого відповідно до статті 129 ЖК Української РСР, з одночасним укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку.

Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення.

Таким чином, житлове законодавство України пов'язує виникнення права на користування жилим приміщенням в гуртожитках виключно з отриманням ордеру.

Установивши, що власником гуртожитку або уповноваженою ним особою не приймалось спільне з профкомом рішення про надання ОСОБА_4 жилої площі в гуртожитку та не видавався спеціальний ордер на проживання у гуртожитку у порядку, передбаченому чинним законодавством, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що відсутні підстави вважати, що позивач набула право користування житловою площею у гуртожитку лише на підставі рішення профкому КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва про надання згоди на заселення ОСОБА_4 у гуртожиток на один рік.

При цьому, строк договору на проживання в гуртожитку 10 серпня 2016 року закінчився, тому на його підставі також не можна визнатиза ОСОБА_4 право користування гуртожитком.

Також суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 з огляду на положення Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків .

Закон України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків регулює правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо особливостей забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону.

Відповідно до частини першої, третьої статті 1 Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків умовами реалізації мешканцями гуртожитків конституційного права на житло, зокрема, одержання мешканцем гуртожитку права на приватизацію кімнати в гуртожитку є: 1) відсутність в особи власного житла; 2) правомірність її проживання в гуртожитку та користування гуртожитком; 3) реєстрація за місцем проживання у гуртожитку більше 5 років на законних підставах.

Згідно з пунктом 3 рішення Київської міської ради від 24 травня 2012 року 596/7933 Про приватизацію жилих приміщень у гуртожитках міста Києва , у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, яке прийнято відповідно до Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків , районним в місті Києві державним адміністраціям делеговано право видачі ордерів на жилі приміщення в гуртожитках мешканцям, які постійно в них проживають, зареєстровані та перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов.

Статтею 39 ЖК Української РСР передбачено порядок взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов. За змістом зазначеної норми закону, громадяни беруться на облік, як особи, що потребують поліпшення житлових умов, за місцем проживання - виконавчими комітетами відповідних рад з участю громадської комісії з житлових питань, та за місцем роботи - за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації та відповідного профспілкового комітету. При цьому рішення про громадян на облік, потребуючих поліпшення житлових умов затверджується виконавчим комітетом відповідної ради.

Відповідно до пункту 13 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених Постановою Ради Міністрів УРСР і Українською республіканською радою професійних спілок від 11 грудня 1984 року 470, на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни, зокрема, які проживають у гуртожитках.

У справі, що переглядається установлено, що ОСОБА_4 до 09 червня 2016 року була зареєстрована у АДРЕСА_1 не зареєстрована та проживає у ній на підставі строкового договору й не перебуває на обліку як особа, яка потребує поліпшення житлових умов.

Установивши вказані обставини, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для зобов'язання Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації видати ордер ОСОБА_4 на спірне жиле приміщення.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин закон, який не підлягав застосуванню, а саме, Примірне положення про гуртожитки, затверджене постановою Ради Міністрів Української PCP від 03 червня 1986 року, яке втратило чинність, не спростовують правильного висновку апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки нове Положення про гуртожитки, затверджене наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 квітня 2015 року 84, аналогічним чином регулює порядок набуття права на вселення до гуртожитку шляхом отримання ордеру.

Також безпідставними є доводи про незастосування судом апеляційної інстанції статей 51, 58, 61 ЖК Української РСР та статей 29, 30 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , оскільки правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР.

Доводи ОСОБА_4 про те, що у неї виникло право постійного користування спірним приміщенням, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки відсутність вимог відповідача про виселення позивача після закінчення строку договору на проживання в гуртожитку не свідчать про виникнення у неї, у передбаченому законом порядку, права постійного користування гуртожитком.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду- без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта