Постанова у справі № 686/14374/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2026 року

м. Київ

Справа 686/14374/22

Провадження 61-13895св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 червня 2025 року в складі судді Козак О. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 вересня 2025 року в складі колегії суддів Ярмолюка О. І., Грох Л. М., Янчук Т. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому заначив, що на підставі свідоцтва про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу серії НМС 96145 від 25 березня 2021 року він є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 .

У цьому будинку зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які не перебувають з позивачем у родинних відносинах. Відповідачі проживають у житловому будинку без будь-яких законних підстав, оскільки втратили право власності на нього, внаслідок чого позивачу чиняться перешкоди у користуванні майном.

Просив суд усунути йому перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

02 червня 2025 року рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області позов задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні житловим будинком на АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, в якому місце проживання відповідачів не зареєстровано. Наразі ОСОБА_2 проживає у житловому будинку та створює перешкоди для ОСОБА_1 у користуванні майном, а тому порушене право підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_2 з житлового будинку. Водночас ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами проживання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у житловому будинку та створення ними позивачу перешкод у користуванні майном, а тому в цій частині позов є необґрунтованим і не підлягає задоволенню.

30 вересня 2025 року постановою Хмельницького апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 червня 2025 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_1 набув право власності на спірний будинок унаслідок звернення стягнення на нього як майно боржника в порядку примусового виконання рішення суду. ОСОБА_1 був стягувачем у виконавчому провадженні, тому мав знати про проживання відповідачів у цьому будинку та розуміти всі ризики такого обтяження нерухомого майна.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не придбавали житловий будинок за рахунок позичених коштів, а тому виселення відповідачів з житлового будинку неможливе без надання їм іншого постійного житла, яке має бути зазначене в рішенні суду. ОСОБА_1 не вказав на таке житлове приміщення.

До того ж виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 із житлового будинку призведе до непропорційного втручання в їх право на повагу до приватного життя та право на житло, не є виправданим і покладає надмірний тягар на відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 червня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 вересня 2025 року, в якій просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правового висновку, викладеного в постановах:

- Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі 447/455/17, Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справах 695/2427/16-ц, 523/12186/13-ц, про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час;

- Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі 353/1096/16-ц, про те, що неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю;

- Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі 233/2021/19, щодо застосування частини четвертої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) про необхідність врахування висновків Верховного Суду.

Вважає, що Житловий кодексу (далі - ЖК) України (до зміни назви - ЖК Української РСР) був прийнятий 30 червня 1983 року, тому він не відображає всі реалії сьогодення.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_5 - адвокат Журба М. В. зазначив, що позивач не навів належного обґрунтування, яке давало б підстави для скасування законного рішення суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги зводяться до спонукання суду касаційної інстанції здійснити переоцінку доказів, що не входить до компетенції Верховного Суду.

ОСОБА_5 подав до Верховного Суду заяву, у якій просить постановити окрему ухвалу стосовно порушення законодавства, яке, на його думку, містить ознаки кримінального правопорушення; надіслати її до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області відносно позивача та його представника. Щодо питання притягнення до дисциплінарної відповідальності приватного виконавця, суб`єкта оціночної діяльності, адвоката направити окрему ухвалу органам, до повноважень яких належить притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із 04 серпня 1996 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі, в якому у них народився син ОСОБА_4 .

За час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули житловий будинок на АДРЕСА_1 , де було зареєстровано місце проживання відповідачів.

09 липня 2018 року рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області в справі 686/6330/18 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 30 830,00 доларів США та 16 880,00 євро боргу за договором позики та 13 215,00 грн судового збору.

14 березня 2019 року ухвалою суду замінено сторону виконавчого провадження - стягувача ОСОБА_6 на його правонаступника - ОСОБА_1

19 червня 2019 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області видав щодо ОСОБА_2 виконавчий лист 686/6330/18-ц, який перебував на виконанні у приватного виконавця Лабчука Р. М. (виконавче провадження НОМЕР_1). У межах цього виконавчого провадження приватний виконавець Лабчук Р. М. звернув стягнення на житловий будинок на АДРЕСА_1 , який був описаний, оцінений і переданий на реалізацію з прилюдних торгів.

За результатами проведених 10 березня, 10 квітня та 14 травня 2020 року Державним підприємством Сетам електронних торгів вказаний житловий будинок не був реалізований, у зв`язку з чим ОСОБА_1 виявив бажання залишити його за собою.

25 травня 2020 року приватний виконавець Лабчук Р. М. передав житловий будинок на АДРЕСА_1 стягувачу ОСОБА_1 у рахунок погашення боргу за відповідними постановою та актом.

На підставі акта про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 25 травня 2020 року приватний нотаріус Кушал Д. В. видала ОСОБА_1 свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, які не відбулися, від 25 березня 2021 року (зареєстровано в реєстрі за 295).

