Постанова у справі № П/9991/34/11

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 липня 2017 року м. Київ

Верховний Суд України у складі:

головуючого Волкова О.Ф.,

суддів: Берднік І.С., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф.,

при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю:

позивача ОСОБА_17,

представників: Верховної Ради України (далі - ВРУ) - Лаптієва А.М., Вищої ради правосуддя - Белінської О.В.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_17 до Вищої ради юстиції (на сьогодні - Вища рада правосуддя; далі - ВРЮ), ВРУ, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Шевченківський районний суд міста Києва, про визнання актів незаконними,

в с т а н о в и в:

У січні 2011 року ОСОБА_17 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконними: рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року 1341/0/15-10, 1342/0/15-10 щодо внесення подань до ВРУ про звільнення ОСОБА_17 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги; подання ВРЮ від 6 грудня 2010 року 89/0/12-10 Про звільнення судді ; Постанову ВРУ від 23 грудня 2010 року 2865-VІ Про звільнення суддів (далі - Постанова ВРУ) в частині звільнення ОСОБА_17 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги судді.

На обґрунтування заявлених вимог зазначив про порушення ВРЮ процедури розгляду питання про звільнення його з посади судді, встановленої Законом України від 15 січня 1998 року 22/98-ВР Про Вищу раду юстиції (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі - Закон 22/98-ВР) та Регламентом ВРЮ. Також вважає, що обставини, які викладені в оскаржуваних ним рішеннях та поданні ВРЮ, не можуть свідчити про факт порушення ним присяги судді, а тому ці акти є незаконними.

Позовні вимоги до ВРУ мотивовані тим, що розгляд питання про його звільнення відбувся без його участі, тобто з порушенням Закону України від 7 липня 2010 року 2453-VI Про судоустрій і статус суддів (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі - Закон 2453-VI) та Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року 1861-VI (далі - Регламент ВРУ).

Вищий адміністративний суд України установив, що Указом Президента України від 25 грудня 2004 року ОСОБА_17 призначено на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва, а 8 листопада 2005 року він прийняв присягу судді.

Постановою ВРУ від 21 жовтня 2010 року 2635-VI позивач обраний суддею цього ж суду безстроково.

6 грудня 2010 року ВРЮ, розглянувши пропозицію члена ВРЮ ОСОБА_20, прийняла рішення 1341/0/15-10 про внесення подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_17 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги судді.

Зокрема, з цього рішення вбачається, що вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 28 листопада 2005 року, постановленим під головуванням позивача, підсудного визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 186 Кримінального кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_973/ed_2011_04_05/pravo1/T012341.html?pravo=1>.

22 березня 2006 року ухвалою апеляційного суду міста Києва за наслідками розгляду кримінальної справи за апеляцією підсудного та його захисника вказаний вирок суду скасовано через істотні порушення судом вимог кримінально-процесуального закону.

Цього ж дня апеляційний суд міста Києва виніс окрему ухвалу відносно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_17

Серед порушень, допущених ОСОБА_17 під час розгляду кримінальної справи, в окремій ухвалі зазначено, що всупереч вимогам частини першої статті 272 Кримінально-процесуального кодексу України (чинного на час прийняття суддею рішень; далі - КПК) суд видалив підсудного із залу суду на весь час розгляду справи без наведення мотиву прийнятого рішення, а лише з посиланням на вказану норму КПК і без попередження підсудного про те, що в разі повторення ним порушень порядку засідання або непідкорення розпорядженням головуючого його буде видалено з залу засідання. Тим самим суд позбавив підсудного можливості брати участь у судових дебатах та звертатись до суду з останнім словом, чим порушив його право на захист.

Суд також не виконав вимоги статті 871 КПК про фіксування судового процесу технічними засобами: в судовому засіданні підсудний заявив клопотання про застосування звукозапису, яке було задоволено судом, проте звукозапис не здійснено.

Крім того, суддя ОСОБА_17 допустив інші процесуальні порушення, не дотримавши при розгляді цієї справи вимог статей 88, 257, 263, 349 КПК.

18 серпня 2008 року начальник Київського слідчого ізолятора та голова спостережної комісії при Шевченківській районній державній адміністрації м. Києва звернулись до Шевченківського районного суду міста Києва з поданням про умовно-дострокове звільнення засудженого з місць позбавлення волі.

3 вересня 2008 року суддя Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_17 у виїзному судовому засіданні в приміщенні Київського слідчого ізолятора виніс постанову про відмову в задоволенні вказаного подання.

Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 23 січня 2009 року зазначена постанова скасована, матеріали направлені на новий розгляд.

Цього ж дня апеляційний суд міста Києва виніс окрему ухвалу стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_17, в якій зазначив, що суддя при розгляді вказаної справи допустив істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону.

Так, на порушення вимог статті 407 КПК суддя розглянув справу без повідомлення та участі органу, що відає відбуванням покарання, подання якого розглядалося.

Крім того, статтею 354 цього Кодексу передбачено, що суд, який постановив вирок чи виніс ухвалу, постанову, протягом семи діб передає справу разом з поданою апеляцією і запереченнями на неї до апеляційного суду та визначає дату розгляду ним справи. На порушення вказаної норми справа понад 3 місяці не передавалась до апеляційного суду для розгляду апеляції засудженого.

Ухвалою Верховного Суду України від 16 березня 2010 року касаційна скарга ОСОБА_17 на окрему ухвалу апеляційного суду міста Києва від 23 січня 2009 року залишена без задоволення, а окрема ухвала - без змін.

19 березня 2008 року ухвалою апеляційного суду міста Києва скасовано вирок Шевченківського районного суду міста Києва під головуванням ОСОБА_17 від 17 грудня 2007 року і в той же день відносно судді винесено окрему ухвалу у зв'язку з порушеннями вимог закону, допущеними головуючим у справі. Відповідно до статті 9 Закону України від 31 травня 2005 року 2591-IV Про амністію (який діяв на час постановлення вироку у вказаній справі) застосування амністії не допускається, якщо підсудний або засуджений проти цього заперечує. Особа, щодо якої вирішується питання про застосування амністії, дає згоду суду в усній чи письмовій формі з обов'язковим зазначенням цього у протоколі судового засідання.

З матеріалів справи, протоколу судового засідання вбачається, що суд не з'ясував у підсудного питання щодо можливості застосування до нього амністії.

Крім того, 6 грудня 2010 року ВРЮ, розглянувши пропозицію члена ВРЮ ОСОБА_21, прийняла рішення 1342/0/15-10 про внесення подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_17 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги.

Із вищезазначеного рішення випливає, що 7 вересня 2007 року співробітниками Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України відносно судді ОСОБА_17 складено протокол про порушення ним спеціального обмеження, спрямованого на запобігання корупції, встановленого пунктом б частини третьої статті 5 Закону України від 5 жовтня 1995 року 356/95-ВР Про боротьбу з корупцією (далі - Закон 356/95-ВР). Вказана норма Закону передбачає, що державний службовець, який є посадовою особою, не має права неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень.

У протоколі зазначено, що 13 квітня 2007 року суддя ОСОБА_17 умисно створив перепони для здійснення правомірної діяльності посадовими особами (працівниками оперативно-слідчої групи), ускладнив виконання ними своїх повноважень (проведення обшуків) та вимагав від них прийняття незаконного рішення (припинення проведення обшуків), чим неправомірно втрутився, використовуючи своє службове становище, у діяльність посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень, тобто вчинив правопорушення.

Постановою апеляційного суду міста Києва від 12 листопада 2009 року ОСОБА_17 визнано винним у порушенні спеціальних обмежень, спрямованих на запобігання корупції, передбачених пунктом б частини третьої статті 5 Закону 356/95-ВР. Провадження у цій справі закрито у зв'язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення.

За результатами проведеної перевірки ВРЮ дійшла висновку, що допущені суддею Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_17 порушення чинного законодавства і дії, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади, є підставою для внесення подання про звільнення його з посади судді, про що й зазначено в оскарженому рішенні відповідача від 6 грудня 2010 року.

Вищий адміністративний суд України постановою від 6 квітня 2011 року відмовив у задоволенні позовних вимог.

Ухвалюючи таке рішення, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що відповідачами при прийнятті оспорюваних актів не допущено порушень норм закону, оскільки ВРЮ відповідно до статті 13 Конституції України, серед іншого, надані повноваження щодо внесення подання про звільнення суддів з посад, в тому числі за особливих обставин, однією з яких є порушення суддею присяги.

Проаналізувавши докази, наявні в матеріалах справи документи та пояснення сторін, цей суд дійшов висновку, що ВРЮ обґрунтовано і в межах наданих повноважень на своєму засіданні 6 грудня 2010 року прийняла рішення про внесення до ВРУ подання про звільнення ОСОБА_17 з посади судді.

Стосовно особистої участі позивача в засіданні ВРУ суд вказав, що відповідно до статті 111 Закону 2453-VІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_741/ed_2011_04_05/pravo1/T102453.html?pravo=1> на момент звільнення позивача повноваження ВРУ фактично полягали лише у реєстрації проекту Постанови про звільнення судді та прийнятті відповідного рішення на пленарному засіданні ВРУ. Особиста участь суддів, щодо яких розглядається питання про їх звільнення на пленарних засіданнях ВРУ, на чому акцентує увагу позивач, Законом 2453-VІ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2011_04_05/pravo1/T102453.html?pravo=1> не передбачена.

Обов'язок ВРУ, її структурних підрозділів чи інших осіб повідомляти суддів про дату, час і місце розгляду питання про звільнення з посади цим Законом <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2011_04_05/pravo1/T102453.html?pravo=1> також не встановлений.

Не погодившись із рішенням Вищого адміністративного суду України щодо нього, ОСОБА_17 подав до Європейського суду з прав людини (далі - Суд) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року ETS 005, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року 475/97-ВР (далі - Конвенція), - на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції - на те, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя.

З огляду на схожість заяви ОСОБА_17 з іншими заявами, поданими до Суду громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об'єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту Суду.

19 січня 2017 року Суд ухвалив рішення у справі Куликов та інші проти України , зокрема і за заявою ОСОБА_17 68443/11, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Суд також постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникам суми, зазначені у Додатку II, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зокрема, ОСОБА_17 присуджено відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 євро та відповідно до пункту 159 (а) рішення Суду одинадцятьом заявникам, серед яких і ОСОБА_17, - спільно суму у розмірі 11 000 євро відшкодування судових та інших витрат, понесених під час проваджень у Суді.

Рішення Суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), ОСОБА_17 просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року та прийняти нове рішення - про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представників відповідачів, перевіривши викладені у заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Щодо скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд у своєму рішенні зазначив, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими. Суд послався на висновки у справі Олександр Волков проти України (пункти 109-31), у якій було встановлено, що провадження у ВРЮ і ВРУ характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд вважав, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються, та постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо усіх заявників, а відтак і ОСОБА_17, у зв'язку з недотриманням принципів незалежності і неупередженості.

Також у рішенні Суду йдеться про те, що у справі Олександр Волков проти України (пункти 166-67 та 173-85) Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам якості закону , а тому не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції. Ці висновки застосовні і до заяв, що розглядаються, і Суд не вбачає причин відступати від них.

Таким чином, як констатовано у рішенні Суду, було порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників.

Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини (далі - Закон 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами.

За абзацом дев'ятим частини першої статті 1 Закону 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Стосовно прохання вжиття заходів індивідуального характеру, а саме поновлення заявників, зокрема й ОСОБА_17, на посадах, у рішенні Суду констатовано, що у великій кількості справ, в яких було встановлено, що національні провадження суперечили Конвенції, Суд постановляв, що найбільш прийнятною формою компенсації було б відновлення національного провадження. Проте у справі Олександр Волков проти України , беручи до уваги обставини, що призвели до порушень, а також необхідність проведення масштабної реформи системи дисциплінарної відповідальності суддів, Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що справу заявника у найближчому майбутньому буде переглянуто відповідно до принципів Конвенції і надав Уряду вказівку забезпечити поновлення заявника на посаді.

У справі Куликов та інші проти України Суд зазначив, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв'язку із цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі Олександр Волков (пункт 208), щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру та відхиляє відповідне прохання.

Враховуючи зазначені висновки Суду, а також те, що Верховний Суд України відповідно до наданих йому повноважень позбавлений процесуальної можливості встановлювати обставини справи, досліджувати докази та оцінювати їх, з метою усунення констатованих Судом порушень конвенційних та національних вимог в аспекті справи, що розглядається,

постанова Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів , статтями 171-1, 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву ОСОБА_17 задовольнити частково.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року скасувати, справу передати на новий судовий розгляд до цього ж суду.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Ф. Волков

Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Є.І. Ковтюк Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров М.І. Гриців А.А. Ємець Г.В. Канигіна О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко