Постанова у справі № 697/2396/15-ц

Постанова

Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

справа 697/2396/15-ц

провадження 61-14547св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 грудня 2016 року у складі судді Хорошун О. В. та ухвалу апеляційного суду Черкаської області

від 19 квітня 2017 року у складі суддів: Бородійчука В. Г., Василенко Л. І., Карпенко О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 14 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів судові рішення, ухвалені судами апеляційної інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 14 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами на вулиці АДРЕСА_1 у місті Каневі Черкаської області, який посвідчений приватним нотаріусом Канівського міського нотаріального округу Стеблиною С. В. (приватний нотаріус Канівськкого МНО Стеблина С. В.) 14 січня 2011 року, зареєстрований в реєстрі за 12.

Також, 14 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування належних дарувальнику на праві власності земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 1 000 кв. м та земельної ділянки для ведення садівництва площею 0,0721 га, які розташовані на вулиці АДРЕСА_1 у місті Каневі. Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Канівського міського нотаріального округу Стеблиною С. В.

(далі - приватний нотаріус Канівського МНО СтеблинаС. В.) 14 січня

2011 року, зареєстрований в реєстрі за 14.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 під час укладення вказаних договорів дарування вважала, що укладає договір довічного утримання, не розуміла правової природи правочинів, що вплинули на її волевиявлення, помилялась щодо обставин та умов договорів, просила визнати недійсними: договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами АДРЕСА_1 у місті Каневі Черкаської області ; договір дарування земельної ділянки будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 1 000 кв. м та земельної ділянки для ведення садівництва площею 0,0721 га, які розташовані на вулиці АДРЕСА_1 у місті Каневі.

Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 грудня 2016 року позов задоволено частково.

Визнано договір дарування на житловий будинок з надвірними спорудами на вулиці АДРЕСА_1 у місті Каневі Черкаської області, укладений

14 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Канівського МНО Стеблиною С.В., зареєстрований в реєстрі від 14 січня 2011 року за 12, недійсним.

Визнано договір дарування земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 1 000 кв. м та земельної ділянки для ведення садівництва площею 0,0721 га, що розташовані на вулиці АДРЕСА_1 у місті Каневі Черкаської області, укладений 14 січня 2011 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Канівського МНО СтеблиноюС. В., зареєстрований в реєстрі від 14 січня 2011 року за 14, недійсним.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, укладаючи спірний договір дарування з відповідачем, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, щодо змісту правочину, тому наявні правові підстави для визнання договорів дарування недійсними з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 19 квітня 2017 року рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання договорів дарування недійсними на підставі частини першої статті 229, статей 203,

717 ЦК України.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку, що оспорювані договори дарування були укладені під впливом обставин і на вкрай невигідних для позивача умовах, тому під час їх укладення волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, у зв'язку з чим визнали недійсними договори дарування з підстав, передбачених статтею

229 ЦК України, тобто внаслідок помилки.

Крім того, ОСОБА_3 надав до суду заяву про застосування строку позовної давності, однак, суди всупереч частині четвертій статті 267 ЦК України не відмовили у задоволенні позову ОСОБА_6 у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

У вересні 2017 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

21 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Суди встановили, що 14 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами на вулиці АДРЕСА_1 у місті Каневі Черкаської області, який посвідчений приватним нотаріусом Канівського МНО Стеблиною С. В. 14 січня 2011 року, зареєстрований в реєстрі за 12.

У пункті 1.1 договору зазначено, що одночасно сторони домовилися встановити сервітут, який полягає у особистому праві дарувальника ОСОБА_2 довічно і безоплатно користуватися подарованим житловим будинком з моменту переходу права власності до обдарованого.

Також, 14 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування належних дарувальнику на праві власності земельної ділянки будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 1 000 кв. м та земельної ділянки для ведення садівництва площею 0,0721 га, які розташовані на вулиці АДРЕСА_1 у місті Каневі. Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Канівського МНО Стеблиною С. В. 14 січня 2011 року, зареєстрований в реєстрі за 14. У цьому договорі також зазначено, що сторони домовилися встановити сервітут, який полягає у особистому праві дарувальника ОСОБА_2 довічно і безоплатно користуватися подарованими земельними ділянками з моменту переходу права власності до обдарованого.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України у справі 6-372цс16 від 27 квітня 2016 року

Установлено, що на час укладення договорів дарування ОСОБА_2 виповнилось 83 року, тобто є особою похилого віку, має хронічні захворювання та відповідно до висновку комплексної судово-медичної експертизи має вади слуху та зору.

Позивач як людина похилого віку, передала житловий будинок, який є її єдиним житлом, та у якому вона продовжувала проживати після укладення договору дарування, у власність ОСОБА_3 лише за умови забезпечення ним її пожиттєвого проживання у даному будинку та надання їй відповідної допомоги як людині похилого віку у разі потреби.

Як вбачається зі змісту оспорюваного договору дарування житлового будинку з надвірними спорудами від 14 січня 2011 року одночасно сторони домовилися встановити сервітут, який полягає у особистому праві дарувальника - ОСОБА_2, довічно і безоплатно користуватися подарованим житловим будинком з моменту переходу права власності до обдаровуваного (пункт 1. 1 договору).

Договір дарування земельної ділянки від 14 січня 2011 року містить також умову про те, що одночасно сторони домовилися встановити сервітут, який полягає у особистому праві дарувальника - ОСОБА_2 довічно і безоплатно користуватися подарованими земельними ділянками з моменту переходу права власності до обдаровуваного (пункт 1 договору).

Відповідно до статті 401 ЦК України сервітут - це право користування чужим майном.

Згідно з частиною першою статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

Установлено, що після укладення оспорюваного договору дарування позивач продовжує проживати у житловому будинку, нести витрати на його утримання, іншого житла у неї немає, отже, дане майно не вибуло фактично із її володіння та користування.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_2, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що під час укладення цього договору волевиявлення ОСОБА_2 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.

Врахувавши висновок комплексної судово-медичної експертизи сукупності з іншими доказами у справі, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав визнати оспорювані договори дарування недійним на підставі статті 203, частини першої статті 229, статті 717 ЦК України.

Доводи касаційної скарги щодо невірного застосування судами норм статті 229 ЦК України колегія суддів не бере до уваги, оскільки відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не взяли до уваги подану до суду заяву про застосування строку позовної давності, спростовуються матеріалами справи.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Суди встановили, що про порушення своїх прав ОСОБА_2 дізналася

08 травня 2013 року, коли отримала дублікати оспорюваних договорів дарування у нотаріуса, про що зазначила у позовній заяві, у зв'язку з чим ОСОБА_2 не пропустила строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги висновку судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Разом з тим, у лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду нотаріально завірену заяву про відмову від позову.

Вивчивши заяву про відмову від позову, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Відповідно до частини другої статті 31, пункту 3 частини 1 статті 205, статті 334 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) позивач має право протягом усього часу розгляду справи відмовитися від позову.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 має процесуальний статус відповідача у справі і особою, яка звернулася із касаційною скаргою.

Таким чином, у ОСОБА_3 відсутнє право відмовитися від позову на підставі частини другої статті 31 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою).

Згідно з ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) ОСОБА_3 вправі відмовитися від касаційної скарги на підставі частини третьої статті 330 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою). Закриття з цих підстав касаційного провадження позбавляє особу права на повторне оскарження судових рішень.

Верховний Суд направив ОСОБА_3 лист, в якому просив скаржника підтвердити, чи дійсно він має намір відмовитися від касаційної скарги відповідно до частини четвертої статті 398 ЦПК України, надавши відповідну заяву, та розумієте юридичні наслідки вказаної процесуальної дії.

Оскільки ОСОБА_3 на підтвердження заяви про відмову від позову та з урахуванням вимог листа Верховного Суду про необхідність підтвердження його намірів відмови від касаційної скарги, не надав відповідної заяви, тому у задоволенні заяви про відмову від позову слід відмовити.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 19 квітня

2017 року залишити без змін.

У задоволенні заяви ОСОБА_3 про відмову від позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним оспорюваного правочину відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська

С. П. Штелик