Постанова у справі № 910/3935/24

Times New Roman CYR; Roboto Condensed Light; Times New Roman CYR; Calibri; Tahoma;

; ; ;

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2025 року

м. Київ

cправа 910/3935/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Жайворонок Т.Є., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,

представників учасників справи:

позивача - Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - Павлова Р.В. (в порядку самопредставництва),

відповідача-1 - приватного підприємства приватної сервісно-комерційної фірми "Трансспорт" - не з`явились,

відповідача-2 - приватного підприємства "Креатор-Буд" - адвоката Олійник Ю.Р. (ордер АІ 1821512 від 12.02.2025),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі- Департамент)

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024 (головуючий суддя Євсіков О.О., судді: Алданова С.О. і Корсак В.А.)

у справі 910/3935/24

за позовом Департаменту

до: 1) приватного підприємства приватної сервісно-комерційної фірми "Трансспорт" (далі - Фірма);

2) приватного підприємства "Креатор-Буд" (далі - Підприємство)

про стягнення 9 130 816,85 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Департамент звернувся до суду з позовом до Фірми та Підприємства про солідарне стягнення 9 130 816,85 грн безпідставно збережених коштів пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва.

Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачами як замовниками будівництва свого обов`язку щодо сплати пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури міста Києва, попри прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Враховуючи делегування Фірмою Підприємству частини функцій замовника, у тому числі щодо сплати відповідних внесків пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва, спірна сума підлягає солідарному стягненню з відповідачів.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.07.2024 (суддя Полякова К.В.) позов задоволено.

Суд першої інстанції виходив з того, що якщо замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, замовник зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). При цьому, Суд погодився з доводами позивача про необхідність солідарного стягнення пайового внеску з відповідачів, оскільки частину функцій замовника будівництва, у тому числі щодо сплати відповідних внесків пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва, Фірма делегувала Підприємству.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024: зазначене рішення Господарського суду міста Києва від 11.07.2024 скасовано в частині солідарного стягнення з Підприємства 9 130 816,85 грн безпідставно збережених коштів пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва; прийнято в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову Департаменту до Підприємства відмовлено; викладено рішення Господарського суду міста Києва від 11.07.2024 в редакції, визначеній апеляційним судом в резолютивній частині постанови, згідно з якою: позов Департаменту до Фірми задоволено у повному обсязі; стягнуто з Фірми 9 130 816,85 грн безпідставно збережених коштів пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва на бюджетний рахунок бюджету розвитку спеціального фонду міського бюджету; у задоволенні вимог Департаменту до Підприємства відмовлено.

Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку переглядалося лише в частині позовних вимог Департаменту до Підприємства. Апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення спірної суми пайового внеску з Підприємства, оскільки станом на період будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію функції замовника будівництва хоч і належали обом відповідачам, однак один з яких є титульним замовником будівництва (Фірма), а інший (Підприємство) - лише виконував окремі доручені йому першим функції такого замовника, у числі яких сплата пайової участі його прямим безумовним обов`язком не визначалася.

За таких обставин суд апеляційної інстанції виснував, що обов`язок перерахувати до відповідного місцевого бюджету пайовий внесок законодавство покладає виключно на замовника будівництва, правовий статус якого пов`язується з правом забудови належної на відповідному речовому праві земельної ділянки і з встановлених обставин справи вбачається, що таким замовником є саме Фірма, а не Підприємство. Законодавство передбачає виключення із зазначеного правила, однак у спірних правовідносинах такі обставини відсутні.

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Департамент звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій:

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, частини першої статті 1 та статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 04.09.2024 у справі 910/5997/23;

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування, зокрема, пункту 2 розділу ІІ "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" у взаємозв`язку з частиною першою статті 1, частиною другою статті 30 та статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", у випадку передачі частини функцій замовника будівництва за інвестиційним договором.

Просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Підприємства 9 130 816,85 грн безпідставно збережених коштів пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва.

Підприємство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Від Фірми відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників Департаменту і Підприємства, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Державна архітектурно-будівельна інспекція України 07.10.2014 видала дозвіл ІУ115142800954 на виконання будівельних робіт по об`єкту "Будівництво житлових будинків з вбудованими приміщеннями та паркінгу по проспекту Науки, 58 у Голосіївському районі м. Києва". Замовником будівництва є Фірма.

Фірма (замовник) та Підприємство (інвестор) 22.12.2017 уклали інвестиційний договір 221217-1/ІД (далі - Договір). У договорі сторони домовились, що наведені у ньому терміни мають таке значення: земельна ділянка - це земельна ділянка 3, що розташована на проспекті Науки, 58 у Голосіївському районі міста Києва за кадастровим номером 8000000000:79:616:0169, площею 3002 кв. м, визначена в додатку 1 до даного договору; об`єкт - житловий будинок із вбудованими офісними приміщеннями, об`єктами соціально-побутової сфери та підземним паркінгом, що буде розташований на земельній ділянці; замовник - Фірма; інвестор - Підприємство, яке за договором виступає інвестором, забудовником та продавцем (реалізатором) визначеної у договорі частини площ в об`єкті (майнових прав на них).

За умовами Договору:

- замовник делегує (передає) інвестору на час проектування та будівництва об`єкта на всіх етапах реалізації договору частину функцій замовника будівництва об`єкта щодо розробки проектної документації та будівництва об`єкта та інших функцій, передбачених даним договором, окрім наявного у замовника права на земельну ділянку, з метою отримання сторонами у власність завершеного будівництва об`єкта у частках, визначених даним договором, та/або іншого майна та/або вигоди в порядку та на умовах, визначених в договорі. Інвестор приймає на себе на час проектування та будівництва об`єкта на всіх етапах реалізації договору виконання всіх функцій замовника, окрім тих, що відповідно до умов договору покладено на замовника; зобов`язується на свій ризик за рахунок власних або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити будівництво об`єкта в цілому на земельній ділянці відповідно до проектної документації в порядку та на умовах, визначених у договорі (пункт 1.2);

- замовник делегує (передає) інвестору на час проектування об`єкта та будівництва об`єкта на всіх етапах реалізації договору частину функцій замовника будівництва об`єкта, які визначені законодавством, а саме: інвестор у повному обсязі здійснює функцій замовника будівництва об`єкта, крім тих, що цим договором покладені на замовника, зокрема, згідно з підпунктом 3.2.7 договору здійснює спільно з замовником прийняття об`єкта в експлуатацію (пункт 3.2);

- інвестор забезпечує сплату передбаченого законодавством пайового внеску на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури населеного пункту щодо об`єкта в цілому (підпункт 4.2.4 пункту 4.2).

Державна архітектурно-будівельна інспекція України 02.04.2021 видала сертифікат ІУ123210330482 про готовність до експлуатації закінченого будівництва об`єкта за проєктом "Будівництво житлових будинків з вбудованими приміщеннями та паркінгу по проспекту Науки, 58 у Голосіївському районі м. Києва ІІ черга І пусковий комплекс".

Листом від 24.05.2021 21/05-24/1 Фірма звернулася до Департаменту щодо надання висновку про необхідність вирішення питання пайової участі із пакетом документів, а також просила надати проєкт відповідного договору з розрахунком в разі необхідності сплати пайової участі.

Листом від 08.06.2021 050/08-3196 Департамент повідомив Фірму, що документи подані не в повному обсязі, у зв`язку з чим необхідно додатково надати до Департаменту документи за наведеним переліком для вирішення питання щодо пайової участі по вказаному об`єкту.

Фірма та Підприємство 15.06.2021 уклали угоду про врегулювання правовідносин щодо виконання Договору, за умовами якої:

- підписанням цієї угоди сторони заявляють та підтверджують, що зважаючи на те, що відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту з 01.01.2021 не сплачується, то сторони припинили дію положень підпункту 4.2.4 пункту 4.2 Договору щодо забезпечення інвестором сплати пайового внеску щодо об`єкта в цілому, як таких, що не підлягають виконанню, і замовник не має до інвестора жодних претензій будь-якого характеру з цього приводу (пункт 1);

- з урахуванням положень пункту 1 цієї угоди та наведених у ньому обставин сторони визначають, що Договір (з усіма чинними на дату укладення цієї угоди додатками до нього) є припиненим його належним виконанням обома сторонами (за виключенням гарантійних зобов`язань інвестора щодо якості робіт з будівництва об`єкта) (пункт 2);

- сторони заявляють та підтверджують, що після набрання угодою чинності вони не матимуть, у т.ч. і у майбутньому, жодних претензій одна до одної щодо виконання будь-яких зобов`язань, покладених на себе за Договором, не матимуть права вимагати повернення того, що було виконано ними за Договором, та самостійно несуть усі ризики, пов`язані з такими своїми заявами (пункт 3).

Департамент звертався до відповідачів із вимогою від 21.09.2023 050/18-3625 щодо отримання розрахунку та сплати пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва, однак відповіді не отримав, грошові кошти залишилися не сплаченими, що і слугувало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Згідно зі статтею 1 зазначеного Закону замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній станом на момент надання дозволу на виконання будівельних робіт від 07.10.2014) замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (частина п`ята статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" (далі - Закон 132-IX), яким статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виключено.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 132-IX визначено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту.

Згідно з підпунктом 3 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 132-IX замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта.

Відповідно до підпункту 4 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 132-IX пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Рішенням Київської міської ради від 15.11.2016 411/1415 затверджено Порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва (далі - Порядок).

Згідно з пунктом 3.1 Порядку пайова участь є обов`язковим внеском, який замовник має сплатити до бюджету міста Києва, крім випадків, передбачених законами України та цим Порядком.

Відповідно до пункту 4.1 Порядку замовник, який здійснює або має намір здійснити нове будівництво або реконструкцію об`єктів (у разі збільшення загальної площі об`єкта), зобов`язаний до прийняття об`єкта в експлуатацію взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Києва, крім випадків, передбачених законодавством та цим Порядком.

Департамент є єдиним органом, уповноваженим здійснювати розрахунок пайової участі та укладання, зміну та розірвання договорів про пайову участь (з урахуванням особливостей інших положень цього Порядку). Замовник зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва/реконструкції об`єкта звернутися до Департаменту із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва/реконструкції. Департамент протягом 15 робочих днів з дня отримання документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва (пункт 3.4 Порядку).

Абзацом другим пункту 4.3 Порядку передбачено, що прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію без сплати пайової участі в повному обсязі не звільняє замовника від обов`язку її сплатити.

Підставою для розрахунку розміру пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту є звернення замовника до Департаменту про укладення договору про пайову участь. Таке звернення подається щодо кожного об`єкта будівництва окремо (підпункт 5.1.1 пункту 5.1 Порядку).

Верховний Суд у постановах від 13.12.2022 у справі 910/21307/21, від 20.07.2022 у справі 910/9548/21 виснував, що законодавець під час внесення змін до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (шляхом виключення статті 40 цього Закону на підставі Закону 132-ІХ) чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об`єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме: договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності", залишались дійсними та підлягали повному виконанню і після виключення вказаної статті (абзац перший пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними; якщо станом на 01.01.2020 такі об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов`язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавцем було визначено нормативне регулювання таких правовідносин прикінцевими та перехідними положеннями Закону 132-ІХ. Зокрема абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 132-IX визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва.

Суди попередніх інстанцій з`ясували, що договір про сплату пайової участі жодним із відповідачів не укладався, сертифікат про готовність до експлуатації об`єкта будівництва - житлових будинків з вбудованими приміщеннями та паркінгом по проспекту Науки, 58 у Голосіївському районі міста Києва - видано 02.04.2021. Доказів виконання замовником будівництва обов`язку зі сплати пайового внеску до введення об`єкта будівництва в експлуатацію до матеріалів справи не надано.

Згідно з наданим Департаментом розрахунком розмір пайового внеску становить 9 130 816,85 грн, який розрахований відповідно до пункту 6.4.2 Поряду, виходячи із загальної площі об`єкта - 18 622,50 кв. м, з якої: загальна площа квартир - 14 102,30 кв. м; площа нежитлових приміщень - 1 221,30 кв. м; площа технічних приміщень підвального поверху (2-4, 7-11) - 275,00 кв. м за даними технічної інвентаризації ФОП Тимчак Г.П. від 25.05.2020 294/2021.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

За наслідками розгляду справи суди попередніх інстанцій дійшли спільного висновку про те, що якщо замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, замовник зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Однак, суди дійшли протилежних висновків щодо наявності підстав для солідарного стягнення коштів пайового внеску з відповідачів.

За висновками суду першої інстанції, наявні підстави для такого солідарного стягнення, оскільки частину функцій замовника будівництва, у тому числі щодо сплати відповідних внесків пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва, Фірма делегувала Підприємству.

Апеляційний суд, у свою чергу, виходив з того, що у Підприємства відсутній солідарний обов`язок щодо сплати коштів пайового внеску, оскільки правовий статус замовника будівництва може мати лише та фізична чи юридична особа, яка є власником або користувачем земельної ділянки, щодо якої вона має намір забудови. Право на забудову земельної ділянки та функції замовника будівництва нерозривно пов`язані з правом власності особи на земельну ділянку або правом користування земельною ділянкою, наданою для будівництва.

Функції замовника будівництва можуть перейти до іншої особи у разі набуття такою особою статусу замовника будівництва, а для цього необхідно отримати належним чином оформлене право на використання під будівництво земельної ділянки, або право на забудову чужої земельної ділянки (суперфіцій). Делегування функцій замовника будівництва без набуття права користування земельною ділянкою можливе лише у випадках, прямо передбачених законом.

В іншому разі реалізація функцій замовника на будівництво третьою особою (не землекористувачем) можлива лише через інститут представництва в цивільному праві шляхом укладення відповідного договору доручення та видачі на його основі довіреності.

Однак, як з`ясовано апеляційним судом, Договір не містить умов, зокрема у переліку делегованих Підприємству функцій замовника, за якими на Підприємство покладається укладення з органом місцевого самоврядування відповідного договору щодо сплати пайової участі або фактична її сплата.

Підпунктом 4.2.4 пункту 4.2 Договору передбачено, що Підприємство як інвестор забезпечує сплату передбаченого законодавством пайового внеску, однак у який спосіб, у якій сумі і на яких умовах (тобто шляхом здійснення прямого платежу на підставі іншого договору, сплати у порядку компенсації, надання позики чи поворотної/безповоротної допомоги і т.п.) - не визначено.

Водночас підпунктом 3.2.3 пункту 3.2 Договору прямо визначено, що сплата інвестором (Підприємством) на користь Фірми грошових коштів як компенсації витрат останнього для реалізації цього договору здійснюється за умови погодження таких витрат обома сторонами, що з урахуванням пунктів 12.2, 12.4, 12.5 Договору передбачає укладення між ними відповідного правочину.

Доказів укладення такого правочину між Підприємством та Фірмою, у т.ч. за участю Департаменту, не надано оскільки такий договір не укладався.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що за умовами пунктів 1.2 та 3.2 Договору на Підприємство покладається виконання всіх функцій замовника, окрім тих, що відповідно до умов цього договору покладено на замовника. У підпунктах 3.2.1-3.2.18 пункту 3.2 Договору деталізовано перелік делегованих функцій, у якому відсутня така функція замовника як сплата пайового внеску. При цьому чітко і конкретизовано визначено, фінансування яких саме робіт, послуг та витрат, у т.ч. на умовах компенсації понесених Фірмою для реалізації Договору, здійснюється Підприємством, проте визначення зобов`язання щодо сплати саме ним пайового внеску відсутнє.

Отже, станом на період будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію функції замовника будівництва хоч і належали обом відповідачам, однак один з яких є титульним замовником будівництва (Фірма), а інший (Підприємство) - лише виконував окремі доручені йому першим функції такого замовника, у числі яких сплата пайової участі його прямим безумовним обов`язком не визначалася.

Крім того, Договір регулює відносини, в т.ч. зобов`язання, що виникли між відповідачами, а позивач не є стороною Договору. Відповідно, позивач не має жодних прав вимоги виконання обов`язків від сторін цього Договору, оскільки він не є його учасником. Договір є припиненим його належним виконанням обома сторонами (за виключенням гарантійних зобов`язань інвестора щодо якості робіт з будівництва об`єкта), що підтверджено його сторонами шляхом укладення між ними 15.06.2021 угоди про врегулювання правовідносин щодо виконання Договору.

Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить у першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Водночас, Верховний Суд у силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові судів попередніх інстанцій чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Обґрунтовуючи наявність передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, Департамент посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, частини першої статті 1 та статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 04.09.2024 у справі 910/5997/23.

Так, у справі 910/5997/23 товариство звернулося з позовом до органу місцевого самоврядування про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача про укладення договору про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури с. Крюківщина, а також визнання недійсним договору про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури села Крюківщина.

Позов мотивовано тим, що спірний договір укладений не із замовником будівництва, як того вимагає Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності", а із позивачем як особою, що виконує функції замовника та діє від імені замовника будівництва - іншого товариства. Отже, ці обставини, за твердженням позивача, є свідченням невідповідності спірного рішення та договору вимогам законодавства, що є підставою для визнання їх незаконними та недійсними.

За наслідками розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій в позові відмовили з мотивів того, що:

- замовником будівництва є особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву. Позивач належить до кола осіб, які спільно здійснюють забудову, тобто має відповідний намір і подав заяву;

- в діях відповідача відсутні ознаки неправомірності, оскільки позивач сам подав заяву та прийняв на себе функції та обов`язки замовника будівництва, що виключає наявність підстав для визнання незаконним та скасувати рішення відповідача про укладення договору про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури с. Крюківщина;

- обсяг повноважень позивача щодо укладення спірного договору підтверджений положеннями договору про спільну діяльність, тобто повністю відповідає вимогам законодавства.

Судами з`ясовано, що згідно умов оскаржуваного договору, позивач діє від імені замовника будівництва (іншого товариства) та інших учасників згідно з договором про спільну діяльність та на підставі частини четвертої статті 1135 ЦК України.

Верховний Суд, у постанові від 04.09.2024 у справі 910/5997/23, зокрема, зазначив таке:

"5.6. Отже, відповідно до визначення замовника, яке наведене у статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", та інших вищенаведених норм цього Закону, такою особою є саме та, яка має намір щодо забудови земельної ділянки, та виявила бажання вступити у відносини з органом місцевого самоврядування щодо участі у розвитку інфраструктури населеного пункту у зв`язку з будівництвом конкретного об`єкту, про що подала відповідну заяву. При цьому, у наведених нормах не встановлено жодних критеріїв, яким особа, яка має намір укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, має відповідати, а органу місцевого самоврядування для укладення договору та визначення розміру пайової участі нею додаються до заявки лише документи, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками. Істотні умови договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту також не залежать від того, чи є замовник власником земельної ділянки або її орендарем, а також чи є він її забудовником чи замовником, зазначеним у дозволі на виконання будівельних робіт…

15.6. … умови договору (про спільну діяльність) свідчать про безпосередню участь позивача у забудові земельної ділянки у статусі замовника (а не особи, яка виконує його функції, про що скаржник помилково зазначає у касаційній скарзі), тобто наявність у нього повноважень щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) та обов`язку сплатити пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту в порядку та на умовах, що визначені цим договором, про що позивач, виконуючи умови договору, подав в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

5.17. З огляду на викладене вище, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивач, діючи свідомо, уклав з відповідачем спірний договір на підставі договору про спільну діяльність саме у статусі замовника забудови території, на підставі поданої ним заяви, що не суперечить пункту 4 статті 1, статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", адже він мав як намір, так і обов`язок забудови земельної ділянки разом з особами, яким належали права володіння та користування такою ділянкою, а також обов`язок сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

5.18. При цьому, вищенаведені норми, про що вже зазначалось у пункті 5.6 цієї постанови, не пов`язують статус замовника з наявністю у останнього дозволу на будівництво, виданого саме на його ім`я як особи, яка подала заяву на укладення договору про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, або з наявністю у нього права власності/користування щодо земельної ділянки під будівництвом, статусу забудовника чи з наявністю інших обставин, окрім легітимного наміру забудови земельної ділянки щодо якої особа подала відповідну заяву.

5.19. Колегія суддів зазначає, що сплата пайової участі має безпосередній і нерозривний зв`язок з будівництвом певного об`єкту будівництва і незалежно від особи, яка уклала відповідний договір про пайову участь (яка подала заяву і засвідчила намір забудови), саме будівництво об`єкту породжує обов`язок як укладення договору так і сплату пайового внеску.

5.20. Отже, наведене виключає наявність достатніх підстав для визнання недійсним правомірно укладеного спірного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, як органом місцевого самоврядування, так і позивачем як замовником будівництва.

5.21. Крім того, згідно зі статтею 528 ЦК виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов`язку боржника іншою особою цей обов`язок боржник повинен виконати сам. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов`язанні і застосовуються положення статей 512-519 цього Кодексу.

5.22. З аналізу положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не вбачається заборони власнику або користувачу земельної ділянки передавати обов`язок замовника будівництва іншій особі.

5.23. З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що в діях відповідача відсутні ознаки неправомірності, оскільки позивач сам подав заяву та прийняв на себе функції та обов`язки замовника будівництва, що виключає наявність підстав для визнання незаконним та скасування рішення про укладення договору про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури с. Крюківщина, яке було свідомо реалізоване сторонами спору…

5.25. Застосовуючи принцип добросовісності щодо поведінки позивача у спірних правовідносинах, колегія суддів зазначає, що позивач, який подав заяву для укладення з ним договору про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту як із замовником будівництва, уклав такий договір, реалізував намір забудови земельної ділянки спільно з іншими особами, з якими він попередньо уклав договір про спільну діяльність та взяв на себе зобов`язання замовника будівництва, який має сплатити пайову участь на розвиток інфраструктури населеного пункту, не може в подальшому (через шість років) заперечувати існування у нього статусу замовника та обґрунтовувати цим недійсність оспорюваних рішення ради та договору, при цьому навіть не зазначаючи про те, що мали місце протиправні дії представників позивача щодо укладення договору про спільну діяльність та подання відповідної заяви до органу місцевого самоврядування.".

Однак, касаційним судом відхиляються посилання скаржника на зазначену судову практику Верховного Суду, з огляду на неподібність спірних правовідносин у зазначеній справі за змістовним та об`єктним критеріями. Висновки Верховного Суду, викладені у наведеній постанові є нерелевантними до спірних правовідносин внаслідок відмінності предмета, підстав позову та встановлених судами обставин цих справ.

Верховний Суд зазначає, що наведена скаржником постанова Верховного Суду у справі 910/5997/23 хоч і містить окремі висновки на підтвердження позиції скаржника про те, що правовий статус замовника будівництва може мати не лише та особа, яка є власником або користувачем земельної ділянки, щодо якого вона має намір забудови, однак вони (висновки) зроблені з урахування встановлення певних обставин конкретної справи, зокрема: звернення позивача до органу місцевого самоврядування та укладення з ним відповідного договору пайової участі на виконання повноважень, обумовлених сторонами у договорі про спільну діяльність; наявності у позивача статусу замовника, а не особи, на яку покладено виконання окремих його функцій, та наявності прямого обов`язку щодо сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Натомість у цій справі, за результатами аналізу погоджених сторонами у Договорі умов, апеляційним судом з`ясовано наявність договірної домовленості щодо покладення на Підприємство окремих функцій замовника, утім не щодо сплати спірного пайового внеску.

Апеляційним судом і не заперечувалася можливість у певних випадках делегування функцій замовника іншій особі, у тому числі щодо сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, зокрема, в порядку доручення тощо, однак, за висновком апеляційного суду, у спірних правовідносинах таких обставин не встановлено, а умови Договору передачу таких функцій не підтверджують.

Верховний Суд зазначає, що з огляду на принцип диспозитивності виключно скаржником визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою Департаменту в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Касаційне провадження у цій справі також відкрито на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Так, скаржник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування, зокрема, пункту 2 розділу ІІ "Прикінцевих та перехідних положень" Закону 132-ІХ у взаємозв`язку з частиною першою статті 1, частиною другою статті 30 та статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", у випадку передачі частини функцій замовника будівництва за інвестиційним договором.

Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Зі змісту пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики, шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Суд виходить з того, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Слід зазначити, що висновки Верховного Суду стосовно питання застосування норм матеріального права, які зазначені скаржником, у подібних правовідносинах, ураховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 22.03.2023 у справі 154/3029/14-ц, відсутні.

Отже, з огляду на відсутність таких висновків, необхідно з`ясувати наявність або відсутність неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

Як вже частково зазначалося раніше, до 01.01.2020 була чинною стаття 40 "Про регулювання містобудівної діяльності", яка закріплювала обов`язок замовника будівництва, що має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті) шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

З 01.01.2020 набрав чинності Закон 132-ІХ, яким статтю 40 виключено із тексту Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Однак у розділі ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 132-IX передбачено порядок пайової участі замовника будівництва, який впроваджено законодавцем для:

- об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

- об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Згідно з абзацом першим пункту 2 розділу ІІ Закону 132-IX договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. З 01.01.2020 у замовників будь-яких об`єктів будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Водночас в абзаці другому пункту 2 розділу ІІ Закону 132-IX законодавець чітко визначив розмір та порядок пайової участі замовників будівництва у разі, якщо будівництво об`єктів було розпочато до внесення законодавчих змін (до 01.01.2020), якщо станом на 01.01.2020 такі об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, але обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі не перестав існувати після 01.01.2020.

У підпунктах 1, 3 абзацу другого пункту 2 розділу ІІ Закону 132-IX встановлено:

- розмір пайової участі, який протягом 2020 року замовники будівництва перераховують до відповідного місцевого бюджету для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, - для житлових будинків 2 % вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом);

- порядок пайової участі - замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва. Пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Отже, обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Підпунктом 3 абзацу другого пункту 2 розділу ІІ Закону 132-IX встановлено випадки, за яких пайова участь не сплачується.

Верховний Суд зазначає, що наведеними положеннями пункту 2 розділу ІІ Закону 132-IX врегульовано підстави, порядок сплати (звільнення від сплати) замовником будівництва коштів пайової участі, а також визначення їх розміру та порядку використання. Ці положення, як і приписи частини першої статті 1, частини другої статті 30 та статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", не встановлюють спеціального регулювання питань, пов`язаних зі сплатою коштів пайової участі будь-якими іншими особами (незалежно від підстав для цього), окрім замовників будівництва.

Підстави та умови виконання цього зобов`язання можуть змінюватися за домовленістю учасників спірних правовідносин, з огляду на свободу договору, однак судом апеляційної інстанції, за результатами аналізу умов Договору у цій справі, таких обставин не встановлено.

Отже, норми Закону 132-ІХ та Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", про відсутність висновків Верховного Суду щодо яких зазначає скаржник, в контексті цієї справи, не мають вирішального значення для вирішення ключового питання щодо того, виникло чи не виникло у Підприємства особисте чи солідарне зобов`язання щодо сплати коштів пайової участі.

Не погоджуючись із висновками апеляційного суду, Підприємство у касаційній скарзі фактично просить не сформувати висновок щодо застосування норми пункту 2 розділу ІІ "Прикінцевих та перехідних положень" Закону 132-ІХ у взаємозв`язку з частиною першою статті 1, частиною другою статті 30 та статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", у випадку передачі частини функцій замовника будівництва за інвестиційним договором, а підтвердити передачу таких функцій, що обумовлювало б можливість застосування цих норм до спірних правовідносин.

Однак, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі 373/2054/16-ц).

Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі 925/698/16).

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зауважувала, що висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи. Інакше кажучи, на відміну від парламенту, суд не встановлює абстрактні правила поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певної норми права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі 522/1528/15-ц, від 01.03.2023 у справі 522/22473/15-ц, від 04.07.2023 у справі 373/626/17.

Верховний Суд зазначає, що з огляду на принцип диспозитивності саме скаржником визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Верховний Суд вважає, що доводи Департаменту, викладені у касаційній скарзі на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024, про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду, не підтвердилися внаслідок неподібності спірних правовідносин, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Відповідно до статті 129 ГПК України понесені Департаментом у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтею 129, пунктом 5 частини першої статті 296, статтями 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024 у справі 910/3935/24 з підстави, касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.

2. Касаційну скаргу Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024 у справі 910/3935/24 з підстави, касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України - залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024 у справі 910/3935/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок

Суддя Т. Малашенкова