Рішення у справі "Шассанью та інші про...

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

29.04.1999

Рішення у справі "Шассанью та інші проти Франції"

Комюніке Секретаря Суду

У судовому рішенні, постановленому в Страсбурзі

29 квітня 1999 року у справі "Шассанью та інші проти Франції",

Європейський суд з прав людини дванадцятьма голосами проти п'яти

визнав, що було допущено порушення статті 1 Протоколу N 1 до

Європейської конвенції з прав людини ( 994_535 ) (право власності)

та статті 11 Конвенції (свобода об'єднання), взятих окремо;

чотирнадцятьма голосами проти трьох - що було допущено порушення

статті 1 Протоколу N 1 та статті 14 Конвенції (заборона

дискримінації); шістнадцятьма голосами проти одного - що було

допущено порушення статті 11 та статті 14 Конвенції, а також такою

самою більшістю голосів Суд визнав, що не було необхідності

розглядати окремо скаргу за статтею 9 Конвенції (свобода думки та

совісті). Відповідно до статті 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд

присудив кожному із заявників певну суму на відшкодування

моральних збитків.

1. Основні факти

Справа стосувалася трьох заяв, що були попередньо подані

десятьма громадянами Франції: пані Марі-Жанною Шассанью,

п. Рене Петі, пані Сімоною Лагреза, п. Леоном Дюмоном,

п. П'єром Галланом, п. Андре Галланом, п. Едуардом Петі (нині

покійним), п. Мішелем Петі, п. Мішелем Піноном та

пані Жозефіною Монтіон, відповідно 1924, 1936, 1927, 1924, 1926,

1936, 1910, 1947, 1947 та 1940 років народження. Пані Шассанью,

п. Рене Петі та пані Лагреза живуть в муніципалітетах Туртуарак і

Шурняк Д'анс, департаменту Дордонь, і є фермерами. П. Дюмон,

п. П'єр Галлан, п. Андре Галлан, п. Мішель Петі та п. Пінон, також

фермери, живуть в муніципалітетах Ла Селлет і Женуйяк департаменту

Крез. Пані Монсіон живе в Сальбеф департаменту Жиронда, працює

секретаркою.

Усі заявники є власниками земельних ділянок: ті, хто проживає

в Дордоні та Жиронді, - площею, меншою ніж 20 гектарів; ті, хто

проживає в Крез, - 60 гектарів.

Згідно із Законом від 10 липня 1964 року, відомим під назвою

"Loi Verdeille", про створення санкціонованих муніципальних та

міжмуніципальних мисливських асоціацій (ACCAs та AICAs), усі

заявники, що були противниками полювання, змушені були стати

членами створених в їхніх муніципалітетах мисливських асоціацій і

передали право полювання на своїх земельних ділянках цим

асоціаціям, для того щоб усі мисливці, які проживали у

відповідному муніципалітеті, могли там полювати. Заявники не могли

ухилитися від обов'язкового вступу в асоціацію і відмовитися від

передання права на полювання на своїх земельних ділянках, якщо

площа їхніх земель не перевищувала встановлену межу, яка, за

різними даними, становила 20 гектарів у Дордоні та Жиронді і

60 гектарів у Крезі. Це не влаштовувало власників. Заявники

звернулися до французьких судів із проханням відмежувати їхні

ділянки від земель для полювання, що належали асоціаціям, але їхні

заяви були відхилені і цивільними, і адміністративними судами.

Остаточними рішеннями були: винесене 16 березня 1994 року рішення

касаційного суду (у справі пані Шассанью, п. Р. Петі та

пані Лагреза) і рішення Державної ради від 10 березня 1995 року (у

справі п. Дюмона та інших) та від 10 травня 1995 року (у справі

Монсіон).

2. Процедура та склад Суду

Заяви були подані до Європейської комісії з прав людини

20 квітня 1994 року пані Шассанью, п. Р. Петі та пані Лагреза;

29 квітня 1995 року - п. Дюмоном, п. П. Галланом, п. А. Галланом,

п. Е. Петі, п. М. Петі та п. Піноном; 30 червня 1995 року -

пані Монсіон. Визнавши заяви прийнятними, Комісія затвердила три

доповіді 30 жовтня 1997 року та 4 грудня 1997 року, в яких

висловила думку більшості про те, що було допущено порушення

статті 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) та статті 11, взятих окремо, та

статті 14 разом з тими самими положеннями. Було також висловлено

думку більшості про те, що немає потреби розглядати окремо питання

за статтею 9 Конвенції ( 995_004 ). Справу Шассанью та інших

передано до Суду 15 грудня 1997 року, а справа Дюмона та інших

проти Франції та справа Монсіон проти Франції -

16 березня 1998 року.

Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу

якої увійшло 17 суддів, а саме: Люціус Вїльдхабер (Швейцарія), Голова Елізабет Палм (Швеція) Люціус Кафліш (Швейцарія) Єжи Макарчик (Польща) Пранас Куріс (Литва) Жан-Поль Коста (Франція) Віллі Фурманн (Австрія) Карел Юнгвірт (Чехія) Марк Фішбах (Люксембург) Бостьян Жупанчич (Словенія) Ніна Важич (Хорватія) Вільгельміна Томассен (Нідерланди) Маргарита Цаца-Ніколовська (колишня Югославська Республіка

Македонія) Тудор Пантіру (Молдова) Андраш Бака (Угорщина) Егілс Левіц (Латвія) Крістак Трая (Албанія), а також Мод де Бур-Буквіккіо, заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, що примусове приєднання їхніх ділянок до

складу земель для полювання, які належать ACCA, а також

обов'язковий вступ в асоціації, діяльність яких вони не

схвалювали, порушувало їхнє право власності, право на свободу

об'єднання та право на свободу думки і совісті, передбачені,

відповідно, в статті 1 Протоколу N 1 до Європейської конвенції з

прав людини ( 994_535 ), у статтях 11 та 9 Конвенції. Вони також

скаржилися на дискримінацію, що суперечить статті 14 Конвенції

( 995_004 ).

Рішення Суду

Стаття 1 Протоколу N 1 ( 994_535 )

стосовно порушення права власності заявників

Суд зауважив у цій справі, що заявники не бажали полювати на

своїй землі і заперечували проти того, щоб інші могли

користуватися їхніми ділянками під час полювання. Проте, хоча вони

й були проти полювання з етичних міркувань, вони змушені були

щороку терпіти присутність людей зі зброєю та мисливськими

собаками на своїй землі. Це обмеження права вільного користування

власністю, безсумнівно, було втручанням у здійснення заявниками

їхніх прав. Після встановлення факту втручання, Суд вирішив, що в

загальних інтересах необхідно було врегулювати порядок проведення

полювання і сприяти раціональному управлінню мисливськими

угіддями.

Беручи до уваги те, що жоден із запропонованих Урядом

варіантів (можливість для заявників відгородити землі або

звернутися із клопотанням, щоб земля була визнана мисливськими

угіддями чи природним заповідником) практично не могли звільнити

заявників від передбаченого законом обов'язку передати мисливським

асоціаціям право полювання на їхній землі, Суд висловив думку, що

різні форми передбаченої законом компенсації, згадані Урядом, не

можуть враховуватися при визначенні справедливої компенсації за

втрату права користування своєю власністю. Було зрозуміло, що

Законом "Loi Verdeille" 1964 року кожному землевласникові в разі

вимушеного передання виключного права полювати на його землі було

передбачено відшкодування у вигляді суміжного права полювати на

тих ділянках муніципальної території, що перебуває під контролем

ACCA. Проте таке відшкодування є прийнятним лише в тому разі, якщо

всі згадані землевласники є мисливцями або визнавали мисливство.

Закон 1964 року не мав на меті визначення обсягу компенсації для

землевласників, що виступали проти полювання і які, відповідно до

Закону, не бажали отримувати перевагу або вигоду від права на

полювання, від якого вони відмовилися.

Суд зауважив, що обов'язкове передання права на полювання,

яке, згідно з французьким законодавством, є однією з особливостей

права власності, порушувало принцип, викладений у статті L.222-1

Кодексу законів про сільське господарство, згідно з яким ніхто не

може полювати на території землі без згоди її власника. Далі Суд

зауважив, що після прийняття у 1964 році Закону "Loi Verdeille",

який спочатку не застосовувався в департаментах Нижнього Рейну,

Верхнього Рейну та Мозель, лише 29 із 93 департаментів у

метрополії Франції підлягали режимові обов'язкового створення

ACCA; асоціації мисливців на добровільних началах були створені

лише в 851 муніципалітеті, і цей Закон застосовувався лише щодо

невеликих земельних ділянок, виключаючи великі приватні маєтки та

державні землі.

Нарешті, незважаючи на встановлені цілі прийнятого в

1964 році Закону "Loi Verdeille", Суд вирішив, що результат

системи обов'язкового передання прав, передбаченої Законом,

поставив заявників у ситуацію, яка виключала можливість

встановлення справедливої рівноваги між захистом права власності

та вимогами, продиктованими загальним інтересом. Обов'язкове

передання дрібними землевласниками права полювання на своїх землях

для того, аби інші могли використовувати землі з метою, що

повністю суперечить переконанням власників, наклала непомірний

тягар, який не мав достатніх підстав згідно зі статтею 1 Протоколу

N 1 ( 994_535 ). Отже, було допущено порушення цього положення.

Стаття 1 Протоколу N 1 ( 994_535 )

та стаття 14 Конвенції ( 995_004 )

Суд зауважив, що держава-відповідач намагалася виправдати

різне правове становище дрібних і великих землевласників,

посилаючись на необхідність об'єднати малі земельні ділянки в

єдиний фонд для встановлення раціонального управління мисливськими

угіддями. Суд вирішив, що в цій справі Уряд-відповідач не висунув

жодного переконливого пояснення про те, як загальні інтереси могли

забезпечуватися лише обов'язком дрібних землевласників передати

права на полювання. Оскільки внаслідок різного правового становища

великих та дрібних землевласників право користуватися своєю землею

згідно зі своєю совістю було надане лише великим землевласникам,

це спричинилося до дискримінації щодо власності у сенсі статті 14

Конвенції. Отже, було допущено порушення статті 1 Протоколу N 1

( 994_535 ) та статті 14 Конвенції ( 995_004 ).

Порушення статті 11 Конвенції ( 995_004 )

(свобода об'єднання), розглянуте окремо

Термін "об'єднання", на думку Суду, має самостійне значення;

класифікація його в національному законодавстві мала лише подібне

значення і була тільки вихідною точкою.

Справді, муніципальні мисливські асоціації виникли завдяки

волі парламенту, але Суд зауважив, що все-таки це були асоціації,

створені відповідно до Закону від 1 липня 1901 року. Крім того, не

можна стверджувати, що, згідно із Законом "Loi Verdeille", ці

асоціації користувалися привілеями поза сферою загальних законів -

адміністративного, нормативного чи дисциплінарного характеру - або

що вони застосовували процедури органів державної влади. У зв'язку

з цим Суд вирішив, що мисливські асоціації справді підпадали під

значення терміна, про який ідеться в статті 11.

Суд вважає, що в цій справі було допущено втручання у

"негативне" право на вступ в асоціацію, тобто право не входити в

об'єднання супроти власної волі, що було передбачено законом і

мало законну мету, а саме: захист прав і свобод інших осіб. У

даному випадку Уряд послався на необхідність захищати або

підтримувати демократичну участь у полюванні. Навіть припускаючи,

що у французькому законодавстві містилися права або свободи на

полювання, Суд зауважив, що подібного права або свободи не було в

Конвенції ( 995_004 ), проте вони гарантували свободу об'єднання.

Що стосується питання про те, чи відповідало це втручання

законній меті, Суд зазначив, що заявники були противниками

полювання з етичних міркувань і їхнє несхвалення у цьому випадку

було досить переконливим, одностайним і вагомим, тому в

демократичному суспільстві заслуговувало на увагу. Ось чому Суд

вирішив, що обов'язковий вступ до мисливських асоціацій осіб, які

є противниками полювання, суперечив статті 11.

Суд зауважив, що в даній справі заявники не мали жодного

реального шансу для припинення їхнього членства. Той факт, що їхня

власність була включена до складу мисливських угідь ACCA і що вони

не були власниками досить великих за площею земель, завдяки чому

вони могли б виступити із запереченням, був достатнім для того,

щоб зробити членство власників обов'язковим. Суд встановив, що вся

громадська власність, яка належить державі або муніципалітетові,

громадські ліси і земля, що належить Французькій національній

залізничній компанії, явно не підпадали під дію Закону "Loi

Verdeille". Інакше кажучи, потреба об'єднати землі в єдиний фонд

для полювання стосувалася лише обмеженого кола приватних

землевласників, чия думка, якою б вона не була, не бралася до

уваги.

З огляду на викладені вище міркування, висунуті Урядом

аргументи були недостатніми для того, щоб визнати необхідним для

заявників обов'язкове членство в мисливських асоціаціях

відповідних муніципалітетів усупереч власним переконанням. З

урахуванням необхідності захищати права і свободи інших при

забезпеченні демократичної участі в полюванні, обов'язок

приєднатися до мисливських асоціацій було покладено на

землевласників лише в одному з чотирьох муніципалітетів у Франції

і він не міг вважатися таким, що відповідає законній меті. Суд

також не міг зрозуміти, чому виникла потреба об'єднати в єдиний

фонд лише малі володіння, тим часом як великі ділянки, як

державні, так і приватні, були захищені від демократичної участі в

полюванні.

Те, що закон зобов'язував особу приєднатися до подібної

асоціації всупереч її переконанню і, з огляду на членство,

спонукав її передати права на власну землю для того, щоб

відповідна асоціація могла досягти мети, якої власник не

схвалював, суперечило необхідності забезпечити справедливу

рівновагу між інтересами конфліктуючих сторін і не могло вважатися

таким, що відповідало встановленій меті. Отже, було допущено

порушення статті 11.

Порушення статті 11

та статті 14 Конвенції ( 995_004 )

Суд вважає, що розгляд скарги за статтею 11 та за статтею 14

є по суті аналогічним до розгляду стосовно статті 1 Протоколу N 1

( 994_535 ) і не бачить підстав відступити від свого попереднього

висновку. Він вважає, що Уряд-відповідач не висунув жодного

об'єктивного та обґрунтованого пояснення щодо різного підходу,

коли дрібних землевласників змусили стати членами ACCA, а великим

землевласникам надали можливість уникнути обов'язкового членства,

незалежно від того, чи користувалися вони привілеєм полювати на

своїх володіннях, чи - з огляду на свої переконання - віддавали

перевагу використовувати ділянку для створення заповідника або

природного фонду.

Як наслідок, було допущено порушення статті 11 Конвенції

( 995_004 ) разом зі статтею 14.

Стаття 9 Конвенції ( 995_004 )

У контексті висновків, зроблених щодо порушення статті 1

Протоколу N 1 ( 994_535 ) та статті 11 Конвенції, взятих і окремо,

і разом зі статтею 14, на думку Суду, немає потреби здійснювати

окремий розгляд справи стосовно статті 9 Конвенції ( 995_004 ).

Застосування статті 41 Конвенції ( 995_004 )

Зауваживши, що заявники не зверталися з проханням про

відшкодування судових витрат та безоплатно представляли свої

інтереси в органах Конвенції, Суд відхилив їхні вимоги про

відшкодування майнових збитків через відсутність підтверджувальних

документів. З іншого боку, керуючись принципом справедливості, Суд

присудив виплатити кожному із заявників по 30000 французьких

франків за моральну шкоду.

Кілька суддів висловили окрему думку.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті

(www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Відповідно до Регламенту ( 980_067 ), Секретар Суду, який має

діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і

відповідає на запитання преси.

Канцелярія Європейського суду з прав людини

F-67075 Strasbourg Cedex Звертатися до Родеріка Лідделла

(Roderick Liddell) Телефон: (0)3 88-41-24-92;

факс: (0)3 88-41-27-91

Рішення у справі "Шассанью та інші проти Франції"

Рішення; Рада Європи від 29.04.1999

Прийняття від 29.04.1999

Постійна адреса:

https://zakon.rada.gov.ua/go/980_375

Законодавство України

станом на 04.09.2026

поточна редакція

Публікації документа

Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. від 1999 — 1999 р., № 2