Постанова у справі № П/9901/18/17

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 квітня 2018 року

м. Київ

Справа 9901/18/17

Провадження 11-184заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Саприкіної І. В.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю

секретаря судового засідання - Бондар О. А.,

позивачки - ОСОБА_3,

представників позивачки - ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представника Вищої ради правосуддя - Склярук Ю. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (головуючий суддя Смокович М. І., судді: Бевзенко В. М., Білоус О. В., Шарапа В. М., Стрелець Т. Г.) від 25 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Вищої ради правосуддя про скасування рішення,

УСТАНОВИЛА:

27 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та нечинним рішення відповідача від 28 листопада 2017 року 3804/015-17.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 25 січня 2018 року в задоволенні позову відмовив повністю.

Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу про скасування рішення суду першої інстанції і просить ухвалити нове, яким задовольнити її адміністративний позов з тих підстав, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та прийняте Касаційним адміністративним судом з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 28 лютого 2018 року відкрила провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 січня 2018 року, а ухвалою від 13 березня 2018 року призначила її до розгляду в судовому засіданні на 19 квітня 2018 року.

29 березня 2018 року відповідач подав до Великої Палати Верховного Суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення, зазначивши, що рішення Вищої ради правосуддя від 28 листопада 2017 року прийнято в межах наданих повноважень, обґрунтоване та законне.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.

Указом Президента України від 13 травня 2009 року 323/2009 ОСОБА_3 призначена на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду строком на п'ять років. Строк її повноважень закінчився 13 травня 2014 року.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України рішенням від 12 лютого 2014 року 54/бо-14 рекомендувала ОСОБА_3 для обрання на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду безстроково та внесла відповідне подання до Верховної Ради України. Проте до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року 1401-VIII Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (далі - Закон 1401-VIII) цього подання Верховна Рада України не розглянула.

Згідно з п. 30 розд. ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон 1402-VIII) матеріали та рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про обрання суддів безстроково, щодо яких на день набрання чинності цим Законом Верховною Радою України рішення не прийнято, направляються Верховною Радою України до Вищої ради правосуддя протягом десяти днів з дня набрання ним чинності. Вища рада правосуддя на своєму засіданні у пленарному складі вирішує питання щодо кожного судді про його призначення або відмову у призначенні з одночасним поверненням матеріалів Вищій кваліфікаційній комісії суддів України.

Підпунктами 1, 2 п. 16 1 розд. XV Перехідні положення Конституції України встановлено, що із дня набрання чинності Законом 1401-VIII до утворення Вищої ради правосуддя її повноваження здійснює Вища рада юстиції.

Повноваження суддів, призначених на посаду строком на п'ять років, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено. Такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом.

31 жовтня 2016 року до Вищої ради юстиції з Верховної Ради України надійшли матеріали за рекомендацією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 12 лютого 2014 року про обрання судді ОСОБА_3 на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду безстроково.

Відповідно до п. 13 розд. ІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 21 грудня 2016 року 1798-VІІІ Про Вищу раду правосуддя (далі - Закон 1798-VІІІ) зазначено, що матеріали та рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про обрання суддів безстроково, щодо яких на день набрання чинності Законом 1401-VIII рішення не прийнято, розглядаються Вищою радою правосуддя в порядку, встановленому главою 2 розділу II цього Закону.

Згідно зі ст. 36 Закону 1798-VІІІ призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя, яка ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, до якої обов'язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді.

10 серпня 2017 року член Вищої ради правосуддя Комков В. К. склав негативний висновок за результатами перевірки рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 12 лютого 2014 року про обрання судді ОСОБА_3 на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду безстроково, відповідно до якого пропонував відмовити у внесенні подання Президентові України про призначення її на посаду судді у зв'язку з недотриманням нею високих стандартів поведінки судді, що негативно вплинуло на суспільну довіру до судової влади. Зокрема, за результатами перевірки член Вищої ради правосуддя встановив, що в період з 01 грудня 2014 року по 22 січня 2015 року, з 07 квітня 2015 року по 09 жовтня 2016 року суддя Чернівецького окружного адміністративного суду ОСОБА_3 без поважних причин була відсутня на роботі.

