Постанова у справі № 304/149/16-ц

Постанова

Іменем України

18 липня 2018 року

м. Київ

справа 304/149/16-ц

провадження 61-9347св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2016 року у складі судді Ганька І. І. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 23 червня 2016 року у складі колегії суддів: Власова С. О., Панько В. Ф., Собослой Г. Г.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення.

Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла її мати - ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина, що складається з житлового будинку 77 та земельної ділянки площею 0,17 га в АДРЕСА_1. Вказане майно належало її матері на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 березня 2004 року та державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1. Вона прийняла спадщину за фактом спільного постійного проживанням з матір'ю на момент її смерті. Звернувшись до нотаріуса з метою оформлення свідоцтва про право на спадщину, їй було роз'яснено, що частка спадкового майна буде поділена на всіх осіб, які на день смерті спадкодавця були зареєстровані у спадковому будинку. Відповідач був зареєстрований у спадковому будинку на час відкриття спадщини, однак фактично проживав у житловому будинку АДРЕСА_2.

Враховуючи наведене, а також те, що факт реєстрації відповідача у спадковому будинку впливає на розмір її частки у спадковому майні, ОСОБА_1 просила встановити факт того, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 01 січня 2009 року не проживав за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 01 січня 2009 року до моменту ухвалення рішення за адресою: АДРЕСА_1, не проживав. Вирішено питання про розподіл судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт непроживання відповідача за адресою: АДРЕСА_1, підтверджено належними та допустимими доказами, та відповідачем під час розгляду справи не спростовано. Суд зазначив, що між сторонами виник спір про право на спадщину, тому цей юридичний факт встановлено в позовному провадженні.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 23 червня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 відхилено. Рішення Перечинського районного суду від 31 березня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дав належну оцінку доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують їх, тому підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні. Апеляційний суд погодився з тим, що такий юридичний факт суд першої інстанції правильно встановив у позовному провадженні, так як між сторонами існує спір про право.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 23 червня 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій винесено з неповним з'ясуванням та з неналежною правовою оцінкою наявних у справі доказів. Також позивачем обрано спосіб захисту права, який не передбачений нормами статті 16 ЦК України, і не доведено належними та допустимими доказами факт порушення відповідачем її прав.

Вказував, що судом першої інстанції неправомірно задоволено усну заяву про виклик свідків, оскільки процесуальним законодавством України визначено вимоги щодо її оформлення та порядку подання, зокрема передбачено письмову форму, що узгоджується з положеннями статей 133, 134, 135, 136 ЦПК України, а також сплату судового збору. Судом першої інстанції у порушення норм процесуального права враховано заяву про збільшення позовних вимог, доведену суду позивачем в усній формі, та встановлено обставини справи щодо спірного факту з 1978 року з урахуванням уточнених позовних вимог. Також вказував на те, що позивач звернулася до суду з пропуском строку позовної давності, про застосування якого було заявлено відповідачем. Зазначив, що показання свідків не можна вважати належними та допустимими доказами у справі.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Заперечення на касаційну скаргу відповідачем не подано.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2016 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, призначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржувані рішення вказаним вимогам не відповідають.

Частиною першою статті 3 ЦПК України 2004 року встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Положеннями частин першої, третьої статті 15 ЦПК України 2004 року унормовано, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних трудових відносин в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Відповідно до статті 4 ЦПК України 2004 року, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть від ІНФОРМАЦІЯ_3 серії НОМЕР_2 (а. с. 12).

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, що складається з житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,17 га для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 24 березня 2004 року та державним актом на право приватної власності на землю (а. с. 7-9).

Відповідно до будинкової книги на момент смерті спадкодавця сторони були зареєстровані у спадковому будинку АДРЕСА_1, що також визнано ними у судовому засіданні (а. с. 5, 10-11).

Предметом заявлених вимог є встановлення факту, що має юридичне значення, з метою належного оформлення спадщини позивачем після смерті ОСОБА_4

В обґрунтування своїх вимог позивач посилалась на те, що вона є спадкоємцем за законом першої черги, проживала зі спадкодавцем до часу відкриття спадщини та прийняла її після смерті останньої. З метою оформлення спадкових прав, у тому числі на будинок, який належав ОСОБА_4, вона звернулась до нотаріуса, який повідомив їй про право відповідача на частку спадкового майна як спадкоємця першої черги, з урахуванням реєстрації його місця проживання в указаному будинку.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що з правовідносин, які виникли між сторонами, вбачається спір про право на спадщину, а отже, спір має розглядатися судом у порядку позовного провадження.

Такі висновки ґрунтуються на положеннях частини шостої статті 235 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час розгляду справи) та роз'ясненнях, що містяться у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року 7 Про судову практику у справах про спадкування .

Разом з тим позовні вимоги ОСОБА_1 обмежені вирішенням питання про встановлення факту, що має юридичне значення, без пред'явлення вимог для подальшого вирішення спору по суті. Отже, суд може встановити лише юридичний факт у тому випадку, якщо встановлення цього факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.

Водночас судами попередніх інстанцій безспірно встановлено, що між сторонами у справі існує спір право на спадщину.

Таким чином, суди попередніх інстанцій у цій ситуації штучно використали термін позов при застосуванні процесуального механізму встановлення факту, що має юридичне значення, оскільки інших вимог при зверненні до суду позивачем заявлено не було.

При цьому суди попередніх інстанцій використовували положення ЦПК України 2004 року щодо окремого, а не позовного провадження, і штучно створили для позивача преюдиційні обставини для подальшого вирішення в суді спору про право.

Згідно з вимогами пункту 4 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні.

Відповідно до вимог частини шостої статті 294 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Згідно із пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити заяву без розгляду у відповідній частині.

Відповідно до змісту частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

За таких обставин оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із залишенням позову без розгляду відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України.

Колегія суддів зазначає, що особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно (частина друга статті 257 ЦПК України).

Керуючись статтями 257, 294, 409, 414 ЦПК України , Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 23 червня 2016 року скасувати.

Позовну заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, залишити без розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк