Постанова у справі № 5-184кс15

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого ОСОБА_1,

суддів: при секретарях: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14,

за участю: прокурора Генеральної прокуратури України ОСОБА_15, захисника ОСОБА_16, потерпілої ОСОБА_17,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника ОСОБА_16 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року щодо засудженого ОСОБА_18,

у с т а н о в и л а:

Вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 25 вересня 2014 року ОСОБА_18 засуджено за частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.

Апеляційний суд Житомирської області ухвалою від 2 грудня 2014 року вирок щодо ОСОБА_18 залишив без зміни.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних рішень, дійшла висновку про законність та обґрунтованість судових рішень і ухвалою від 2 березня 2015 року відмовила у відкритті касаційного провадження.

За вироком суду ОСОБА_18 визнано винуватим і засуджено за те, що він ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Заліски Малинського району Житомирської області приблизно о 18 год., перебуваючи у будинку за місцем свого проживання, під час спільного розпивання спиртних напоїв із ОСОБА_19 вирішив умисно вбити останнього на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків. Реалізуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_18 пішов у сусідню кімнату, де дістав з-під дивана рушницю моделі "ІЖ-К" 16 калібру, заряджену одним мисливським набоєм 16 калібру, після чого повернувся до столу, за яким сидів ОСОБА_19 і, сівши на стілець, здійснив постріл у ліву передню частину тулуба потерпілого. Смерть ОСОБА_19 настала від вогнепального дробового, проникаючого сліпого поранення черевної порожнини, яке ускладнилось внутрішньою кровотечею, що зумовило зупинку серця, дихання та функцій центральної нервової системи.

У заяві захисник ОСОБА_16 порушує питання про скасування судових рішень щодо засудженого ОСОБА_18 та направлення кримінальної справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з тим, що під час кримінального провадження було порушено право ОСОБА_18 на захист, до нього було застосовано недозволені методи ведення слідства, порушено принцип свободи від самовикриття, право на таємницю листування і спілкування. Вказує, що допущені у справі порушення визнаються прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Для порівняння та підтвердження своїх доводів захисником надано ухвали суду касаційної інстанції від 12 липня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 20 березня 2014 року, 12 червня 2014 року, 14 жовтня 2014 року, 11 листопада 2014 року та постанову Верховного Суду України (далі - Суд) від 6 лютого 2012 року.

Як убачається з копії постанови Суду від 6 лютого 2012 року, скасовуючи судові рішення щодо ОСОБА_3, Суд зазначив, що, згідно з вимогами статей 73, 74 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року), показання підозрюваного й обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці. Визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі. Згідно зі статтею 323 КПК 1960 року вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим, а оцінка доказів має ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Відповідно до частини другої статті 327 КПК 1960 року обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з частиною першою статті 334 КПК 1960 року в мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2011 року касаційний суд визнав порушення вимог статей 323, 334 КПК 1960 року, оскільки суд ретельно не дослідив показання засудженого, в яких він визнавав себе винним у вчиненні злочинів, не зіставив їх із подальшими заявами, зробленими у присутності захисника, про його непричетність до вбивства, а також про дачу показань, в яких він визнавав себе винним у вчиненні злочинів, внаслідок застосування до нього недозволених методів ведення досудового розслідування, та не з'ясував, чи наявні у справі докази отримані процесуальним шляхом і чи відповідають вони вимогам допустимості. Так, у судовому засіданні взагалі не перевірялися доводи засудженого ОСОБА_5 про застосування до нього недозволених методів ведення слідства, що, як він стверджував, призвело до самообмови, не досліджувалося жодних доказів з метою перевірки такої заяви засудженого, а також не давалося доручень прокурору для перевірки цих обставин, які мають істотне значення для оцінки зібраних доказів у справі.

Аналогічну позицію касаційний суд висловив у порівнюваному рішенні від 20 березня 2014 року.

У рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року касаційний суд, скасовуючи судові рішення щодо ОСОБА_1, зазначив, що судами було істотно порушено вимоги законодавства, які регламентують право на захист, що суттєво обмежило підсудного у здійсненні цього права, а також є підставою для скасування вироку.

Касаційний суд в ухвалі від 14 жовтня 2014 року, скасовуючи ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_1, визнав, що доводи ОСОБА_1 судом апеляційної інстанції належним чином не перевірено, не наведено переконливих мотивів для їх спростування, не зазначено обґрунтованих підстав, у зв'язку з якими суд залишив ці доводи без задоволення, та не спростовано зауваження засудженого про недопустимість поданих стороною обвинувачення доказів. Такого ж висновку суд касаційної інстанції дійшов у рішенні від 11 листопада 2014 року.

В ухвалі від 12 червня 2014 року у справі 5-2169км14 суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду щодо ОСОБА_1, ОСОБА_3, зазначив, що суд апеляційної інстанції не дав обґрунтованих відповідей на доводи про незаконність проведення оперативно-технічних заходів, з урахуванням відсутності в матеріалах справи копій постанов суду, на яких було санкціоновано відповідні заходи, а також протоколів вручення технічних засобів ОСОБА_10, за допомогою яких він здійснював аудіо- й відеофіксацію своїх розмов із засудженими. Таким чином, у справі не встановлено, які конкретно заходи були санкціоновані судом, щодо кого саме, на який строк та чи діяли правоохоронні органи в межах та у спосіб, передбачений відповідними судовими рішеннями. Тобто не з'ясовано правові підстави та порядок застосування заходів, які тимчасово обмежували конституційні права і свободи ОСОБА_1 і ОСОБА_3, що становило основний критерій допустимості їх результатів як джерела доказів.

Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, пояснення захисника ОСОБА_16 на підтримку доводів заяви щодо засудженого ОСОБА_18, думку потерпілої ОСОБА_17 і прокурора, які вважали, що заява задоволенню не підлягає, перевірила матеріали кримінальної справи і матеріали, додані до заяви, ознайомилася з науковими висновками, підготовленими членами Науково-консультативної ради при Суді, дослідила матеріали, додані до заяви, та, обговоривши наведені у ній доводи, дійшла висновку про таке.

Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року щодо ОСОБА_18 допущена до провадження Суду за наявності підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 КПК.

Відповідно до зазначеної норми кримінального процесуального закону підставою для перегляду судових рішень Судом, що набрали законної сили, є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Закон України від 12 лютого 2015 року 192-VІІІ Про забезпечення права на справедливий суд (далі - Закон 192-VІІІ), який набрав чинності з 28 березня 2015 року частина перша статті 445 КПК була доповнена пунктом 2, згідно якого підставами для перегляду судових рішень Судом є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Частиною першою статті 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Офіційне тлумачення цього конституційного положення наведено в Рішенні Конституційного Суду України 1-рп/99 від 9 лютого 1999 року. В указаному Рішенні, зокрема, зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.

Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.

Які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, визначає Кримінальний кодекс України.

Кримінальним процесуальним законодавством України визначається порядок провадження в кримінальних справах, тобто порядок вчинення процесуальних дій і прийняття кримінальних процесуальних рішень.

На відміну від кримінального матеріального закону, новий кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження. Повернення процесу (процесуальних дій) неможливе. Це положення випливає з частини першої статті 5 КПК, відповідно до якої процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Отже, за загальним правилом, пункт 2 частини першої статті 445 КПК у редакції Закону 192-VІІІ підлягає застосуванню з дати набрання цим Законом чинності. Тобто предметом перегляду Суду із зазначеної підстави можуть бути лише ухвали суду касаційної інстанції, постановлені 28 березня 2015 року і пізніше.

Таке правозастосування відповідатиме практиці Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи (див. справи Брумареску проти Румунії , Пономарьов проти України , Христов проти України ).

Згідно зі статтею 444 КПК Суд переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

На момент постановлення 2 березня 2015 року оскаржуваної ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо ОСОБА_18 стаття 445 КПК не передбачала такої підстави для перегляду Судом судових рішень, що набрали законної сили, як неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Право на звернення до Суду про перегляд судових рішень із зазначеної підстави виникло з набранням чинності 28 березня 2015 року Законом 192-VІІІ, яким статтю 445 КПК було викладено в новій редакції, що розширила коло підстав для перегляду судових рішень Судом. Перегляд остаточних судових рішень, постановлених до набрання чинності Законом 192-VІІІ, на підставі пункту 2 частини першої статті 445 КПК у редакції указаного Закону ставить під сумнів прогнозованість та стабільність судових рішень, ухвалених за відповідною процедурою, що з огляду на принцип правової визначеності є неприпустимим.

Як убачається зі змісту частини першої статті 454 КПК, за наслідками розгляду справи Судом може бути прийнято одну з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви чи про відмову у задоволенні заяви.

Відповідно до частини першої статті 455 КПК Суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 445 цього Кодексу.

Суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права застосована правильно (частина перша статті 456 КПК).

У даному кримінальному провадженні встановлено, що оскаржувана ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року щодо ОСОБА_18 не може бути предметом перегляду Суду на підставі пункту 2 частини першої статті 445 КПК.

Крім того, захисник ОСОБА_16 у своїй заяві порушує питання про поновлення пропущеного строку для подання заяви про перегляд судового рішення щодо ОСОБА_18

Згідно з частиною шостою статті 447 КПК, у разі пропущення строку, встановленого частинами першою - третьою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк.

За таких обставин Судова палата дійшла висновку про поновлення строку та відмову в задоволенні заяви захисника ОСОБА_16 щодо засудженого ОСОБА_18

Керуючись статтями 453, 454, 456 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Поновити захиснику ОСОБА_16 строк на подання заяви про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року щодо ОСОБА_18

Відмовити у задоволенні заяви захисника ОСОБА_16 щодо засудженого ОСОБА_18

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий ОСОБА_1

Судді: ОСОБА_2 ОСОБА_8

ОСОБА_3 ОСОБА_9

ОСОБА_4 ОСОБА_10

ОСОБА_5 ОСОБА_11

ОСОБА_6 ОСОБА_12

ОСОБА_7