28 листопада 2017 року Вища рада правосуддя прийняла рішення, яким відмовила у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_3 на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду на підставі п. 1 ч. 19 ст. 79 Закону 1402-VIII, а саме з огляду на наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням.

Підставою для прийняття такого рішення слугували ті обставини, що суддя ОСОБА_3 більше року була відсутня на робочому місці, а саме в період з 01 грудня 2014 року по 22 січня 2015 року, з 07 квітня 2015 року по 09 жовтня 2016 року, про поважність причин ані керівництво суду, ані Вищу раду правосуддя не повідомила.

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_3 звернулась до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з відповідним адміністративним позовом у порядку ст. 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), на обґрунтування якого зазначила, що в цей період вона нібито здійснювала постійний догляд за тяжкохворими батьками, що унеможливило її перебування на робочому місці протягом півтора року.

У судовому засіданні 19 квітня 2018 року ОСОБА_3 та її представники - ОСОБА_4, ОСОБА_5 апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити з викладених підстав та наведених аргументів.

Представник Вищої ради правосуддя - Склярук Ю. В. проти задоволення позову заперечила з мотивів, викладених у відзиві та наведених під час судового засідання.

Дослідивши доводи апеляційної скарги та надані на противагу їм аргументи Вищої ради правосуддя, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 4 ст. 37 Закону 1798-VIII Вища рада правосуддя може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до п. 1 ч. 19 79 Закону 1402-VIII тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані Вищою радою правосуддя в передбаченому законом порядку, якщо такі відомості не були предметом розгляду Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

З матеріалів справи вбачається, що про відсутність судді ОСОБА_3 на роботі керівництво Чернівецького окружного адміністративного суду двічі повідомляло Вищу кваліфікаційну комісію суддів України листами від 18 травня та 27 липня 2015 року. Тобто ці обставини стали відомі Вищій кваліфікаційній комісії суддів України після прийняття нею рішення від 12 лютого 2014 року 54/бо-14 про надання судді ОСОБА_3 рекомендації про призначення її на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду безстроково.

Згідно із ч. 1 ст. 79 Закону 1402-VIII Вища рада правосуддя може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

Рішення Вищої ради правосуддя про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з підстав, визначених Законом 1402-VIII (ч. 1 ст. 38 Закону 1798-VIII).

За приписами ч. 20, 21 ст. 79 Закону 1402-VIII у разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду Вища рада правосуддя ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржено до Верховного Суду у порядку, встановленому процесуальним законом. Рішення Вищої ради правосуддя про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад Вищої ради правосуддя, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано членом Вищої ради правосуддя, який брав участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду або мотивів, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків.

Як убачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення Вища рада правосуддя дійшла висновку про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_3 на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду на підставі п. 1 ч. 19 ст. 79 Закону 1402-VIII, а саме з огляду на наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням. Тобто це рішення містить посилання на визначені законом підстави для відмови у такому внесенні.

Розглядаючи адміністративну справу, суд повинен керуватися тим, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди при розгляді справ застосовують Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового розгляду рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо прав та обов'язків цивільного характеру , у певному відношенні не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії п. 1 ст. 6 Конвенції … У рамках скарги за ст. 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції повну юрисдикцію або чи забезпечував достатність перегляду для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (рішення Європейського суду з прав людини від 09 січня 2013 року у справі Олександр Волков проти України , п. 123).

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі Краска проти Швейцарії визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті , тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Ураховуючи наведені правові висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді цієї справи суди першої та апеляційної інстанцій не повинні обмежуватися з'ясуванням лише визначених Законом 1402-VIII підстав для оскарження рішення Вищої ради правосуддя, а вирішувати таку справу з урахуванням засад адміністративного судочинства. Оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення Вищої ради правосуддя не є втручанням у її дискреційні повноваження.

Розглянувши доводи скаржниці, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду при прийнятті рішення від 25 січня 2018 року правильно застосував норми матеріального права, а саме п. 1 ч. 19 ст. 79 Закону 1402-VIII, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 1 Закону 1798-VІІІ Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Тобто саме на Вищу раду правосуддя законодавець поклав обов'язок щодо формування в Україні якісного суддівського корпусу з професійних кадрів високого рівня кваліфікації з урахуванням їхніх особистих та моральних якостей, необхідних для здійснення правосуддя.

Конституційний Суд України в Рішенні від 21 червня 2011 року 7-рп/2011 установив, що Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів України є незалежними органами, відповідальними за формування належного суддівського корпусу держави. При цьому в основу їх діяльності покладено одну й ту саму правову ідею щодо формування корпусу суддів на зазначених засадах та згідно з повноваженнями, викладеними в законі.

У Європейській хартії про закон Про статус суддів від 10 липня 1998 року зазначено, що закон установлює обставини, за яких попередня діяльність кандидата або діяльність його близьких родичів з причини законних об'єктивних сумнівів, породжуваних такою діяльністю, щодо неупередженості та незалежності цього кандидата може бути перешкодою для призначення його на посаду судді (п. 3.2).

Пунктом 10 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, закріплено, що особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості і здібності, а також відповідну кваліфікацію в галузі права.

Крім того, підп. с п. 2 принципу І Рекомендації (94) 12 Незалежність, дієвість та роль суддів (ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи на 518-му засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року) проголошує, що всі рішення стосовно професійної кар'єри суддів повинні мати в основі об'єктивні критерії; як обрання, так і кар'єра суддів повинні базуватись на заслугах, з урахуванням їхньої кваліфікації, чеснот, здібностей та результатів їхньої праці.

За змістом п. 50 Висновку 10 (2007) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) щодо судової ради на службі суспільства від 23 листопада 2007 року судді та суспільство мають переконатися в тому, що призначення судді зроблено виключно на підставі заслуг кандидата, його кваліфікації, здібностей, чесності, почуття незалежності, безсторонності та ефективності. Судова рада, здійснюючи свою роль, також повинна забезпечити, щоб процедури суддівських призначень ґрунтувалися на заслугах особи.

Так, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду правильно встановив, що підставою для відмови у внесенні подання Президенту України про призначення ОСОБА_3 на посаду судді була її відсутність на роботі більше року без поважних причин, що підтверджується табелями обліку робочого часу.

При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що про дійсні причини своєї довготривалої безперервної відсутності на роботі суддя ОСОБА_3 не повідомляла керівництво суду, де вона працює, незважаючи на неодноразові спроби контактувати з нею і з'ясувати ці причини. У матеріалах справи також немає документів, які б засвідчували наявність у позивачки законних підстав бути відсутньою на робочому місці в період з 01 грудня 2014 року по 22 січня 2015 року, і з 07 квітня 2015 року по 09 жовтня 2016 року, а саме наказів про надання відпусток, листків тимчасової непрацездатності тощо.

Разом з тим надані позивачкою відомості про хвороби її батьків не підтверджують тієї обставини, що вона доглядала за ними упродовж періоду відсутності на роботі, і такий догляд був необхідним. Крім того, ці відомості мають бути підтверджені відповідними медичними документами, які в матеріалах справи відсутні.

Крім того, позивачка зазначила про причини своєї відсутності тільки у своєму позові. Під час розгляду Вищою радою правосуддя питання про надання ОСОБА_3 рекомендації вона не надала жодних пояснень про причини своєї відсутності на роботі. Отже, на момент прийняття оскаржуваного рішення Вища рада правосуддя мала підстави визнати причини відсутності судді на робочому місці більше року неповажними.

При цьому Вища рада правосуддя керувалася тим, що закінчення повноважень судді, призначеного строком на п'ять років, хоч і зумовлює неможливість здійснення правосуддя таким суддею, однак не звільняє його від необхідності перебувати на робочому місці. Саме по собі припинення повноважень судді не свідчить про виникнення в нього права перебувати протягом робочого часу поза межами місця роботи.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України та п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року 9 Про практику розгляду судами трудових спорів відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин, вважається прогулом.

ВеликаПалата Верховного Суду наголошує на тому, що після закінчення повноважень судді трудові відносини ОСОБА_3 із Чернівецьким окружним адміністративним судом не були припинені, а тому її відсутність на робочому місці більше року є систематичним порушенням внутрішнього трудового розпорядку суду та може кваліфікуватися як прогул.

Отже, порушивши трудове законодавство, ОСОБА_3 допустила дії, які не відповідають критеріям доброчесності та професійної етики судді і не можуть свідчити про підтримання нею високих стандартів поведінки в будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду.

Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 55 Закону 1402-VIII суддя зобов'язаний дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів.

Відповідно до ст. 1, 3 розд. I Кодексу суддівської етики, затвердженого ХІ черговим з'їздом суддів України 22 лютого 2013 року (далі - Кодекс суддівської етики), суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була бездоганною.

Суддівська етика - це певна система базових принципів регламентації поведінки суддів у судовому засіданні, в суді та позасудової поведінки, які побудовані з урахуванням особливостей професійної діяльності судді та створені для підтримки суддівських стандартів, діють об'єктивно і незалежно з метою збільшення значущості існуючих правових норм та правил поведінки для суддів.

Високі стандарти поведінки полягають у тому, що суддя як на роботі, так і поза її межами, в повсякденному житті має демонструвати таку поведінку, щоб учасники процесу і сторонні бачили в ньому еталон порядності і справедливості - високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. При цьому суддя має не лише подавати особистий приклад, але й пропагувати етичну поведінку серед учасників процесу та оточення, вимагати такої поведінки від інших.

Згідно зі ст. 19 розд. ІІІ Кодексу суддівської етики суддя повинен враховувати, що сімейні, соціальні взаємовідносини чи будь-які інші стосунки… не можуть впливати на поведінку судді чи ухвалення судових рішень.

У Висновку 3 (2002) КРЄС зазначено, що суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя: поведінка суддів у їхній професійній діяльності, зрозуміло, розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів. Судді повинні гідно поводити себе у приватному житті.

У п. 9 цього Висновку констатовано, що довіра до судової системи є надзвичайно важливою в контексті глобалізації спорів та зростання доступу до судових рішень. Також у державі, що керується верховенством права, громадськість очікує прийняття загальних принципів, які б відповідали вимогам справедливого суду та забезпечували б основоположні права. Обов'язки, покладені на суддів, мають визначатися таким чином, щоб гарантувати неупередженість суддів та їхню ефективну діяльність.

Положення міжнародних документів та законодавства України визначають, що суддя має дотримуватись високих стандартів поведінки та не вчиняти дій, які підривають авторитет правосуддя.

Професійні та моральні якості суддів відображають рівень здійснення правосуддя в державі. Посада судді вимагає як максимальної концентрації професійних знань, так і високого рівня моральних якостей особи, а тому особисті й моральні якості кандидата на посаду судді поряд з професійними якостями є визначальними характеристиками при вирішенні питання про призначення його на посаду.

Кандидат на посаду судді претендує на одержання повноважень посадової особи, уповноваженої на виконання функцій держави, - здійснення правосуддя, тому при вирішенні питання про можливість рекомендувати такого кандидата Вища рада правосуддя зобов'язана врахувати всі обставини, які перешкоджають кандидату на посаду судді зайняти таку посаду, в тому числі й ті, що негативно його характеризують.

Отже, відсутність судді ОСОБА_3 на робочому місці без поважних причин у період з 01 грудня 2014 року по 22 січня 2015 року, із 07 квітня 2015 року по 09 жовтня 2016 року є порушенням трудового законодавства України, що Вища рада правосуддя правильно оцінила як обставини, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади та спричинити обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики.

Оцінюючи всі зазначені факти та обставини в сукупності, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Вища рада правосуддя на підставі наданих їй повноважень обґрунтовано відмовила ОСОБА_3 у внесенні Президентові України подання про призначення її на посаду судді Чернівецького окружного адміністративного суду у зв'язку з установленням обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади, та необхідністю ретельного відбору осіб, які можуть бути призначені на посаду судді, у контексті європейських та міжнародних стандартів у сфері судочинства.

З огляду на зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального права, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, а тому підстав для його скасування та ухвалення нового рішення немає.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, ч. 1 ст. 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Вищої ради правосуддя про скасування рішення - залишити без задоволення.

Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач ~ І. В. Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк ~ Н. П. Лященко

С. В. Бакуліна ~ О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук ~ Л. І. Рогач

Д. А. Гудима О. М. Ситнік

О. С. Золотніков ~ В. Ю. Уркевич

Л. М. Лобойко ~ О. Г. Яновська

Повний текст постанови складено 02 травня 2018 року.