Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 18.06.2026

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Саманюк проти України» (Заява № 65686/17)

СТРАСБУРГ

18 червня 2026 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Саманюк проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі Голова,

Андреас Зюнд ,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 65686/17), яку 23 серпня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Яків Якович Саманюк (далі — заявник), 1957 року народження, що проживає у с. Микуличин, та якого його представляли пані В. Лисенко та пані Г. Захарчук — юристи, що практикують у м. Яремче,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (стверджуване несправедливе судове провадження, у тому числі застосування строку давності, що призвело до протиправного та непропорційного позбавлення заявника земельної ділянки, придбаної у місцевих органів влади), а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення запропонувати сторонам подати додаткові зауваження згідно з підпунктом «с» пункту 2 правила 54 Регламенту Суду стосовно стверджуваної відсутності достатніх підстав в ухвалі Верховного Суду про відмову у допуску до провадження заяви заявника про перегляд на підставі розбіжностей у практиці, і

зауваження сторін та їхні додаткові зауваження,

після обговорення за зачиненими дверима 28 травня 2026 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Ця справа стосується визнання недійсним права заявника на земельну ділянку, яку він роками використовував для діяльності кафе, оскільки вона знаходилася в межах смуг відведення залізниці. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. У 2002 році, після відповідного рішення місцевих органів влади, заявник придбав у них земельну ділянку для будівництва кафе. У 2004 році він також орендував сусідню земельну ділянку для розміщення літньої тераси. Обидві земельні ділянки розташовувалися в безпосередній близькості від залізничної колії. Заявник отримав усі необхідні погодження та дозволи на свою земельну ділянку та належним чином оформив своє право власності. Він відкрито використовував земельну ділянку та будівлі для свого бізнесу.

3. Після перевірки у 2014 році національне акціонерне товариство «Укрзалізниця» (далі — АТ «Укрзалізниця») подало позов про визнання недійсним продажу та оренди земельної ділянки заявником, оскільки ці земельні ділянки, як стверджувалося, були розташовані в межах смуги відведення залізниці. Ключове питання до судів полягало у тому, чи повинно було АТ «Укрзалізниця» мати належним чином оформлене (зареєстроване) право власності на земельну ділянку, чи було достатньо технічної документації на будівництво залізниці, датованої 1950-ми і 1990-ми роками, для підтвердження її прав на земельну ділянку зі спеціальним статусом «земель залізничного транспорту» (див. подібну фактологічну ситуацію та відповідне національне законодавство в рішенні у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 і № 33358/15, пункти 8–12, 16–19 і 21–22, від 24 жовтня 2024 року). В ході провадження заявник також стверджував, що АТ «Укрзалізниця» пропустило встановлений законом трирічний строк позовної давності для подання свого позову, який мав обраховуватися з дати реєстрації його права власності, а не з дати проведення перевірки 2014 року.

4. Після двох повторних розглядів справи позовні вимоги АТ «Укрзалізниця» були зрештою задоволені. Суди встановили, що в технічній документації на будівництво залізниці чітко вказувалася ширина смуги відведення залізниці у відповідній місцевості, і це становило достатні підстави для класифікації земельної ділянки як «земель залізничного транспорту». З огляду на те, що обидві відповідні земельні ділянки були розташовані в межах цієї смуги відведення і не могли бути передані у приватну власність, суди дійшли висновку, що вони мали бути відчужені у заявника. Суди також відхилили аргумент заявника щодо строку позовної давності, встановивши, що саме у 2014 році АТ «Укрзалізниця» дізналося про порушення своїх прав на земельну ділянку.

5. На стадії розгляду справи у Вищому господарському суді України позови щодо оренди та продажу були фактично «розділені» на два провадження. Остаточні постанови були ухвалені Вищим господарським судом України 20 грудня 2016 року та 24 жовтня 2017 року відповідно.

6. Заявник звернувся із заявою про перегляд цих постанов Верховним Судом на підставі неоднакового застосування законодавства. Він посилався на декілька ухвалених раніше судових постанов, які він вважав фактологічно та юридично подібними, з питань як доведення права власності, так і застосування строку позовної давності. Стосовно пов’язаних з правами власності питань, то він зазначив справи № 926/1018/14 та № 926/584/14, в яких Вищий господарський суд України відмовив у задоволенні позовних вимог АТ «Укрзалізниця» щодо певних земельних ділянок у Чернівецькій області, які, як стверджувалося, належали до смуг відведення залізниці, на підставі того, що АТ «Укрзалізниця» не довело, що воно належним чином оформило свої права на цю земельну ділянку, та прямо відхиливши у зв’язку з цим посилання на технічну документацію щодо будівництва залізниці.

7. В ухвалах від 10 березня 2017 року та 01 березня 2018 року Верховний Суд відмовив у допуску справи до провадження у зв’язку з поданими заявником заявами. В ухвалі від 01 березня 2018 року, постановленій у справі щодо продажу земельної ділянки, Верховний Суд спочатку наголосив, що його юрисдикція полягала, головним чином, у розв’язанні невідповідностей національної судової практики у спосіб надання рекомендацій судам нижчих інстанцій щодо застосування законодавства в аналогічних юридичних питаннях. Потім він повторив висновки судів нижчих інстанцій у справі заявника та у тих справах, які він навів як приклади неоднакового застосування законодавства, у тому числі згаданих справах № 926/1018/14 та № 926/584/14. Верховний Суд також зазначив:

«Отже, порівняння змісту зазначених постанов [вищих судів] зі змістом постанови [ухваленої у справі заявника] про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах …

З огляду на [міркування] вище, у справі, у якій подано заяву про перегляд судових рішень, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалені надані для порівняння судові рішення, не є подібними зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, а судами прийнято рішення в залежності від встановлених різних фактичних обставин».

8. У своїх подальших зауваженнях сторони повідомили Суд, що у 2024 році АТ «Укрзалізниця» подало ще один позов проти заявника, вимагаючи звільнення земельних ділянок, на яких було розташоване кафе. У задоволенні цього позову районний та апеляційний суди відмовили, встановивши, що, хоча в попередніх справах право заявника на земельну ділянку було визнано недійсним, він був добросовісним власником нерухомості, якою щонайменше до 2014 року відкрито користувався без жодних заперечень (чи будь-яких дій) з боку АТ «Укрзалізниця». Таким чином, наказ про знесення без будь-якого відшкодування становив би надмірний тягар для заявника. Доходячи такого висновку суди посилалися, inter alia, на висновки Суду в рішеннях у справах «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, від 20 жовтня 2011 року) та згадане рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine). 27 серпня 2025 року Верховний Суд закрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця».

ОЦІНКА СУДУ

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

9. Заявник скаржився на те, що його незаконно позбавили майна, яке він набув добросовісно, і що йому не було запропоновано жодного відшкодування шкоди. Він також наголосив, що відповідні погодження та дозволи були отримані до передачі йому земельної ділянки. Він вважав постанови та ухвали судів, в яких вони зрештою ухвалили рішення не на його користь, необґрунтованими.

10. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не подав позов про відшкодування шкоди після визнання його права власності недійсним. Уряд посилався на декілька положень Цивільного кодексу України, стверджуючи, що заявник міг вимагати відшкодування шкоди або за статтею 1173 (про обов’язок органів державної влади відшкодовувати шкоду, завдану їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю), або за статтею 216 (про правові наслідки недійсності правочину). В якості альтернативи, він також міг вимагати відшкодування шкоди за статтею 390 стосовно коштів, які він інвестував в утримання майна. Уряд навів приклади з національної практики. Насамкінець він стверджував, що заявник міг звернутися до органів державної влади із заявою про отримання іншої земельної ділянки, але не скористався цим засобом юридичного захисту.

11. В якості альтернативи щодо прийнятності Уряд доводив, що заявник не міг стверджувати про наявність у нього «законного очікування», оскільки він отримав земельну ділянку з порушенням закону. Таким чином, його скарга була явно необґрунтованою.

12. Щодо суті справи, то Уряд погодився, що визнання права власності заявника на відповідну земельну ділянку недійсним становило втручання в його майнові права, але стверджував, що воно було законним, оскільки ґрунтувалося на відповідних положеннях національного законодавства про права на землю. Втручання також переслідувало суспільний інтерес, а саме, захист земель, що використовувалися для обслуговування транспортних будівель та безпечного користування ними. Щодо пропорційності, то він повторив свій аргумент, що заявник мав подати позов про відшкодування шкоди на національному рівні. Уряд також стверджував, що заявнику не заборонялося продовжувати свою підприємницьку діяльність, що, на думку Уряду, становило суть його скарг.

13. Суд насамперед зазначає, що в межах цієї справи він розгляне лише скарги заявника щодо придбаної у місцевих органів влади земельної ділянки, оскільки його відповідні скарги щодо орендованої земельної ділянки були відхилені як неприйнятні заступником Голови, який діяв як одноосібний суддя, на етапі повідомлення Уряду про заяву.

14. До того ж Суд повторює, що існування засобу юридичного захисту, який міг би дозволити заявнику отримати відшкодування шкоди, але не призвів би до відновлення права власності, слід враховувати не в контексті вичерпання національних засобів юридичного захисту, а з метою оцінки пропорційності втручання та розрахунку матеріальної шкоди, якщо буде встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Фонд «Батьківська Турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року). Тому аргументи Уряду про будь-яке відшкодування шкоди, яке заявник міг отримати, будуть розглянуті в межах оцінки Суду по суті справи, як і твердження Уряду, що скарга була явно необґрунтованою.

15. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

16. Суд вважає, що визнання недійсним належним чином зареєстрованого та багаторічного права власності заявника на спірну земельну ділянку становило втручання в його право на мирне володіння своїм майном.

17. Загальні принципи щодо втручання в мирне володіння майном були наведені, наприклад, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 42, від 16 лютого 2017 року. Зокрема, Суд повинен оцінити, чи було втручання законним і чи здійснювалося воно в суспільних інтересах, а також чи переслідувало воно законну мету засобами, що були обґрунтовано пропорційними меті, яку прагнули досягти.

18. Суд зауважує, що суть цієї справи полягає у питанні пропорційності втручання. У подібній справі, коли заявника було позбавлено земельної ділянки, яку він купив у місцевих органів влади, Суд не встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Звонар проти України» [Комітет] (Zvonar v. Ukraine) [Committee], заява № 20532/16, від 20 листопада 2025 року). У згаданій справі Суд, зокрема, постановив, що земельна ділянка була придбана за договором купівлі-продажу, укладеним з місцевим органом влади, який діяв за тих обставин як і будь-яка інша приватна сторона за цивільним договором, а тому його дії у зв’язку з цим регулювалися положеннями цивільного права, зокрема щодо наслідків визнання договору купівлі-продажу недійсним та можливості отримання відшкодування сплаченої суми (там само, пункт 29). Враховуючи, що цивільне законодавство України передбачало механізм відшкодування, який не здавався явно неефективним або недоступним (там само, пункт 34 з подальшими посиланнями), Суд постановив, що заявник мав спробувати отримати відшкодування шкоди за відчужене майно (там само, пункт 35 з подальшими посиланнями; див. також, mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі «ТОВ «SAN11» проти України» (SAN11, TOV v. Ukraine), заява № 42402/17, пункти 27, 28 і 30, від 23 жовтня 2025 року, в якості протилежного прикладу — рішення у справі «Космацька проти України» (Kosmatska v. Ukraine), заява № 9953/16, пункт 48, від 04 грудня 2025 року).

19. Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі. Заявник не навів аргументів, чому він не спробував повернути грошові кошти, сплачені ним за земельну ділянку, або чому це могло бути неможливим або недоступним. Він також не стверджував, що таке відшкодування шкоди, якби він його належним чином вимагав, не було б адекватним. Заявник також не стверджував, що наразі він був позбавлений можливості скористатися цією можливістю.

20. З огляду на зазначене Суд вважає, що втручання у права заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції не порушило вимогу щодо встановлення справедливого балансу між гарантованими Конвенцією правами особи та суспільним інтересом.

21. З цього випливає, що не було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

22. Заявник скаржився на те, що Верховний Суд належним чином не розглянув його обґрунтовану заяву про перегляд справи на підставі неоднакового застосування законодавства і таким чином не забезпечив єдності національної судової практики.

23. Уряд стверджував, що Верховний Суд належним чином розглянув справу заявника та навів чіткі підстави для відмови в допуску до провадження його заяви про перегляд, зокрема щодо питання доведення у зв’язку з майновими правами. Він також надав детальний аналіз справ № 914/4649/13 і № 363/100/15-ц у контексті неоднакової судової практики щодо питання застосування строку позовної давності. Уряд не пояснив, чому він надав такий широкий аналіз постанов у справах, на які, вочевидь, не посилався заявник (принаймні як це вбачається з наявних у Суду документів), і які не були проаналізовані Верховним Судом у його ухвалі.

24. Уряд також наголосив на допоміжній ролі Суду, і на тому, що він не повинен ставити під сумнів висновки національних судів щодо фактів або їхнього тлумачення національного законодавства. Загалом, він вважав, що скарга заявника була явно необґрунтованою або що порушення його прав не було.

25. Насамперед Суд зазначає, що він уже розглянув статус та повноваження Верховного Суду на момент подій та встановив, що у зв’язку із заявами стосовно перегляду на підставі попередньо існуючої практики це не був надзвичайний випадок перегляду, а кінцевий елемент у ланцюжку національних засобів юридичного захисту, наявний у розпорядженні сторін. Таким чином, якщо питання Конвенції, які згодом були порушені у Суді, випливали з розбіжностей в попередньо існуючій судовій практиці або були достатньою мірою пов’язані з ними, можливість подання заяви про перегляд до Верховного Суду на підставі цих розбіжностей могла вважатися ефективним національним засобом юридичного захисту для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «ПП «Вестра» та інші проти України» (Vestra PP and others v. Ukraine), заява № 60680/16, пункти 48–50, від 02 вересня 2025 року).

26. У цій справі заявник звернувся із заявою про перегляд його справи Верховним Судом саме на підставі розбіжностей між висновками вищих судів у попередніх справах та висновками у його власній справі. Таким чином, він скористався звичайним засобом юридичного захисту, доступним у межах національного правового порядку, і тому всі гарантії статті 6 Конвенції застосовувалися в цьому провадженні.

27. Зокрема, пункт 1 стаття 6 Конвенції зобов’язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Відповідні загальні принципи з цього питання наведені в рішенні у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] [GC], заява № 55391/13 та 2 інші заяви, пункти 185 і 186, від 06 листопада 2018 року, з подальшими посиланнями). Суд також повторює, що він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можуть вважатися свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями).

28. Повертаючись до фактів цієї справи Суд зауважує, що ключовим питанням, яке мали розглянути національні суди, було: чи належним чином АТ «Укрзалізниця» довело своє право власності на відповідну земельну ділянку і, зокрема, які докази воно мало надати на підтвердження цього: належним чином зареєстроване право власності чи наявну технічну документацію щодо будівництва залізниці (див. пункт 3). Зрештою, вони дійшли висновку, що технічна документація була достатньою підставою для класифікації земельної ділянки як «земель залізничного транспорту», тобто такої, що належала АТ «Укрзалізниця». У своїй заяві про перегляд заявник навів приклади постанов вищих судів, які, на його думку, містили протилежний висновок стосовно того самого юридичного питання і, таким чином, вимагали розгляду Верховним Судом для вирішення можливої розбіжної у застосуванні законодавства. Як вбачається, дві зазначені ним попередні постанови стосувалися, або принаймні значною мірою збігалися з тими самими юридичними питаннями, які були порушені в його власній справі, і навіть стосувалися тієї самої сторони — АТ «Укрзалізниця» (див. пункт 6).

29. У відповідь, у своїй ухвалі від 01 березня 2018 року, Верховний Суд відмовив у допуску заяви заявника до провадження, постановивши, що постанови, на які він посилався, не могли слугувати «для порівняння» щодо встановлення неоднакового застосування законодавства. Він виклав це у формі підсумку, не навівши детальних пояснень (див. пункт 7), хоча навіть власне повторення Верховним Судом фактів справи заявника та попередніх справ, на які він посилався, свідчать, що вони були дуже подібними, і навіть неспеціаліст міг би поставити обґрунтовані питання у зв’язку з цим. З огляду на ці обставини Суд не може не дійти висновку, що в такій ситуації потрібне було детальне обґрунтування.

30. Таким чином, Суд вважає, що Верховний Суд не виконав свого обов’язку щодо обґрунтування своїх рішень та не розглянув висунуті заявником доречні та важливі аргументи. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. ІНШІ СКАРГИ

31. Заявник також подав інші скарги за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (застосування строку позовної давності, ігнорування деяких доказів). Суд розглянув цю частину заяви та вважає, що у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції ці скарги не відповідають критеріям прийнятності, передбаченим статтями 34 та 35 Конвенції, або не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

32. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

33. Заявник не подав вимогу про справедливу сатисфакцію. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв’язку з цим.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (позбавлення заявника земельної ділянки, придбаної у місцевих органів влади) та за статтею 6 Конвенції (відсутність достатнього обґрунтування в ухвалі Верховного Суду від 01 березня 2018 року), а решту скарг у заяві — неприйнятними.

2. Постановляє, що не було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 6 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Марія ЕЛОСЕГІ

Голова