Приватний нотаріус Кушал Д. В. зареєструвала у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_1 на житловий будинок на АДРЕСА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 57297196 від 25 березня 2021 року, запис про право власності номер 41178439 від 25 березня 2021 року).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 13 травня 2008 року в справі Маккенн проти Сполученого Королівства , пункт 50, рішення від 02 грудня 2010 року в справі Кривіцька та Кривіцький проти України ).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є житлом місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ від 11 січня 1995 року в справі Баклі проти Сполученого Королівства ).

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Як передбачено частиною першою статті 383 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

У силу частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Водночас, згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України (редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Отже, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення під час звернення стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 10 жовтня 2019 року в справі 295/4514/16-ц виснував, що особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, під час звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. За положенням частини другої статті 109 ЖК України постійне житло вказується в рішенні суду.

Тлумачення частини другої статті 109 ЖК України, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається.

Посилання позивача у касаційній скарзі на те, що ЖК України (до зміни назви - ЖК Української РСР) був прийнятий 30 червня 1983 року, тому він не відображає всі реалії сьогодення, є безпідставними, оскільки частина друга статті 109 цього кодексу до спірних правовідносин застосовується у редакції, чинній на час виникнення у липні 2022 року спірних правовідносин, версія якого була оновлена у 2012 році, і яка була законним механізмом балансування з вимогами статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції та Протоколу Першого до Конвенції.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, і позивач не спростував, що ОСОБА_1 набув право власності на житловий будинок унаслідок звернення стягнення на нього як майно боржника в порядку примусового виконання рішення суду про стягнення боргу за договором позики.

Водночас відповідачі не придбавали житловий будинок за рахунок позичених коштів, тому апеляційний суд правильно виснував, що виселення відповідачів з житлового будинку неможливе без надання їм іншого постійного житла, яке має бути зазначене в рішенні суду.

ОСОБА_1 у своєму позові про виселення відповідачів не вказав на таке житлове приміщення.

У матеріалах справі відсутні дані про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 мають інше житло, а, отже, їх виселення із житлового будинку призведе до непропорційного втручання в їх право на повагу до приватного життя та право на житло, не є виправданим і покладає надмірний тягар на відповідачів.

Посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі 447/455/17, від 04 липня 2018 року в справі 353/1096/16-ц, від 12 жовтня 2021 року в справі 233/2021/19, Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справах 695/2427/16-ц, 523/12186/13-ц, є необґрунтованими з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі 233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

У справах 447/455/17, 695/2427/16-ц, 523/12186/13-ц, 353/1096/16-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, предметом дослідження були правовідносини щодо виселення осіб, які не мали відповідного права користування житловим приміщенням (зокрема, з урахуванням характеру їхнього зв`язку з власником та підстав проживання).

Натомість у справі, що переглядається, спірне житлове приміщення було реалізоване в межах виконавчого провадження щодо стягнення заборгованості, тому застосуванню підлягають спеціальні положення житлового законодавства щодо виселення осіб із житлового приміщення, право власності на яке припинилося внаслідок примусового виконання рішення, зокрема щодо необхідності надання іншого житлового приміщення.

Сам лише факт відсутності родинних відносин між новим власником та відповідачами не є визначальним для вирішення питання про виселення, оскільки правова природа користування житлом, спосіб набуття позивачем права власності та підстава припинення права власності попереднього власника є ключовими обставинами, які відрізняють цю справу від справ, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Отже, не можна вважати, що обставини справ, на які посилається заявник у касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається.

Інші доводи касаційної скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінити докази у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про обґрунтованість позовних вимог, тобто стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі 373/2054/16-ц).

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішенням суду попередньої інстанції і спростовуються матеріалами справи.

Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах Салов проти України (заява 65518/01, пункт 89), Проніна проти України (заява 63566/00, пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Щодо постановлення окремої ухвали

ОСОБА_5 подав до Верховного Суду заяву, у якій просить постановити окрему ухвалу стосовно порушення законодавства, яке, на його думку, містить ознаки кримінального правопорушення; надіслати її до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області відносно позивача та його представника. Щодо питання притягнення до дисциплінарної відповідальності приватного виконавця, суб`єкта оціночної діяльності, адвоката направити окрему ухвалу органам, до повноважень яких належить притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

У частині першій статті 262 ЦПК України передбачено, що суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Суд вищої інстанції може постановити ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення (частина десята статті 262 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року в справі 800/500/16 зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Доводи заявника щодо постановлення окремої ухвали в порядку статті 262 ЦПК України, на переконання суду, є необґрунтованими та не підтверджені належними доказами. Заявлене клопотання не свідчить про наявність підстав, за яких Верховний Суд у порядку статі 262 ЦПК України має право постановити окрему ухвалу. Тому в задоволенні заяви про постановлення судом касаційної інстанції окремої ухвали слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частини без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про постановлення окремої ухвали відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 вересня 2025 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 червня 2025 року в незміненій апеляційним судом частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська