Постанова у справі № 320/46652/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року

м. Київ

справа 320/46652/23

адміністративне провадження К/990/19239/26

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючого судді: Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Яковенка М.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року (судді: Кузьмишина О.М., Карпушова О.В., Ключкович В.Ю.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про визнання протиправними та скасування рішень, -

установив:

ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у м. Києві (далі - ГУ ДПС у м. Києві, відповідач), у якому просила суд визнати протиправними та скасувати:

- податкові повідомлення-рішення від 11.09.2023 5748124024, 5747724024, 5748024024, 5747924024, 5748324024;

- рішення про застосування штрафних санкцій від 05.09.2023 5633924024 , 5633824024 ;

- вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 11.09.2023 Ф-57476 та від 03.10.2023 Ф-63223-2615.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що для осіб, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, встановлено обмеження щодо провадження певних видів господарської діяльності, зокрема, у сфері фінансового посередництва. Проте контролюючий орган помилково ототожнює надання поворотної фінансової допомоги зі здійсненням діяльності у сфері фінансового посередництва, оскільки надання такої допомоги мало разовий, несистематичний характер та не передбачало отримання будь-якого виду процентів або іншого прибутку. Крім того, позивачка вказувала на те, що вона не мала на меті отримання прибутку, оскільки згідно з укладеним нею з ТОВ Маркасон договором, проценти за надання поворотної фінансової допомоги не нараховувалися, при цьому кошти, що були надані позивачкою як поворотна фінансова допомога, не є залученими та перерозподіленими коштами, а є її особистими.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року позов ОСОБА_1 було задоволено повністю.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, вважаючи, що воно прийняте із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, позивачка звернулася із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції як законне й обґрунтоване.

Підставою касаційного оскарження у цій справі скаржником зазначено неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадках, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У розрізі заявленої підстави касаційного оскарження позивачка звертає увагу на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема, від 28.07.2025 року у справі 320/46646/23, а також від 10.06.2021 року у справі 808/881/16, від 22.04.2021 року у справі 820/2993/16, від 21.02.220 року у справі 826/17123/18, від 25.11.2021 року у справі 440/1961/19, від 28.07.2025 року у справі 320/46646/23 та від 21.01.2021 року у справі 808/4202/17. Зазначає, що у цих рішеннях суд касаційної інстанції зазначив, що укладення договору про надання безвідсоткової фінансової допомоги, яке не мало на меті отримання доходу, не може розцінюватися як надання фінансових послуг чи діяльність у сфері фінансового посередництва. Крім того, Верховний Суд наголосив на неприпустимості підміни документальної виїзної перевірки документальною невиїзною без законних підстав та на обов`язковості прийняття контролюючим органом рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку як єдиного легітимного способу реалізації владних функцій у разі виявлення порушень умов спрощеної системи.

Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції припустився неправильного застосування норм матеріального права, зокрема, положень підпункту 6 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291, підпунктів 14.1.257, 14.1.267 пункту 14.1 статті 14 та статті 5 Податкового кодексу України (далі - ПК України), безпідставно ототожнивши разову операцію з надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги із професійною діяльністю у сфері фінансового посередництва.

Крім того, скаржник звертає увагу на неправильне застосування судом норм процесуального права та положень підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, пункту 75.1, статей 78 та 81 ПК України, з огляду на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовився від надання першочергової оцінки порядку призначення та проведення перевірки, визнавши це питання другорядним , що прямо суперечить сталій практиці Верховного Суду та висновкам Великої Палати Верховного Суду, згідно з якими дотримання процедури перевірки є передумовою легітимності прийнятих за її результатами рішень. Скаржник підкреслює, що контролюючий орган не мав права фактично підміняти документальну виїзну перевірку невиїзною лише на підставі відсутності платника податків за податковою адресою, оскільки така підміна не передбачена чинним законодавством і позбавляє платника права на участь у перевірці та надання пояснень.

Щодо ключового мотиву суду апеляційної інстанції про відсутність у матеріалах справи доказів повернення коштів у терміни, визначені договорами про надання поворотної фінансової допомоги, позивачка наголошує на його юридичній неспроможності, оскільки питання фактичного стану розрахунків між сторонами перебуває виключно у площині цивільно-правового регулювання та стосується стадії виконання договірного зобов`язання, що жодним чином не впливає на правову суть операції, що була зафіксована на момент її здійснення, та не може трансформувати безоплатну допомогу в фінансове посередництво . Відтак, поклавши в основу оскаржуваної постанови критерій неповернення коштів апеляційний суд фактично застосував показник, який не передбачений жодною нормою підпункту 6 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України або законодавством про ринки фінансових послуг.

У відзиві на касаційну скаргу Головне управління ДПС у м. Києві, обґрунтовуючи правомірність постанови Шостого апеляційного адміністративного суду, просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Доводи контролюючого органу зводяться до того, що надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги згідно з Національним класифікатором України ДК 009:2010 належить до коду 64 Надання фінансових послуг, крім страхування та пенсійного забезпечення , що є забороненим видом діяльності для платників єдиного податку та свідчить про здійснення позивачкою фінансового посередництва.

У відповіді на відзив скаржник наголошує на тому, що заперечення контролюючого органу не містять належного правового обґрунтування та повністю ігнорують ключові доводи касаційної скарги. Зокрема, позивачка звертає увагу, що відповідач жодним чином не спростував факти незаконності проведення перевірки, зокрема, фактичної підміни виїзної перевірки на невиїзну без участі платника, а також відсутності обов`язкового рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку як єдиного легітимного способу реалізації владних функцій у разі виявлення порушень.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ГУ ДПС у м. Києві на підставі наказу від 19.07.2023 3685-п провело документальну позапланову виїзну перевірку ОСОБА_1 щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 08.11.2017 по 29.10.2021, дотримання законодавства щодо укладання трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 08.11.2017 по 29.10.2021.

За результатами такої перевірки складено Акт від 04.08.2023 51878/Ж5-26-15-24-02-04/2880318484, яким зафіксовано порушення позивачкою низки норм податкового законодавства та законодавства про збір і облік єдиного внеску. Зокрема, в акті перевірки зафіксовано порушення вимог підпункту 49.18.5 пункту 49.19 статті 49 та підпункту 177.5.2 пункту 177.5 статті 177 ПК України через неподання декларацій про майновий стан і доходи за 2018-2021 роки, а також пунктів 177.1 та 177.2 статті 177 цього ж Кодексу, що виявилося у заниженні податку на доходи фізичних осіб від здійснення підприємницької діяльності за період з 01.01.2018 по 29.10.2021 у загальній сумі 1 305 600,23 грн.

Окрім цього, податковим органом встановлено порушення пункту 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ ПК України в частині ненарахування та несплати військового збору в розмірі 108 800,02 грн, а також пунктів 44.1 та 44.3 статті 44 Кодексу щодо ненадання документів на перевірку. Також контролюючий орган дійшов висновку про порушення ОСОБА_1 вимог статей 181, 183, 187 та 201 ПК України через невизначення суми податку на додану вартість у розмірі 1 064 553 грн.

У частині адміністрування єдиного внеску контролюючий орган дійшов висновку про порушення вимог Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування , що полягало у поданні звітів за невстановленою формою (підпункт 4 пункту 2 статті 6) за 2018-2021 роки та ненарахуванні єдиного внеску в сумі 291 836,16 грн (абзац третій пункту 8 статті 9).

На підставі висновків, викладених у зазначеному акті перевірки, 11 вересня 2023 року Головним управлінням ДПС у м. Києві було прийнято ряд податкових повідомлень-рішень, а саме:

- 5748124024, яким позивачці збільшено суму грошового зобов`язання за податком на доходи фізичних осіб на 1632000,29 грн;

- 5747724024, яким позивачці збільшено суму грошового зобов`язання за податком на додану вартість на 1330691,25 грн;

- 5748024024 про збільшення позивачці суми грошового зобов`язання за військовим збором на 136000,03 грн;

- 5747924024, яким на ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 1020 грн за ненадання документів до перевірки;

- 5748324024, яким на ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 680 грн за неподання податкової декларації про майновий стан і доходи за 2018-2019 роки.

Також, 05 вересня 2023 року контролюючим органом прийнято рішення 5633924024, яким накладено штрафні санкції у розмірі 130 494,67 грн за донарахування податковим органом своєчасно не нарахованого єдиного внеску та 5633824024, яким накладено штрафні санкції у розмірі 340 грн за неподання звітності з єдиного внеску за 2018-2019 роки.

Окрім того, відповідачем сформовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 11.09.2023 Ф-57476 та від 03.10.2023 Ф-63223-2615, якими позивачці визначено заборгованість зі сплати єдиного внеску у загальному розмірі 422 330,83 грн, що включає недоїмку в сумі 291 836,16 грн та штрафні санкції в розмірі 130 494,67 грн.

Вважаючи зазначені податкові повідомлення-рішення, рішення про застосування штрафних санкцій та вимоги про сплату боргу (недоїмки) протиправними, позивачка звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що висновки контролюючого органу про порушення ОСОБА_1 умов перебування на спрощеній системі оподаткування є безпідставними та ґрунтуються на помилковому ототожненні разової операції з надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги із професійною діяльністю у сфері фінансового посередництва. Суд наголосив, що за своєю правовою природою фінансове посередництво обов`язково пов`язане з отриманням та перерозподілом залучених фінансових коштів, тоді як надання власної допомоги не передбачає залучення активів третіх осіб. Оскільки спірна допомога надавалась позивачкою на безоплатній основі, не мала на меті отримання доходу чи відсотків, вона не містить ознак фінансової послуги.

Також суд звернув увагу на порушення процедури перевірки, вказавши, що відсутність платника за адресою не дає права податковому органу самовільно змінювати вид перевірки з виїзної на невиїзну та проводити її у власному приміщенні без участі суб`єкта контролю.

Окремо суд першої інстанції також наголосив на важливості дотримання визначеної законом процедури, зазначивши, що єдиним легітимним способом реалізації владних управлінських функцій у разі виявлення порушень умов спрощеної системи є прийняття контролюючим органом рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку шляхом виключення з відповідного реєстру, що в даному випадку ГУ ДПС у м. Києві зроблено не було.

Апеляційний суд з висновком суду першої інстанції не погодився та, приймаючи протилежне рішення, виходив з того, що встановлені під час перевірки обставини щодо надання позивачкою поворотної безвідсоткової фінансової допомоги юридичній особі свідчать про здійснення нею діяльності, яка за своєю суттю є фінансовим посередництвом. Суд апеляційної інстанції підтримав позицію контролюючого органу, згідно з якою, відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010 Класифікація видів економічної діяльності надання фінансової допомоги належить до коду 64 Надання фінансових послуг, крім страхування та пенсійного забезпечення , що є прямо забороненим видом діяльності для платників єдиного податку.

Поряд із цим основним мотивом суду апеляційної інстанції до відмови у задоволенні позову слугував саме критерій неповернення коштів із вказівкою на те, що надання фінансової допомоги відбулося лише формально, оскільки в матеріалах справи відсутні докази повернення позивачці відповідних коштів у терміни, визначені договорами. Питання ж порушення процедури призначення та проведення перевірки апеляційний суд визнав другорядним (похідним), із посиланням на те, що такі процедурні моменти не можуть бути самостійною підставою для скасування рішень контролюючого органу за наявності встановлених фактів порушення норм матеріального права по суті, та фактично відмовився від надання їм першочергової правової оцінки.

Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи, колегія суддів КАС ВС виходить з наступного.

Аналіз матеріалів справи у сукупності з аргументами касаційної скарги та відзиву на неї, дозволяє дійти висновку, що фундаментальним питанням цього спору є правова кваліфікація операцій із надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги та їх вплив на правовий статус суб`єкта як платника єдиного податку.

При цьому судам належало з`ясувати не лише те, чи може разова операція з надання власних коштів у позику без мети отримання прибутку розцінюватися як діяльність у сфері фінансового посередництва в розумінні підпункту 6 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України, а й надати належну оцінку дотриманню процедури проведення податкової перевірки, що було одним із основних аргументів позивачки при зверненні до суду з цим адміністративним позовом.

У контексті цих доводів судовому аналізу підлягала правомірність дій контролюючого органу, який за наявності наказу на проведення документальної виїзної перевірки фактично здійснив її у власному приміщенні без участі платника, мотивуючи таку підміну виду перевірки відсутністю ФОП за податковою адресою. Окрім того, суди мали перевірити дотримання контролюючим органом встановленого законом алгоритму реалізації владних функцій, а саме - обов`язковості прийняття рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку згідно з пунктом 299.11 статті 299 ПК України перед нарахуванням зобов`язань за загальною системою оподаткування.

Так, відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

При цьому посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій (підпункти 21.1.1, 21.1.4 пункту 21.1 статті 21 ПК України).

Глава 8 розділу ІІ ПК України визначає види перевірок, які можуть бути проведені контролюючими органами, а також порядок та процедуру їх проведення. Зокрема, встановлюється чітке розмежування щодо порядку допуску до виїзних та невиїзних перевірок, а також щодо місця проведення зазначених перевірок.

Пунктом 75.1 статті 75 ПК України передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Згідно підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

У контексті правовідносин, які склалися між учасниками цієї справи, слід зазначити, що допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки відбувається згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна планова/позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу (пункт 77.6 статті 77, пункт 78.5 статті 78 ПК України).

Пунктом 81.1 статті 81 ПК України передбачено, що посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред`явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, направлення на проведення такої перевірки, копії наказу про проведення перевірки та службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

Як установлено в абзаці п`ятому пункту 81.1 статті 81 ПК України, непред`явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред`явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.

Отже, у посадових осіб контролюючого органу виникає право на проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки, фактичної перевірки за сукупності двох умов: наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава) та надіслання/пред`явлення оформлених відповідно до вимог ПК України направлення і наказу на проведення перевірки, а також службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки (формальна підстава).

Дотримання цих вимог в їх сукупності може бути належною підставою для призначення та проведення перевірки, що, в свою чергу, є предметом дослідження у даній справі.

При цьому виїзна перевірка має проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Аналогічний підхід до розуміння суті виїзної перевірки був сформульований Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2020 року у справі 520/8836/18), ухваленій у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, а також у постановах Верховного Суду від 17 травня 2019 року у справі 823/2530/18, від 16 травня 2018 року у справі 826/15718/14, від 23 квітня 2020 року у справі 826/20146/15, від 24 січня 2019 року у справі 805/1941/17-а та від 13 лютого 2024 року у справі 140/3135/19.

Окрім того, у постанові від 10 червня 2021 року у справі 808/881/16 Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність платника податків за податковою адресою не є підставою для проведення контролюючим органом перевірки в приміщенні останнього, а не за місцезнаходженням фізичної особи-підприємця. У цій справі Верховний Суд встановив, що на підставі наказу та направлень на проведення виїзної документальної перевірки, вручені платнику за день до перевірки, ревізорами-інспекторами здійснювалися виходи за податковою адресою фізичної особи-підприємця. У зв`язку з відсутністю суб`єкта перевірки за податковою адресою працівниками контролюючого органу було складено відповідні акти про неможливість вручення направлень на проведення планової перевірки та проведено перевірку в приміщенні контролюючого органу. Визнаючи таку перевірку протиправною, Верховний Суд виходив з того, що право на проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки, фактичної перевірки виникає у посадових осіб контролюючого органу за сукупності двох умов, передбачених статтями 77, 81 ПК України (наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава) та надіслання/пред`явлення оформлених відповідно до вимог ПК України направлення і наказу на проведення перевірки, а також службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки (формальна підстава)), невиконання яких своє чергою призводить до визнання перевірки незаконною. Також суд зазначив, що виїзна перевірка має проводиться виключно за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка, адже у податковому законодавстві відсутня норма, яка б встановлювала право податкового органу замість документальної виїзної перевірки проводити документальну невиїзну перевірку.

У постанові від 25 листопада 2021 року у справі 440/1961/19 Верховний Суд, досліджуючи питання правомірності проведення виїзних перевірок фізичних осіб-підприємців у приміщені податкової інспекції та аналізуючи судову практику Верховного Суду з цього приводу, сформулював висновок про те, що сам факт проведення документальної виїзної перевірки фізичної особи-підприємця у приміщенні контролюючого органу не є беззаперечною підставою вважати перевірку протиправною і такою, що тягне за собою скасування прийнятих за наслідками такої перевірки рішень контролюючого органу. При цьому Верховний Суд зауважив, що у подібних до цієї справи правовідносинах перевірці підлягають обставини, які зумовили проведення призначених документальних виїзних перевірок фізичних осіб-підприємців та/або фізичних осіб - платників податків у приміщенні контролюючого органу. Якщо зміна місця проведення перевірки відбулася безпідставно, без згоди на це платника податків та без забезпечення йому права на участь у проведенні такої перевірки, то така може бути визнана протиправною. Однак, якщо ж це відбулося з об`єктивних причин, за відсутності заперечень з боку платника податків з одночасним забезпеченням його права на участь у проведенні перевірки (незалежно від того, чи скористався платник податків таким правом), то така перевірка не може бути визнана протиправною.

Досліджуючи правомірність дій контролюючого органу, колегія суддів насамперед акцентує увагу на тому, що дотримання встановленої законом процедури проведення перевірки є фундаментальною передумовою легітимності її результатів.

Наведений підхід був продемонстрований, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2020 року 826/17123/18, у якій було сформульований такий правий висновок: оскаржуючи наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства про проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому, таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства .

У ще одній палатній справі (постанова від 22 вересня 2020 року у справі 520/8836/18) окрім наведених, Суд обґрунтував відсутність підстав до запропонованого колегією відступу від раніше висловленої правової позиції такими висновками: перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій контролюючим органом як суб`єктом владних повноважень, який зобов`язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Невиконання вимог закону щодо підстави для проведення документальної позапланової перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки, акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, закріплених частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом та встановлені судами обставини щодо протиправності призначення та проведення відповідачем перевірки, за наслідками якої і було прийнято оскаржуване податкове повідомлення - рішення, є достатніми для висновку про протиправність податкового повідомлення - рішення, а тому відсутня необхідність перевірки порушення позивачем пункту 181.1 статті 181 Податкового кодексу України, як підстави для донарахування суми грошового зобов`язання .

Отже, установивши таке порушення процедури проведення перевірки, наслідком якого є визнання протиправними її результатів, суд не має переходити до аналізу інших обставин, що слугували підставою для прийняття оскаржуваних актів індивідуальної дії по суті виявлених порушень, оскільки дефект процедури є самостійною та достатньою підставою для висновку про їхню протиправність, з огляду на викладену вище сталу і послідовну практику Верховного Суду.

У позовній заяві ОСОБА_1 наполягала на допущенні контролюючим органом грубого порушення процедури проведення документальної позапланової виїзної перевірки. Фундаментальною передумовою такого твердження позивачкою було зазначено те, що ГУ ДПС у м. Києві, призначивши перевірку саме як виїзну (на підставі наказу від 19.07.2023 3685-п), фактично здійснило її за процедурою невиїзної - у власному приміщенні (каб. 401) без участі платника податків.

Крім того, оцінюючи законність оскаржуваних актів індивідуальної дії, суд першої інстанції виходив з того, що реєстрація суб`єкта господарювання як платника єдиного податку є безстроковою та може бути анульована виключно у випадках та у спосіб, що чітко визначені законом. Логіка суду в цій частині ґрунтувалася на тому, що виявлення порушень умов перебування на спрощеній системі оподаткування вимагає від контролюючого органу дотримання спеціальної процедури - прийняття окремого рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку шляхом виключення з відповідного реєстру.

Так, відповідно до приписів пункту 299.11 статті 299 ПК України у разі виявлення відповідним контролюючим органом під час проведення перевірок порушень платником єдиного податку першої - третьої груп вимог, встановлених цією главою, анулювання реєстрації платника єдиного податку першої - третьої груп проводиться за рішенням такого органу, прийнятим на підставі акта перевірки, з першого числа місяця, наступного за кварталом, в якому допущено порушення. У такому випадку суб`єкт господарювання має право обрати або перейти на спрощену систему оподаткування після закінчення чотирьох послідовних кварталів з моменту прийняття рішення контролюючим органом.

Встановлені у справі обставини свідчать, що у спірних правовідносинах відповідач не приймав розпорядчого рішення про анулювання реєстрації ОСОБА_1 як платника єдиного податку, відтак, її статус як суб`єкта спрощеної системи оподаткування залишався чинним протягом усього періоду, що перевірявся. За таких умов суд першої інстанції дійшов висновку про те, що автоматичне нарахування Позивачці податкових зобов`язань за загальною системою оподаткування є передчасним та позбавленим належних правових підстав, оскільки статус платника єдиного податку не втрачається автоматично, без відповідного розпорядчого акта органу ДПС.

Зазначена позиція суду першої інстанції повністю кореспондує усталеним правовим підходам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 19 червня 2020 року у справі 2040/6313/18, від 21 січня 2021 року у справі 808/4202/17 та від 19 березня 2026 року у справі 280/8126/23, за змістом яких у разі відсутності рішення контролюючого органу про анулювання реєстрації платника єдиного податку фізичної особи-підприємця, у такої особи відсутній обов`язок нараховувати та сплачувати податки за загальною системою (зокрема, ПДВ) у відповідності до норм ПК України.

Натомість суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, наведені вище обставини не врахував, помилково кваліфікувавши вимоги позивачки щодо процедурних порушень при проведенні перевірки та відсутності акта про анулювання її реєстрації як похідні та другорядні та, як наслідок, зосередив свою увагу виключно на аналізі фактичного стану виконання договірних зобов`язань щодо повернення коштів.

Такий підхід прямо суперечить сталій практиці Верховного Суду щодо безумовної пріоритетності правової оцінки дотримання контролюючим органом процедури проведення податкової перевірки. Фундаментальні порушення порядку здійснення заходу контролю (зокрема, неправомірна зміна виду перевірки з виїзної на невиїзну), так само як і недотримання законодавчо встановленого алгоритму реалізації владних повноважень щодо анулювання статусу платника єдиного податку, є самостійними та достатніми підставами для висновку про юридичну дефектність прийнятих за наслідками такої перевірки актів індивідуальної дії.

До того ж, надаючи юридичну оцінку самим спірним операціям, апеляційний суд не врахував, що надання позивачкою поворотної безвідсоткової фінансової допомоги за відсутності мети отримання прибутку за своєю правовою природою позбавлене ознак фінансової послуги.

Вказана позиція суду першої інстанції повністю відповідає сталій практиці Верховного Суду щодо правової кваліфікації надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги платниками єдиного податку. Так, Верховний Суд неодноразово наголошував, що укладення договору про надання такої допомоги, яке не мало на меті отримання доходу (прибутку), не може розцінюватися як діяльність у сфері фінансового посередництва в розумінні підпункту 6 підпункту 291.5.1 пункту 291.5 статті 291 ПК України. Відповідний правовий висновок було сформульовано у подібних правовідносинах, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28 липня 2025 року по справі 320/46646/23, де Суд констатував, що операція з надання безвідсоткових коштів не відповідає критеріям фінансової послуги та не є підставою для втрати права на спрощену систему оподаткування.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність вчинення ОСОБА_1 порушень умов перебування на спрощеній системі оподаткування та, як наслідок, безпідставність прийняття контролюючим органом оскаржуваних податкових повідомлень-рішень від 11.09.2023 року 5748124024, 5747724024, 5748024024, 5747924024, 5748324024, рішень про застосування штрафних санкцій від 05.09.2023 року 5633924024, 5633824024, а також вимог про сплату боргу (недоїмки) від 11.09.2023 року Ф-57476 та від 03.10.2023 року Ф-63223-2615.

Згідно зі статтею 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи наведене, постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року.

Керуючись статтями 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року скасувати та залишити в силі рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя: І.Л. Желтобрюх

Судді: О.В Білоус

М.М. Яковенко