Постанова у справі № 638/15782/20

Times New Roman CYR;

; ; ;

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2026 року

м. Київ

справа 638/15782/20

провадження 61-1521св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом),

відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Шоста Харківська державна нотаріальна контора

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року у складі судді Латки І. П. та постанову Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Тичкової О. Ю., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод та встановлення порядку користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що він є власником 5/12 часток квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Іншими співвласниками є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яким належить 4/12 та 3/12 часток квартири, відповідно.

Після набуття права власності на частку у зазначеній квартирі у позивача зі ОСОБА_2 склалися неприязні стосунки, зокрема останній одноособово користується квартирою та чинить позивачу перешкоди у вільному користуванні квартирою.

Посилаючись на те, що незважаючи на неодноразові звернення до правоохоронних органів, вирішити спір у позасудовому порядку неможливо, ОСОБА_1 просив суд:

усунути йому перешкоди у користуванні квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення;

встановити порядок користування зазначеною квартирою, виділивши у користування позивача житлову кімнату 2 площею 23, 9 кв. м та комору 11 площею 1,5 кв. м;

виділити відповідачам у користування кімнату 3 площею 17,4 кв. м, кімнату 1 площею 14,1 кв. м та комору 8 площею - 1,5 кв. м;

залишити в загальному користуванні співвласників: кухню площею 10,7 кв. м, вбиральню площею - 1,1 кв. м, ванну кімнату площею - 3, 3 кв. м, коридор площею 12,6 кв. м та вбудовану шафу площею 2,8 кв. м.

23 грудня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Шоста Харківська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними правовстановлюючих документів та договору дарування.

Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є його рідним братом.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх батько ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина, до складу якої увійшла частка у квартирі за адресою:

АДРЕСА_1 , яку успадкував він, ОСОБА_5 та їх мати ОСОБА_6

04 серпня 2004 року державний нотаріус Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О. Л. видала свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частку квартири на ім`я ОСОБА_1 без дотримання вимог Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, оскільки ОСОБА_1 не прийняв спадщину шляхом управління майном, і не подав нотаріусу шестимісячний строк заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 .

Строк на подання заяви про прийняття спадщини ОСОБА_1 в судовому порядку не продовжувався, а ОСОБА_2 як спадкоємець, письмової згоди на прийняття ОСОБА_1 спадщини не надавав.

ОСОБА_1 злісно ухилився від виконання своїх обов`язків перед батьками, не надавав їм допомоги, а тому підлягає усуненню від права на спадкування.

29 вересня 2004 року ОСОБА_6 подарувала належні їй 4/12 часток у спірній квартирі ОСОБА_5 на підставі відповідного договору дарування, який вона уклала не усвідомлюючи його зміст, під тиском відповідача та внаслідок омани з його боку.

Надалі вказаний договір дарування був предметом судового розгляду у справі 2011/15221/12, однак рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 08 січня 2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування було відмовлено.

Водночас зазначене судове рішення ухвалене без допиту свідка

ОСОБА_7 та з неналежною оцінкою показань свідка

ОСОБА_8 . Крім того, суд проігнорував відеозвернення ОСОБА_6

від 24 грудня 2012 року, в якому викладено її оцінку договору дарування та дійсні стосунки між сторонами правочину.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_2 просив визнати недійсними свідоцтво про право на спадщину за законом від 04 серпня 2004 року, видане на ім`я ОСОБА_1 , та договір дарування квартири від 29 вересня 2004 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_2 :

виділено ОСОБА_1 у користування житлову кімнату 6 площею 23,6 кв. м та балкон площею 4,6 кв. м.;

виділено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у користування житлову кімнату 7 площею 17,3 кв. м, кімнату 5 площею 14,2 кв. м, та балкон площею 1,4 кв. м;

залишено у спільному користуванні співвласників кухню площею 11,6 кв. м, вбиральню площею 1,1 кв. м, ванну кімнату площею 3,2 кв. м, коридор площею 12,6 кв. м, комору площею 1,3 кв. м.

Стягнено зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 11 977,60 грн, тобто по 5 988,80 грн з кожного.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що між співвласники квартири у позасудовому порядку не можуть досягнути згоди щодо порядку користування належною їм на праві спільної часткової власності квартирою, що є підставою для визначення порядку користування спірним майном відповідно до розміру часток сторін та висновків експерта.

Вирішуючи вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 серпня 2004 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 отримав оспорюване свідоцтво з порушенням встановленого законом порядку, зокрема, у зв`язку з пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини,

а отже, державний нотаріус Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О. Л. без достатніх правових підстав видала йому свідоцтво про право на спадщину за законом від 04 серпня 2004 року на 1/12 частку квартири АДРЕСА_2 .

Водночас, звернувшись до суду з позовом у грудні 2020 року ОСОБА_2 пропустив позовну давність, що є підставою для відмови у задоволенні вказаних позовних вимог.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 29 вересня 2004 року за недоведеністю.

Зокрема, зазначивши, що правомірність укладення зазначеного правочину була предметом судового розгляду у справі 2011/15221/12 за позовом

ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Шоста харківська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним, за результатами вирішення якої, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 19 лютого 2013 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 було відмовлено за безпідставністю.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У лютому 2025 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 червня 2021 року в справі 904/3405/19 ( пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки подання зустрічного позову, згідно з положеннями статті 193 ЦПК України, не пов`язане із датою порушення права.

Факт розгляду судами попередніх інстанцій зустрічного позову ОСОБА_2 по суті, дає підстави для висновку про переривання позовної давності.

Крім того, суди попередніх інстанцій неправильно застосували частину першу статті 358 ЦК України, помилково не взяли до уваги висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15 серпня 2019 року у справі 643/12994/16-ц про те, що дарування будь-якого майна, у тому числі нерухомого, є виключним правом власника цього майна. Договори дарування майна, що знаходиться у спільній власності, укладаються за загальними правилами за згодою всіх учасників. Якщо подароване нерухоме майно було у приватній (або частковій) власності однієї особи, тоді згода іншої особи не потрібна.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 06 лютого 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 рокупередано на розгляд судді-доповідачу Тітову М. Ю., судді, які входять до складу колегії:

Зайцев А. Ю., Коротенко Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Дзержинського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи 638/15782/20; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У квітні 2025 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшли письмові пояснення до касаційної скарги.

У травні 2025 року матеріали справи 638/15782/20 надійшли до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 червня 2026 року справу призначено судді-доповідачеві

Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Луспеник Д. Д., Лідовець Р. А.,

у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Тітова М. Ю.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 03 лютого 1999 року квартира

АДРЕСА_2 належала у рівних частках ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 6).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер (т. 1, а. с. 12).

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на 1/4 частку вказаної квартири АДРЕСА_2 .

Із заявами про прийняття спадщини після його смерті до Шостої харківської державної нотаріальної контори 17 вересня 2002 року звернулася ОСОБА_6 та ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 5).

На день смерті ОСОБА_4 постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 , разом із дружиною ОСОБА_6 та сином ОСОБА_2 (т. 2 а. с. 9).

ОСОБА_1 був зареєстрованим та проживав за адресою: АДРЕСА_3 .

04 серпня 2004 року державний нотаріус Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О. Л. видала свідоцтво про право на спадщину на ім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , а саме на 1/12 частку квартири АДРЕСА_2 , кожному (т. 1, а. с. 13).

29 вересня 2004 року на підставі договору дарування ОСОБА_6 відчужила належні їй 4/12 частки квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 9-11).

12 грудня 2011 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частку квартири АДРЕСА_2 , згідно з яким свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки спадщини (2/12 частки зазначеної квартири) видано 04 серпня 2004 року Шостою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстром 2-1197 спадкоємцям ОСОБА_6 та ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 75).

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2021 року у справі призначено будівельно-технічну експертизу, за результатами якої експерт запропонував 3 варіанти визначення порядку користування квартирою з відступом від ідеальних часток власників.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Щодо визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом

Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР (тут і далі -

у редакції, яка була чинною на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 ), спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Згідно із статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 529 ЦК Української РСР При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Згідно зі статтею 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, необхідно розуміти різні дії спадкоємця з управління, розпорядження і користування цим майном, підтримання його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо (постанови Верховного Суду від 03 березня 2021 року в справі 747/467/18 та від 30 січня 2023 року в справі 463/9696/20).

Згідно зі статтею 550 ЦК Української РСРстрок для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (частина перша

статті 1301 ЦК України у редакції, чинній на час видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину).

Таким чином, аналіз статті 1301 ЦК України (у редакції, чинній на час видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину) дає підстави для висновку про те, що підставою визнання свідоцтва недійсним є відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.

Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину (постанова Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі 463/1540/14).

Установивши, що ОСОБА_1 не проживав зі спадкодавцем ОСОБА_4 на час його смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), із заявою про прийняття спадщини звернувся після шестимісячного строку, передбаченого законом, а тому, за відсутності вирішення питання про продовження цього строку, державний нотаріус Шостої Харківської державної нотаріальної контори Головащенко О. Л. 29 вересня 2004 року не мала правових підстав для видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/12 частку квартири АДРЕСА_2 , суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про обґрунтованість вимог ОСОБА_2 про визнання оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним.

Водночас у суді першої інстанції ОСОБА_1 заявив про сплив позовної давності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині першій статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України.

У частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, немає вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом.

Факт неотримання позивачем свідоцтва про право на спадщину та невизначення законодавцем строку, протягом якого спадкоємець має оформити свої спадкові права, не може підтверджувати, що у такого спадкоємця не виникло право на позов, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину іншому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем) перешкоджає завершенню оформлення своїх спадкових прав другому із спадкоємців, який не отримав свідоцтва про право на спадщину, а отже обґрунтовує виникнення у цього спадкоємця права на позов у матеріально-правовому аспекті.

Початок перебігу позовної давності за позовами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину пов`язується з тим моментом, коли спадкоємець дізнався або за усіма об`єктивними обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права. У визначенні початкового моменту позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

від 16 червня 2021 року у справі 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі 209/3085/20). Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту його і прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об`єктивно перешкоджали йому у вчиненні таких дій (постанова Об`єднаної палати Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі справа 385/321/20, провадження

61-9916сво21).

Установивши, що ОСОБА_2 заявив позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 серпня 2004 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 , у грудні 2020 року, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що він пропустив встановлений законом строк для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, що є підставою для відмови у задоволенні його позовних вимог у зв`язку зі спливом позовної давності.

Апеляційний суд обґрунтовано відхилив аргументи ОСОБА_2 про те, що лише у 2020 році він усвідомив, що його права порушено, оскільки цивільне законодавство пов`язує момент початку перебігу позовної давності саме з часом, коли особа дізналася або могла дізнатися про наявність обставин, що порушують її права, а не надати цьому факту юридичну оцінку.

Зважаючи на те, що 12 грудня 2011 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину, яке містить відомості щодо оформлення спадкових прав

ОСОБА_1 у 2004 році, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що про порушення своїх прав він міг дізнатися ще у 2011 році.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 264 ЦК України, не звернули уваги на те, що подання зустрічного позову, згідно з положеннями статті 193 ЦПК України, не пов`язане із датою порушення права, оскільки позовна давність в Україні не є інститутом процесуального права, натомість ОСОБА_2 помилково ототожнює процесуальні правила подання зустрічного позову із положеннями норм матеріального права, якими врегульовано виникнення у особи права на позов та, відповідно, строку протягом якого особа може звернутися до суду за захистом порушеного права.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленому у постанові від 29 червня 2021 року у справі 904/3405/19 (провадження 12-50гс20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Щодо визнання недійсним договору дарування

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Із матеріалів справи відомо, що 29 вересня 2004 року на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Шостої зарківської державної нотаріальної контори Головащенко О. Л., зареєстрованого у реєстрі за 2-1679, ОСОБА_6 подарувала належні їй 4/12 частки квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_1 .

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або вражати договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті нівелювання правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

наявність підстав для оспорення правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування від 29 вересня 2004 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 недійсним, суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 358 ЦК України, зокрема не врахували, що оспорюваний правочин укладений без його згоди.

Водночас з матеріалів справи відомо, що звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 на зазначені обставини не посилався. Обґрунтовуючи наявність правових підстав для визнання договору дарування квартири

(4/12 частки квартири) від 29 вересня 2004 року недійсним, він зазначав, що ОСОБА_6 підписала оспорюваний правочин під впливом обману

(стаття 230 ЦК України), а також, що вона помилилася, щодо правової природи правочину (статті 229 ЦК України), оскільки вважала, що підписує заповіт на ім`я ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні зазначених позовних вимог, суди попередніх інстанцій загалом дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів факту порушення його прав внаслідок укладання договору дарування від 29 вересня 2004 року, а також невідповідність правочину дійсному волевиявленню сторін в момент його укладання, урахувавши, що правомірність укладення зазначеного правочину була предметом судового розгляду у справі 2011/15221/12 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Шоста харківська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним, за результатами вирішення якої, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 19 лютого 2013 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 було відмовлено за безпідставністю, оскільки позивачка не довела, що ОСОБА_1 здійснював щодо неї моральний тиск, а також, що він, маючи психічні розлади, шантажував її тим, що скоїть самогубство, зокрема, у разі неукладення нею договору дарування.

Згідно зі статтею 361 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору дарування) співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі 643/12994/16-ц, на яку посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, зазначено, що дарування будь-якого майна, у тому числі нерухомого, є виключним правом власника цього майна. Договори дарування майна, що знаходиться у спільній власності, укладаються за загальними правилами за згодою всіх учасників. Якщо подароване нерухоме майно було у приватній (або частковій) власності однієї особи, тоді згода іншої особи не потрібна. В судовому порядку шляхом подання позовної заяви договір дарування можливо розірвати (визнати його недійсним) за певних умов, визначених у статті 727 ЦК України, з доведенням цих обставин у суді.

Зважаючи на те, що ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_5 належні їх на праві власності 4/12 частки квартири, згода ОСОБА_2 , який має у власності 1/12 частку цієї квартири, не була необхідною, про що обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції у оскаржуваному судовому рішенні.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і на законність оскаржуваних судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують і на законність оскаржуваних судових рішень не впливають , а тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник