Постанова у справі № 725/10260/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2026 року

м. Київ

справа 725/10260/25

провадження 61-5932св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Воробйової І. А.,

Зайцева А. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Виконавчий комітет Мамаївської селищної ради Чернівецького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , в якому просив:

розірвати шлюб між ним і ОСОБА_2 ;

малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити проживати разом з ним на його самостійному вихованні та утриманні;

встановити факт самостійного виховання вказаної дитини батьком.

Позов мотивував тим, що 27 серпня 2009 року він, ОСОБА_1 (до зміни імені і прізвища - ОСОБА_1 ), уклав шлюб з відповідачкою. Під час шлюбу у них народилися діти: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Спільне життя з відповідачкою не склалося, оскільки зникло почуття любові, взаєморозуміння та поваги, що призвело до розпаду сім`ї. Шлюбні відносини припинили своє існування. Спільного господарства вони не ведуть. Шлюб має формальний характер. Примирення з відповідачкою неможливе.

Син ОСОБА_3 після припинення шлюбних відносин проживає разом ним, на даний час перебуває на повному його утриманні та самостійному вихованні.

Донька ОСОБА_5 залишилась проживати разом з матір`ю.

Спору між сторонами щодо місця проживання дитини немає, що, зокрема, підтверджується укладеним 24 жовтня 2025 року нотаріально посвідченим договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей.

Позивач зазначив, що встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітнього сина має для нього важливе значення, оскільки від цього залежить виникнення та реалізація його прав, зокрема на отримання соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки одним із батьків, а також вільного переміщення дитини без оформлення згоди матері.

Посилаючись на викладене, просив позов задовольнити.

До початку розгляду справи по суті відповідачка подала заяву, в якій просить провести розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги визнає в повному обсязі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 11 грудня 2025 року позов задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 (після зміни імені ОСОБА_1 ) та ОСОБА_6 , зареєстрований 27 серпня 2009 року Виконкомом Шипинецької сільської ради Кіцманського району Чернівецької області, актовий запис 08.

Постановлено після розірвання шлюбу неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити проживати з ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.

Установлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони не ведуть спільного господарства, шлюбні відносини припинені, а подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б їх інтересам та інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення, а тому наявні підстави для задоволення позову в частині розірвання шлюбу.

Оскільки між сторонами на час розгляду справи немає спору щодо місця проживання дитини, після припинення фактичних шлюбних відносин неповнолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишився проживати разом із батьком, а позивачем доведений факт самостійного виховання та утримання малолітнього сина, то суд першої інстанції вважав за можливе задовольнити позов і в частині залишення вказаної дитини проживати разом з ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання сина батьком.

Частково не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі- ІНФОРМАЦІЯ_5 ) як особа, яка не брала участь у справі, оскаржив його в апеляційному порядку. Просив скасувати вказане судове рішення в частині залишення проживати малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із його батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні та в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 вказаної дитини, відмовивши у задоволенні цих вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_6 задоволено.

Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 11 грудня 2025 року в частині залишення проживати малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із його батьком ОСОБА_1 (до зміни прізвища- ОСОБА_7 ), ІНФОРМАЦІЯ_4 , на його самостійному вихованні та утриманні та в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 (до зміни прізвища - ОСОБА_7 ) дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Змінено розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у справі є нотаріально посвідчений договір від 24 жовтня 2025 року між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, за змістом якого сторони визначили місце проживання дитини разом із батьком, а також, що сторони обумовили здійснення саме спільних прав та обов`язків щодо виховання дитини.

Суд зауважив, що цей договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дитини разом із батьком, однак ці докази жодним чином не підтверджують факту ухилення матері від участі у вихованні дитини.

Тобто спір щодо місця проживання дитини ініціював батько, з яким дитина фактично проживала на підставі спільної домовленості з матір`ю і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місця проживання дитини. У цьому випадку право позивача жодним чином не порушується.

Суд дійшов висновку, що позов про визначення місця проживання дитини поєднаний з вимогою про визначення способів участі батьків у її вихованні, а тому фактично пред`явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

З огляду на це апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про залишення дитини проживати із батьком саме на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, оскільки позивач не довів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і суд не встановив обставин, які б свідчили про те, що відповідачка не бажає спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні та утриманні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

29 квітня 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року в частині скасування рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 11 грудня 2025 року щодо залишення дитини після розірвання шлюбу з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту, що батько самостійно утримує та виховує неповнолітніх дітей, і залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова ухвалена апеляційним судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, а також без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Заявник, зокрема, зазначив, що апеляційна подана особою, яка не мала процесуальної дієздатності на подання апеляційної скарги.

Доводи інших учасників справи

31 травня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_5 подав до Верховного Суду через підсистему Електронний суд відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у касаційній скарзі ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2026 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

16 червня 2026 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 27 серпня 2009 року зареєстрували шлюб, місце реєстрації - виконком Шипинецької сільської ради Кіцманського району Чернівецької області, актовий запис 08. Прізвище після реєстрації шлюбу: чоловіка - ОСОБА_7 ; дружини - ОСОБА_7 .

07 серпня 2015 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Кіцманського районного управління юстиції у Чернівецькій області видано свідоцтво про зміну імені, у відповідності до якого ОСОБА_1 змінив ім`я на ОСОБА_1 , про що 07 серпня 2015 року складено відповідний актовий запис 26.

Під час шлюбу у сторін народилися діти: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження.

На підтвердження вимог в частині залишення малолітньої дитини проживати із батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, позивач надав договір від 24 жовтня 2025 року між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, укладений між сторонами, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріально округу Олійник І. М.; акт обстеження матеріально-побутових 152; характеристику, видану виконавчим комітетом Мамаївської сільської ради щодо ОСОБА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_6 на апеляційне оскарження

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК України, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно із частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку з прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі 404/7235/22).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

ІНФОРМАЦІЯ_5 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Встановивши, що позов щодо самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ІНФОРМАЦІЯ_5) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_5 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини чи органу військового управління на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі 725/2192/25, від 06 травня 2026 року у справі 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі 725/6080/25, від 20 липня 2026 року у справі 725/8646/25.

Так, у справах 725/158/25, 725/9013/25, 725/6080/25 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України Про Збройні Сили України ).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, м.м. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_5 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку.

Доцільно підкреслити, що рішення суду першої інстанції оскаржувалося ІНФОРМАЦІЯ_5 в апеляційному порядку лише в частині залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини його батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки, що рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі 725/6080/25 (провадження 61-4800св26), від 20 липня 2026 року у справі 725/8646/25 (провадження 61-5875св26).

Щодо позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Згідно із частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України Про охорону дитинства ).

Згідно зі статтею 12 Закону України Про охорону дитинства на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України Про охорону дитинства ).

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01 червня 2026 року у справі 725/5985/25 (провадження 61-5194св26).

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (постанови Верховного Суду від 28 грудня

2020 року у справі 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі

487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу .

Звертаючись до суду з позовними вимогами щодо самостійного виховання та утримання малолітнього сина, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , посилався на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дитини займається він. До позову додав нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 24 жовтня 2025 року, укладений між батьком і матір`ю.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, взяв до уваги заяву відповідачки про визнання позову, а також укладений між батьками договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, зазначивши про відсутність між сторонами спору щодо визначення місця проживання та утримання дитини.

Разом з тим, суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дитини, спроможності / неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто.

Водночас, відповідно до пунктів 2, 3.1 договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 24 жовтня 2025 року, мати має право без перешкод спілкуватися з дитиною, у період літніх шкільних канікул проводити більше часу разом з дитиною та відпочивати разом з ним як на території України, так і за кордоном, зобов`язана піклуватись про здоров`я дитини, самостійно виховувати дитину, забезпечити дітям достатній рівень освіти.

Пункт 3 договору містить спільні зобов`язання батьків щодо виконання батьківських обов`язків.

Таким чином, за обставин цієї справи окреме проживання батьків, проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох батьків та порядок їх реалізації.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі 307/4851/22, від 28 січня

2026 року у справі 947/37166/23, від 06 травня 2026 року у справі 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі 725/6080/25.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі 754/5841/17.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі 520/1185/1).

Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у справі, що переглядається в касаційному порядку, фактично пред`явлений військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період, зокрема, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу , статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію .

Зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини.

Оформлення та реалізація статусу одинокого батька здійснюється у порядку, визначеному законом.

Із матеріалів справи вбачається, що спір щодо місця проживання дитини ініціював батько, з яким дитина фактично проживала на підставі спільної домовленості з матір`ю і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місця проживання дитини. У цьому випадку право позивача жодним чином не порушується.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі 753/8671/21 (провадження 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі 582/18/21 (провадження 61-20968 сво 21)).

При таких обставинах, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову та надав правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, врахувавши практику Верховного Суду.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх ( 2 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

І. А. Воробйова

А. Ю. Зайцев