Постанова у справі № 501/3952/14-ц

Times New Roman CYR; Roboto Condensed Light; Calibri; Tahoma;

; ; ;

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2025 року

м. Київ

справа 501/3952/14-ц

провадження 61-5811св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Державне підприємство Іллічівський морський торговельний порт , правонаступником якого є Державне підприємство Морський торговельний порт Чорноморськ ,

треті особи: ОСОБА_11 , Виконавчий комітет Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , яка діє у своїх інтересах та інтересах дитини ОСОБА_5 , - ОСОБА_12 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 березня 2024 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Комлевої О. С,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 звернулися до суду

з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , треті особи: Державне підприємство Іллічівський морський торговельний порт (надалі - ДП Іллічівський морський торговельний порт або ДП ІМТП ), правонаступником якого є Державне підприємство Морський торговельний порт Чорноморськ (далі - ДП Морський торговельний порт Чорноморськ ), Виконавчий комітет Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, про виселення та вселення.

У березні 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 звернулися до суду

з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ДП ІМТП , правонаступником якого є ДП Морський торговельний порт Чорноморськ , про визнання ордера на жиле приміщення недійсним.

Позовні заяви обґрунтовано тим, що ОСОБА_11 - працівнику ДП ІМТП , колишньому чоловіку ОСОБА_1 та батькові позивачів, за рішенням житлово-побутової комісії ДП ІМТП від 15 листопада 1995 року 14 видано

10 січня 1996 року ордер 87 на житлову кімнату АДРЕСА_1 гуртожитку

ДП Іллічівський морський торговельний порт , що розташована в будинку АДРЕСА_1 . За вказаним ордером надано право позивачам на вселення разом із ОСОБА_11 як членам його родини.

У 2002 році ОСОБА_11 вирішив здійснити обмін кімнати АДРЕСА_1 у гуртожитку, що належав ДП ІМТП , на кімнату АДРЕСА_2 , яку займала родина ОСОБА_6 .

На підставі ордера від 04 листопада 2002 року 8, виданого на підставі рішення житлово-побутової комісії ДП ІМТП 23 жовтня 2002 року за 9, відповідач ОСОБА_6 та члени його сім`ї вселилися до кімнати АДРЕСА_1 в гуртожитку

ДП ІМТП . Проте ОСОБА_1 згоди на обмін кімнати не надала та він не здійснився, та надалі 16 лютого 2005 року був скасований рішенням житлово-побутової комісії ДП ІМТП за 3. Позивачі зазначали, що не можуть користуватися спірною кімнатою АДРЕСА_1 в гуртожитку, оскільки у ній проживає сім`я ОСОБА_6 , яка користується спірною кімнатою. При цьому відповідачі у встановленому порядку не позбавлені права користування кімнатою АДРЕСА_2 у вказаному гуртожитку, яка була виділена їм у користування, хоча більше десяти років в судах різних інстанцій перебували цивільні справи, за якими як ОСОБА_11 , так і сім`я ОСОБА_6 намагалися визнати позивачів такими, що втратили право користування спірною кімнатою в гуртожитку.

Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 28 серпня 2014 року відкрито провадження у цивільній справі 501/3952/14-ц про виселення із житлового приміщення та вселення.

Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 05 березня 2015 року відкрито провадження у цивільній справі 501/1035/15-ц про визнання ордера на жиле приміщення недійсним.

Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 08 грудня 2020 року цивільні справи 501/3952/14-ц та 501/1035/15-ц об`єднані в одне провадження.

Позивачі у позовних заявах просили суд виселити з кімнати АДРЕСА_1 , відповідачів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та вселити до кімнати АДРЕСА_1 позивачів

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

а також визнати недійсним ордер 8, виданий 04 листопада 2002 року на кімнату АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_6 та його сім`ї.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 12 липня 2023 року

у складі судді Пушкарського Д. В. позовні вимоги ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 задоволено частково.

Виселено ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 з кімнати АДРЕСА_1 , в інше житлове приміщення - кімнату АДРЕСА_2 .

Вселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 до кімнати АДРЕСА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Щодо позовних вимог про виселення та вселення районний суд виходив із того, що рішення житлово-побутової комісії ДП ІМТП від 23 жовтня 2002 року, оформлене протоколом за 9, є незаконним. Суд першої інстанції дійшов такого висновку, враховуючи приписи частин першої, другої статті 58, частини шостої статті 86 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), пункту 15 Примірного положення про гуртожитки від 03 червня 1986 року за 208, на підставі аналізу яких дійшов висновку, що рішення житлово-побутової комісії від 23 жовтня 2002 року щодо обміну кімнатами АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1 суперечить зазначеним приписам, оскільки, приймаючи вказане рішення, житлово-побутова комісія ДП ІМТП вийшла за межі своїх повноважень, фактично змінивши умови набуття права на користування спірною кімнатою АДРЕСА_1 в гуртожитку, яка не була вільною. За таких обставин, виходячи з того, що відповідачу ОСОБА_6 та членам його сім`ї 04 листопада 2002 року на підставі незаконного рішення житлово-побутової комісії ДП ІМТП від 23 жовтня 2002 року, оформленого протоколом за 9, видано ордер 8 на спірну кімнату АДРЕСА_1 , суд виснував, що вказаний ордер є таким, що не має юридичної сили з моменту його видачі. Разом з тим відміна 16 лютого 2005 року житлово-побутовою комісією ДП ІМТП рішення від 23 жовтня 2002 року, оформленого протоколом за 9, щодо обміну кімнат між ОСОБА_6 та ОСОБА_11 не впливає на правову оцінку дій сторін у межах заявлених позовних вимог.

Оскільки позивачі не проживають у спірному житлі з 2002 року з поважних причин, а спірну кімнату АДРЕСА_1 гуртожитку неправомірно займає відповідач

ОСОБА_6 та його сім`я, які з-поміж іншого набули право користування кімнатою АДРЕСА_2 у гуртожитку у 1996 році та зареєстровані у зазначеній кімнаті на час розгляду справи у суді, то заперечення відповідача ОСОБА_6 , членів його сім`ї та представника відповідача у цій частині позову є безпідставними. Позовні ж вимоги ОСОБА_1 та членів її сім`ї, їх представника про виселення

ОСОБА_6 та членів його сім`ї з кімнати АДРЕСА_1 гуртожитку, зокрема, в інше житлове приміщення, кімнату АДРЕСА_2 гуртожитку, яка належить відповідачам на праві користування, буде пропорційним та не буде для них надмірним тягарем. Вселення ж позивачів до спірної кімнати АДРЕСА_1 гуртожитку буде відповідати легітимній меті подальшого користування спірним житловим приміщенням.

Щодо позовних вимог про визнання ордера на жиле приміщення недійсним, то суд першої інстанції не знайшов підстав для їх задоволення, оскільки ордер втратив юридичну силу, у зв`язку із чим підстави для визнання ордера відсутні.

Доводи відповідача про застосування позовної давності до вимог про визнання ордера на житлове приміщення недійсним суд визнав безпідставними, так як під час судового розгляду встановлено, що ордер від 04 листопада 2002 року 8 втратив юридичну силу, оскільки виданий на підставі рішення житлово-побутової комісії від 23 жовтня 2002 року не у спосіб, передбачений законом, та не у межах повноважень, тому, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду

від 22 вересня 2020 року у справі 127/18934/18, вимоги ОСОБА_14 та інших про визнання ордера на житлове приміщення недійсним не можуть бути використані для захисту їхнього права на користування кімнатою АДРЕСА_1

в гуртожитку та незалежно від доводів сторін така вимога не може розглядатися як засіб захисту.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 12 липня 2023 року скасовано. В задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, вказав, що наявні підстави для визнання ордера недійсним, оскільки скасоване рішення про видачу ордера ОСОБА_11 на склад сім`ї на проживання в кімнаті АДРЕСА_2 та про видачу ордера на проживання родини ОСОБА_15 в кімнаті АДРЕСА_1 , а можливість переселення в гуртожитку залежить від рішення адміністрації, також всупереч вимогам статті 59 ЖК України та висновкам Верховного Суду у справі 501/2127/13 за участю сторін, які є обов`язковими до застосування, суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про те, що ордер на житлове приміщення не має юридичного значення, оскільки не зазначив, які норми права ним застосовані для подібної правової кваліфікації відносин за наявності визначеного імперативно способу захисту прав.

Крім того, всупереч вимогам статей 264, 265 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд, ухвалюючи рішення, вийшов за межі позовних вимог, виселив відповідачів у кімнату АДРЕСА_2 , про що не було зазначено в позові. Вирішивши у такий спосіб спір, суд допустив суперечливість висновків також

у частині наслідків рішення, оскільки не вирішив питання щодо недійсності ордера на кімнату АДРЕСА_2, виданого ОСОБА_11 , та фактично при невизнаному недійсним ордері вселив у це приміщення відповідачів, коли такий є єдиною підставою для вселення родини ОСОБА_1 . При цьому предметом вирішення був спір за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 ОСОБА_11 позивачем у спорі не був та не є членом сім`ї ОСОБА_6 , проте внаслідок рішення сім`я останніх має бути вселена до нього в кімнату, чим порушені права

ОСОБА_11 . Висновки суду про невирішення адміністрацією ДП ІМТП питання переселення сім`ї ОСОБА_11 та сім`ї ОСОБА_6 з кімнати АДРЕСА_1 до кімнати АДРЕСА_2 у гуртожитку суперечать обставинам справи, наслідком рішення є видача ордерів, з приводу чого і виник спір.

Місцевий суд послався на норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), проте не надав реальної оцінки відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном. Поза увагою районного суду залишилися обставини того, що ОСОБА_6 проживає в спірній кімнаті відкрито з 2002 року на підставі ордера, не визнаного недійсним, зробив у ньому ремонт, сплачує комунальні послуги, має тривалі зв`язки з житлом, тому так само має право на оцінку пропорційності втручання у право на житло у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Зміст рішень суду, якими вирішувалися спори між сторонами протягом тривалого часу, дозволяють вважати встановленим те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_11 в 2001 році розірвали шлюб, та станом на час обміну в 2002 році вже в ньому не перебували і об`єктивні відомості про їх сумісне проживання в спірній кімнаті відсутні. Також рішеннями встановлено про непроживання ОСОБА_1 та дітей в кімнаті принаймні з 2002 року. Діти ( ОСОБА_3 , ОСОБА_2 -

з 29 серпня 2003 року, ОСОБА_4 - з 15 листопада 2011 року та ОСОБА_5 - з 12 вересня 2012 року) зареєстровані у спірній кімнаті вже після її обміну, коли

в ній проживали відповідачі. Сам факт реєстрації за певною адресою за таких обставин має формальний характер та не є ознакою тривалих зв`язків з житлом.

Окремо суд апеляційної інстанції зазначив, що вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі. Ордер виданий 04 листопада 2002 року, із вимогами про визнання ордера недійсним позивачі звернулися 04 березня 2015 року, тобто з пропуском позовної давності, без наведення причин його пропуску. Враховуючи те, що підставою для переселення та видачі ордерів є рішення адміністрації ДП ІМТП , то його скасування піддає сумніву дійсність ордера, проте вимоги про таке заявлені поза межами позовної давності, тому задоволенню не підлягають. Ураховуючи, що залишається чинною підстава для проживання в кімнаті АДРЕСА_1 відповідачів,

а також не була предметом оспорення підстава для проживання в кімнаті АДРЕСА_2

в спірному будинку, то безпідставними є вимоги про вселення та виселення.

Зважаючи на викладене, а також встановлені фактичні обставини спору,

з урахуванням принципів Конвенції, вимоги позивачів, за висновком апеляційного суду, задоволенню не підлягають.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах дитини ОСОБА_5 , - ОСОБА_12 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду

з касаційною скаргою (у травні 2024 року - уточненою касаційною скаргою на виконання ухвали Верховного Суду від 07 травня 2024 року) на постанову Одеського апеляційного суду від 07 березня 2024 року, в якій позивачі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, в уточненій касаційній скарзі представник заявників посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування інституту преюдиціальності, викладених у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі 922/643/19, від 19 грудня 2019 року у справі 520/11429/17, від 19 грудня 2019 року у справі 916/1041/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Заявники у касаційній скарзі також зазначають, що ордер сім`ї ОСОБА_6 на вселення в кімнату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1) видавався в незаконний спосіб, тобто кімната АДРЕСА_1 не була фактично та юридично вільною. Визнавши свою помилку, житлова побутова комісія Іллічівського морського торговельного порту скасувала рішення житлової побутової комісії Іллічівського морського торговельного порту (протокол від 23 жовтня 2002 року 9) щодо обміну кімнатами та надання сім`ї ОСОБА_6 ордера на вселення в кімнату ОСОБА_1 . Фактично житлова побутова комісія виправила свою помилку, тому що обмін кімнатами у гуртожитку заборонено. Власник гуртожитку, видаючи ордер сім`ї ОСОБА_6 , порушив права позивачів у справі проживати в своїй кімнаті АДРЕСА_1 . Водночас надав згоду на реєстрацію в кімнаті АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у 2003 році, ОСОБА_4 - у 2011 році та її дочки ОСОБА_5 - у 2012 році та дочки ОСОБА_3 - ОСОБА_13 у 2019 році (якщо б сім`я ОСОБА_6 законно вселилася та проживала

в кімнаті АДРЕСА_1 , то чи можна було прописувати (реєструвати) в 2003 році дітей та онуків ОСОБА_1 ).

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину другу статті 58 ЖК України (ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення); пункт 6 частини першої статті 86 ЖК України (обмін жилими приміщеннями не допускається, якщо жиле приміщення знаходиться в гуртожитку); підпункт 6 пункту 12 Правил обміну жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 31 січня 1986 року 31; пункт 15 Примірного положення про гуртожитки від 03 червня 1986 року 208. Також апеляційний суд порушив норми процесуального права (частину четверту статті 82 ЦПК України), не зазначив у своїй постанові висновків апеляційного суду та постанови Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі 501/2127/13 між тими ж самими сторонами, порушивши принцип преюдиціальності. Суд послався на рішення Верховного Суду, яким залишено без змін рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 17 січня 2014 року, відсутнє в матеріалах справи. У справі 501/2127/13 установлено, що сім`я ОСОБА_6 , незважаючи на скасоване

у 2005 році рішення про надання дозволу на обмін кімнатами, продовжувала проживати у кімнаті АДРЕСА_1 , перешкоджаючи ОСОБА_1 , її дітям та онуці користуватися спірним житловим приміщенням, відповідно ОСОБА_1 , її діти та онука не проживають у спірному житловому приміщенні із поважних причин.

Суд першої інстанції не виходив за межі позовних вимог, виселяючи сім`ю ОСОБА_6 в свою кімнату АДРЕСА_2 , тому що він не міг виселити їх без надання іншого житла. Фактично у сім`ї ОСОБА_6 є своє житло, в якому вони зареєстровані, - кімната АДРЕСА_2 . Саме відповідачі втрутилися у право позивачів на житло у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відзиви на касаційну скаргу позивачів станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. , судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків, зокрема для доплати судового збору та уточнення касаційної скарги в частині її обґрунтування.

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2024 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне оскарження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи 501/3952/14-ц із Іллічівського міського суду Одеської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи

501/3952/14-ц

Ухвалою від 03 березня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 05 березня 2025 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. (головуючий).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті АДРЕСА_1 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 січня 1996 року працівнику ДП ІМТП ОСОБА_11 видано ордер на житлову площу в гуртожитку 87 на склад сім`ї з 5-ти осіб: дружини

ОСОБА_1 , синів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , дочки ОСОБА_18 , - кімнати АДРЕСА_1 у гуртожитку ДП ІМТП , площею 39,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

01 лютого 1996 року працівнику ДП ІМТП ОСОБА_6 надано право зайняття із сім`єю з трьох осіб: дружини ОСОБА_6 , синів ОСОБА_7 ,

ОСОБА_9 , кімнати АДРЕСА_2 у гуртожитку ДП ІМТП , площею 18 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 на підставі ордера 166 на житлову площу в гуртожитку.

У 2001 році шлюб між ОСОБА_11 та ОСОБА_1 розірвано.

У 2002 році ОСОБА_11 погодився на обмін кімнати АДРЕСА_1 на кімнату АДРЕСА_2 , яку займала сім`я ОСОБА_6 , та 04 листопада 2002 року на підставі рішення житлово-побутової комісії від 23 жовтня 2002 року ОСОБА_11 на склад сім`ї видано ордер на право зайняття кімнати АДРЕСА_2, а ОСОБА_6 видано ордер на право зайняття кімнати АДРЕСА_1 у складі сім`ї з п`ятьох осіб.

У подальшому ОСОБА_1 наполягала на тому, що не надавала згоди на обмін кімнатами та 16 лютого 2005 року рішенням житлово-побутової комісії Іллічівського морського торговельного порту з посиланням на те, що колишня дружина ОСОБА_11 спочатку погодилася на обмін, а потім відмовилася зніматися з реєстрації кімнати АДРЕСА_1 , скасовано рішення від 23 жовтня 2002 року, протокол 9, щодо обміну кімнат між ОСОБА_6 та ОСОБА_11 до рішення суду.

Таким чином, з часу ухвалення цього рішення виникли підстави оспорювати ордери на житлові приміщення, видані ОСОБА_11 та ОСОБА_6 на склад їх сімей.

Також встановлено, що з 2002 року родина ОСОБА_6 проживає у кімнаті АДРЕСА_1 , зберігаючи реєстрацію у кімнаті АДРЕСА_2 вказаного гуртожитку.

У свою чергу ОСОБА_11 , ОСОБА_1 - з 01 березня 1996 року,

ОСОБА_3 , ОСОБА_2 - з 29 серпня 2003 року, ОСОБА_4 -

з 15 листопада 2011 року, малолітня ОСОБА_5 - з 12 вересня 2012 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому право на реєстрацію дочки ОСОБА_5 , 2012 року народження, за місцем її реєстрації і проживання: АДРЕСА_1 , надано рішенням житлово-побутової комісії Іллічівського морського торговельного порту від 15 серпня 2012 року.

У 2012 році ОСОБА_11 звертався з позовом до ОСОБА_1 та інших про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, - кімнатою АДРЕСА_1 , проте рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 03 жовтня 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_11 відмовлено (справа 1511/2291/2012).

У травні 2013 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6 про зобов`язання виконати рішення житлово-побутової комісії ДП Іллічівський морський торговельний порт та переселити їх з кімнати АДРЕСА_1 до кімнати АДРЕСА_2 , які розташовані в гуртожитку ДП Іллічівський морський торговельний порт . ОСОБА_6 звернувся із зустрічним позовом про визнання родини ОСОБА_1 такими, що втратили право користування житловим приміщенням в гуртожитку.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 17 січня 2014 року (справа 501/2127/13) у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 до ОСОБА_15 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

ОСОБА_19 , ОСОБА_9 (треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_11 , ДП Іллічівський морський торговельний порт , виконавчий комітет Іллічівської міської ради як орган опіки та піклування), про зобов`язання ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

ОСОБА_19 , ОСОБА_9 виконати рішення житлово-побутової комісії

ДП Іллічівський морський торговельний порт та переселитися з кімнати АДРЕСА_1 до кімнати АДРЕСА_2 , що розташовані у гуртожитку ДП Іллічівський морський торговельний порт за адресою: АДРЕСА_1 , відмовлено.

Позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 , (треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

ОСОБА_11 , ДП Іллічівський морський торговельний порт ) про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням в гуртожитку, задоволено.

Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування кімнатою АДРЕСА_1 .

Судом апеляційної інстанції справа 501/2127/13 розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Апеляційного суду Одеської області від 21 квітня 2016 року

у справі 501/2127/13 рішення Іллічівського міського суду Одеської області

від 17 січня 2014 року в частині задоволення позову ОСОБА_6 скасовано, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 (треті особи, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_11 , ДП Іллічівський морський торговельний порт ) про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням в гуртожитку.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у ОСОБА_6 відсутнє право звертатись до суду, оскільки він не зареєстрований у кімнаті гуртожитку і не є власником спірного приміщення, крім того, незважаючи на скасування у 2005 році рішення від 23 листопада 2002 року про надання дозволу на обмін кімнатами

у гуртожитку, сім`я ОСОБА_6 неправомірно продовжує проживати в спірній кімнаті, перешкоджаючи сім`ї ОСОБА_1 користуватися нею.

Постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі 501/2127/13 касаційну скаргу ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_11 залишено без задоволення, а рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 квітня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 (треті особи, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_11 , ДП Іллічівський морський торговельний порт ) про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням в гуртожитку, залишено без змін.

Рішенням Чорноморської міської ради Одеської області від 17 грудня 2022 року 144-VII надано згоду на прийняття у комунальну власність гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 .

31 січня 2023 року рішенням 316 вказаний житловий комплекс залишено

у статусі гуртожитку та дозволено приватизацію його жилих та нежилих приміщень.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Щодо позовних вимог про визнання ордера на жиле приміщення недійсним

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових

і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (стаття 55 Конституції України).

Відповідно до статті 128 Житлового кодексу Української РСР (туті далі - у редакції та назві, чинній для спірних правовідносин) жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Згідно зі статтею 129 Житлового кодексу Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Відповідно до статті 58 Житлового кодексу Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Статтею 59 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене

в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.

Відповідно до пункту 19 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року 208 (у редакції, чинній для спірних правовідносин), переселення в разі необхідності громадян з одного жилого приміщення в інше в даному гуртожитку провадиться за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації та профспілкового комітету і комітету комсомолу з видачею нового ордера.

Отже, право на користування житловим приміщенням у гуртожитку виникає на підставі ордера, про що обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції.

Обмін жилими приміщеннями не допускається, якщо жиле приміщення

є службовим або знаходиться в гуртожитку (пункт 6 частини першої статті 86 Житлового кодексу Української РСР).

Згідно з пунктом 15 Примірного положення про гуртожитки жила площа

в гуртожитку не підлягає обміну, розділу, бронюванню і здачі в піднайом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 17 листопада 2021 року у справі 759/3119/16-ц (провадження 61-19109св20), на яку також посилалися заявники у касаційній скарзі, дійшов висновку про те, що ордер на жиле приміщення є адміністративним актом індивідуального характеру виконкому районної, міської, районної в місті місцевої ради (уповноваженого органу місцевого самоврядування), до компетенції якого входить його складання та видача на вселення особи у зазначене в ньому житлове приміщення. Ордер породжує, з одного боку, адміністративно-правові відносини між виконкомом (відповідним органом місцевого самоврядування) та житлово-експлуатаційною організацією (підприємством, іншою організацією), куди він здається, а з іншого - цивільно-правові відносини між особою і зазначеними організаціями, які зобов`язані після вселення особи у надане житло укласти з ним договір найму певного житлового приміщення. Ордер на вселення у службове приміщення не є правовстановлюючим документом, лише його отримання особою не призводить до виникнення у неї права на користування тим приміщенням, що у ньому зазначено. З урахуванням наведеного, у позивача у цій справі не виникло будь-якого майнового права, права очікування стосовно спірного житла, оскільки відповідні права щодо квартири виникають у особи в силу вселення у певне житлове приміщення, здійсненого на підставі чинного ордера, та укладення договору найму жилого приміщення щодо цього житла. Верховним Судом також враховано, що згідно із частинами першою, другою статті 58 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної

в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення. Аналіз наведеного положення свідчить про те, що жиле приміщення, на вселення в яке видається ордер, повинно бути не тільки фактично, а й юридично вільним. Ордер не може бути виданий також і на жиле приміщення, якщо в ньому будь-яка особа (хоча б й не на законних підставах) проживає. Відповідний орган місцевого самоврядування, органи

з управління житловим фондом до видачі ордера повинні вжити заходів з метою звільнення спірного приміщення. Так само надане жиле приміщення повинно бути юридично вільним від прав третіх осіб на нього, тобто таке житло повинно перебувати на балансі відповідного органу місцевого самоврядування та на нього не повинно існувати прав власності, користування або будь-яких інших майнових прав у третіх осіб.

У справі, що переглядається, суди установили, що оскаржуваний ордер

від 04 листопада 2022 року 8 виданий відповідачу ОСОБА_6 на родину із п`яти осіб на право зайняти кімнату АДРЕСА_1 у гуртожитку на підставі рішення житлово-побутової комісії ДП Іллічівський морський торговельний порт

від 23 жовтня 2002 року (протокол 9). Обмін кімнатами був ініційований ОСОБА_11 у 2002 році після розірвання шлюбу між ним та

ОСОБА_1 у 2001 році.

Сім`я ОСОБА_6 фактично продовжує проживати у кімнаті АДРЕСА_1 , зберігаючи реєстрацію у кімнаті АДРЕСА_2 гуртожитку. ОСОБА_11 , його колишня дружина ОСОБА_1 , діти ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , онуки також зареєстровані у кімнаті АДРЕСА_1 , проте позивачі не проживають у кімнаті АДРЕСА_1 .

Водночас, як вже було зазначено, ордер міг бути виданий лише на вільне жиле приміщення (стаття 58 Житлового кодексу Української РСР), а обмін жилими приміщеннями в гуртожитку не допускається, що було передбачено Примірним положенням про гуртожитки, яке діяло на дату обміну кімнатами між родинами ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , та пунктом 6 частини першої статті 86 Житлового кодексу Української РСР.

Також рішення про видачу ордера ОСОБА_11 на склад сім`ї на проживання в кімнаті АДРЕСА_2 та про видачу ордера на проживання родини ОСОБА_15

в кімнаті АДРЕСА_1 (обмін кімнатами) було скасовано рішенням житлово-побутової комісії ДП Іллічівський морський торговельний порт від 16 лютого 2005 року (протокол 3) до рішення суду.

Отже, наявні підстави для визнання оскаржуваного ордера недійсним, правильного висновку про що дійшов суд апеляційної інстанції.

Також обґрунтованим є те, що суд взяв до уваги застосування до спірних правовідносин позовної давності.

Так, стаття 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,

є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі (стаття 59 Житлового кодексу Української РСР).

Із позовною заявою про визнання ордера, виданого 04 листопада 2002 року, недійсним позивачі звернулися у березні 2015 року, тобто з пропуском позовної давності, без наведення причин його пропуску.

Ураховуючи, що і відповідач ОСОБА_6 , і відповідач ДП ІМТП заявили про застосування позовної давності до вимог позивачів, у позові належить відмовити.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків апеляційного суду в цій частині.

Заявники зазначають про те, що суд апеляційної інстанції не застосував висновки Верховного Суду про те, що факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер (викладені, зокрема,

у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі 922/643/19, від 19 грудня 2019 року у справі 520/11429/17, від 19 грудня 2019 року у справі 916/1041/17) та порушив частину четверту статті 82 ЦПК України (обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом), із чим колегія суддів Верховного Суду не погоджується, оскільки поважні причини непроживання заявників у кімнаті АДРЕСА_1 , на що вони посилаються, не спростовують пропуск позовної давності позивачами майже на 13 років.

Суд апеляційної інстанції урахував обставини справ 1511/2291/2012 та 501/2127/13, у яких брали участь сторони, про що свідчить зміст оскаржуваної постанови апеляційного суду, надавши оцінку доводам позивачів із цього приводу.

Верховний Суд частково погоджується із доводами касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно послався на неіснуючу постанову Верховного Суду, якою залишено без змін рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 17 січня 2014 року. Водночас, виходячи із змісту мотивувальної частини постанови, очевидним є те, що апеляційний суд мав на увазі рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 квітня 2016 року, що залишено без змін постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі 501/2127/13. Проте це не вплинуло на правильність висновків апеляційного суду щодо суті спору.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Питання правомірності реєстрації членів родини ОСОБА_1 у кімнаті АДРЕСА_1 , після обміну кімнатами, не є предметом спору у цій справі, тому не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Щодо позовних вимог про виселення та вселення

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 Житлового кодексу Української РСР).

Частиною першою статті 109 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Отже, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з частиною другою статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

У позовній заяві, поданій до суду у серпні 2014 року, позивачі просили виселити ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 із кімнати АДРЕСА_1 гуртожитку та вселити до неї позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Натомість суд першої інстанції у цій справі, всупереч вимогам статей 264, 265 ЦПК України, ухвалив своїм рішенням від 12 липня 2023 року виселити відповідачів

з кімнати АДРЕСА_1 до кімнати АДРЕСА_2 , а також вселити позивачів до кімнати АДРЕСА_1 , що свідчить про вихід за межі позовних вимог, на що правильно звернув увагу суд апеляційної інстанції.

Вирішення спору про виселення родини ОСОБА_6 із кімнати АДРЕСА_1 гуртожитку неможливо без вирішення питання про визнання ордера недійсним, разом з тим у задоволенні вказаної вимоги відмовлено з підстав пропуску позовної давності.

Отже, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги про вселення та виселення є безпідставними, оскільки залишається чинною підстава для проживання в кімнаті АДРЕСА_1 відповідачів, а також не була предметом оспорення підстава для проживання в кімнаті АДРЕСА_2 , з чим колегія суддів погоджується.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваного судового рішення, зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням про відмову

у задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі 373/2054/16-ц (провадження 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України , заява 63566/00). Оскаржувана постанова відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції надав належне обґрунтування підставам скасування рішення суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, на підставі статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 41 0, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах дитини ОСОБА_5 , - ОСОБА_12 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 07 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець