Звежинський проти Польщі

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Перша секція

Р І Ш Е Н Н Я

Справа "Звежинський проти Польщі"

(Заява N 34049/96)

У справі "Звежинський проти Польщі" Європейський суд з прав

людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли: пані В.Томассен, голова, п. Л.Феррарі Браво, п. Е.Макарчик, п. Р.Тюрмен, п. К.Бірсан, п. Й.Касадеваль, п. Р.Марусте, а також п. Т.Л.Ерлі, заступник секретаря секції,

після наради у дорадчій палаті 23 травня 2000 року, 15 червня

2000 року і 29 травня 2001 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених

вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 34049/96) проти Республіки

Польщі, поданою громадянином Польщі п. Ришардом Звежинським

(заявник) до Європейської комісії з прав людини (Комісія) 15 липня

1996 року, відповідно до колишньої статті 25 Конвенції про захист

прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція).

2. Заявника представляла пані А. Земке, юрисконсульт із

м. Білостока. Уряд Польщі (Уряд) представляла його уповноважена

особа п. К. Джевіцький.

3. Заявник посилався на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

та статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 995_004 ).

4. 1 листопада 1998 року, після набрання чинності Протоколом

N 11 до Конвенції ( 995_004 ), справу було передано до Суду (пункт

2 статті 5 Протоколу N 11).

5. Відповідно до пункту 1 правила 52 Регламенту ( 980_067 ),

справу передано до першої секції, де було створено палату для

розгляду цієї справи (пункт 1 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) і

пункт 1 правила 26 Регламенту).

6. Рішенням від 15 червня 2000 року палата оглосила справу

прийнятною після проведення 23 травня 2000 року в Палаці прав

людини м. Страсбурга відкритого засідання, на якому одночасно

розглядалися і питання прийнятності, і сама справа по суті (пункт

4 правила 54 і пункт 2 правила 59 Регламенту).

У Суді виступили:

a) від Уряду п. К.Джевіцький, уповноважена особа, пані Р.Ковальська, п. А.Калінський, адвокати, п. Й.Гейслер, консультант;

b) від заявника пані А.Земке, адвокат, пані Е.Мороз-Устимович, радник.

Суд заслухав заяви п. Джевіцького, п. Калінського, пані

Ковальської і пані Земке, а також відповіді п. Джевіцького на

запитання, адресовані йому двома членами Суду.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. У 1937 році батько заявника купив у S. маєток,

розташований у м. Ломжа.

8. 1950 року адміністрація воєводства у м. Білостоці

повідомила відділ земельного реєстру муніципального суду м. Ломжа

про необхідність опублікувати повідомлення про те, що розпочато

процедуру відчуження майна, власником якого був Б. Звежинський,

батько заявника. 26 червня 1950 року муніципальний суд вирішив

подати заяву до земельного реєстру і повідомити про це заявників.

24 липня 1952 року президія Воєводської народної ради

м. Білостока, на застосування постанови від 7 квітня 1948 року,

здійснила відчуження майна Звежинського, мотивуючи це суспільною

потребою. Рішенням від 10 липня 1961 року, підтвердженим 10

лютого 1962 року, власникові було призначено відшкодування. Суму

відшкодування було внесено до національного депозиту, але ні

заявник, ні його спадкоємці не отримали її.

9. 2 грудня 1980 року Міністр економіки відхилив прохання

батька заявника стосовно скасування рішення про відчуження.

10. 10 серпня 1990 року, після смерті Б. Звежинського, мати

заявника подала заяву про скасування рішення від 2 грудня 1980

року. 18 липня 1991 року Міністр економіки скасував, з огляду на

очевидну помилку, усю попередню процедуру, починаючи з рішення про

відчуження 1952 року, оскільки власник уклав у 1945 році договір

про оренду з органами державної влади. Таким чином, не можна було

на законних підставах твердити, що органи державної влади

самочинно зайняли дільницю і будівлю. Отже, ця ситуація не

підпадала під сферу дії постанови про відчуження 1948 року.

11. Воєводський відділ поліції в м. Ломжа, який тоді займав

це приміщення, подав апеляцію на рішення Міністра до Вищого

адміністративного суду м. Варшави.

12. 19 грудня 1992 року цей суд скасував рішення і повернув

справу Міністрові для перегляду.

13. Рішенням від 24 липня 1992 року, що його 23 листопада

1993 року Вищий адміністративний суд залишив без зміни, Міністр

знову оголосив про скасування процедури, розпочатої 1952 року.

14. 21 червня 1994 року районний суд м. Ольштина розподілив

спадщину батьків заявника на дві рівні частини на користь заявника

та його сестри.

15. Податкові органи повідомили заявника про необхідність

сплати податків на спадок. Заявник звернувся з проханням перенести

строк виплати, повідомивши податкову адміністрацію, що він веде

переговори з регіональним відділом поліції про продаж або здачу в

оренду будинку, який той займає. Бургомістр м. Ольштина, отримавши

з регіонального відділу поліції підтвердження про те, що такі

переговори справді ведуться, дозволив перенесення сплати на

4 листопада 1994 року. 20 червня 1995 року податковий відділ

м. Ольштина переніс сплату податків на невизначений термін.

16. 12 вересня 1994 року відділ реєстрації районного суду

записав власність до земельної книги, визначивши власниками

заявника та його сестру. Тим часом останні так і не дочекалися її

реституції.

17. Переговори з метою продажу майна зазнали невдачі, і, крім

того, організація, що займала приміщення, жодного разу не сплатила

орендної плати, призначеної власниками. Із 1995 року заявник

сплачує податок на землю.

18. 28 вересня 1992 року Державна скарбниця, за допомогою

директора райвідділу м. Ломжа, зайнявши це приміщення після

районного відділу поліції, розпочала у цивільному суді справу про

передання їй власності за правом давності володіння. 25 листопада

1992 року районний суд м. Ломжа зупинив провадження за заявою

начальника районного відділу м. Ломжа, вважаючи, що

адміністративне рішення про скасування постанови про відчуження в

1952 році, яке було у провадженні у Вищому адміністративному суді,

вирішує питання про надбання власності за правом давності

володіння. 18 січня 1995 року, за заявою того самого директора,

суд скасував постанову про зупинення провадження.

19. 6 жовтня 1995 року районний суд задовольнив прохання

Державної скарбниці, вважаючи, що державна адміністрація

справедливо користувалася цією власністю протягом періоду

(двадцять років), якого вимагає стаття 172 Цивільного кодексу. 1

лютого 1996 року це рішення підтвердив воєводський суд м. Ломжа.

20. 3 жовтня 1996 року Міністр юстиції подав від імені

заявника касаційну скаргу до Верховного Суду. Він наголошував на

тому, що не може бути справедливого володіння майном у разі

скасування рішення про відчуження. Таким чином, грунтуючись на

рішенні 1993 року, яке скасовувало відчуження 1952 року, Міністр

вважав, що до заявника можна застосувати правило зворотної сили, а

отже, його можна вважати власником упродовж усього того періоду,

коли його власність було передано державі.

21. 29 жовтня 1996 року Верховний Суд скасував винесені

рішення і передав справу на повторний розгляд до районного суду.

Він нагадав, що це питання передавали йому на розгляд уже кілька

разів. За усталеною практикою, якщо право, за яким Державна

скарбниця розпоряджалася майном "як власник", основане на

адміністративному рішенні, яке потім було скасоване через очевидну

юридичну помилку з наслідком ex tunc, тоді період розпорядження не

слід було брати до уваги при обрахунку тривалості володіння у

значенні статті 172 Цивільного кодексу, за якою майно може

набуватися за правом давності володіння.

22. Справу було передано до районного суду м. Ломжа.

11 лютого 1997 року начальник районного відділу, представник

держави, звернувся з проханням про зупинення процедури. Він

мотивував свою заяву тим, що органи державної влади звернулися до

Міністра юстиції з проханням подати касаційну скаргу проти рішення

від 21 червня 1994 року, за яким районний суд м. Ольштина

розподілив спадщину батьків заявника між ним та його сестрою.

23. 24 лютого 1997 року відділ земельної реєстрації районного

суду м. Ломжа повідомив заявника, що Державна скарбниця фігурує в

реєстрі як власник майна. Однак він зазначив, що з метою захисту

інтересів заявника та його сестри було вміщено офіційне

повідомлення про процедуру надбання власності за правом давності

володіння.

24. 2 квітня 1997 року Міністр юстиції подав зазначену скаргу

до Верховного Суду, і 24 червня 1997 року районний суд м. Ломжа

зупинив провадження.

25. 9 вересня 1997 року Верховний Суд прийняв касаційну

скаргу, оголосив недійсним рішення від 21 червня 1994 року і

переслав справу до районного суду. Він нагадав, що насамперед слід

було визначитися, чи були батьки спадкоємців справжніми власниками

зазначеного майна. У період, коли батьки заявника придбали його,

закон вимагав, під загрозою скасування в разі недотримання,

укладення нотаріального акта. Якщо такого акта не було і якщо не

було задоволено умову надбання власності за правом давності

володіння, тоді вважалося, що весь спадок становить не власність,

а лише володіння.

Верховний Суд відзначив також, що скаргу було подано після

закінчення передбаченого строку (шість місяців після винесення

спірного рішення), встановленого пунктом 2 статті 421 Цивільного

процесуального кодексу, але він вирішив також, що питання стосовно

права власності мають перебувати під особливим захистом і що

відхилення апеляції через запізнення суперечить інтересам

Республіки Польща, оскільки цим було б ущемлено право, яке

насправді належить іншій особі.

26. 8 липня 1998 року районний суд м. Ольштина, до якого було

передано справу, розподілив спадок батьків заявника на дві рівні

частини між заявником та його сестрою. До спадкової маси входило й

спірне майно. Рішення по суті було ідентичним рішенню, винесеному

21 червня 1994 року.

27. 23 вересня 1998 року районний суд м. Ломжа скасував

рішення від 24 червня 1997 року про зупинення провадження стосовно

надбання майна за правом давності володіння.

28. 17 вересня 1998 року заявник звернувся із заявою до

відділу земельної реєстрації районного суду м. Ломжа, вимагаючи

виправити запис у реєстрі, з тим щоб його було визнано як власника

майна. Він мотивував своє прохання тим, що 8 липня 1998 року

районний суд м. Ольштина визнав його та його сестру як спадкоємців

їхніх батьків. 6 листопада 1998 року суд попросив його надати, під

загрозою відхилення його прохання, текст рішення, яке б доводило,

що запис у реєстрі не відповідає юридичному стану майна. 14 січня

1999 року заявник оскаржив цю вимогу у воєводському суді м. Ломжа,

але той відхилив це оскарження. 3 лютого 1999 року відділ

земельної реєстрації районного суду відхилив прохання про

виправлення запису.

29. У грудні 1998 року заявника було викликано до районного

суду м. Ломжа, який виносив рішення про розподіл спадщини. Його

було повідомлено, що спадкоємці S., у якого батько заявника

придбав спірну власність у 1937 році, вимагають відновити

провадження стосовно розподілу спадщини. Вони зазначали, що про

результат процесу їх повідомив юридичний радник районного відділу

поліції, і пред'являли свої права на оскаржуване майно. 14 грудня

1998 року районний суд, який розглядав звернення Державної

скарбниці про надбання майна за правом давності володіння, зупинив

розгляд справи до отримання результатів позову про відновлення

процесу стосовно розподілу спадщини.

30. Після засідань 28 січня, 9 березня, 26 квітня і 13 травня

1999 року районний суд м. Ольштина відхилив заяву спадкоємців S.

Його рішення було залишено без зміни при розгляді апеляції в

Ольштинському воєводському суді 27 жовтня 1999 року. 17 грудня

1999 року спадкоємці S. подали касаційну скаргу до Верховного

Суду.

31. 17 жовтня 2000 року вища судова інстанція прийняла скаргу

і передала справу до Ольштинського воєводського суду для

перегляду. Було зазначено, що воєводський суд повинен був

переконатися не лише в тому, що заявник мав підстави для позову -

це було зроблено, - а й у тому, що рішення, винесене районним

судом 8 липня 1998 року після поновлення провадження, стосувалося

прав заявника.

32. Зараз справа перебуває на розгляді в Ольштинському

воєводському суді.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І НАЦІОНАЛЬНА ПРАКТИКА

33. У статті 172 Цивільного кодексу сказано: "параграф 1. Той, хто володіє майном, але не є його

власником, набуває його, якщо він володіє ним безперервно протягом

двадцяти років, крім випадків, коли він заволодів цим майном

недобросовісно. параграф 2. Через тридцять років володар майна набуває права

власності, навіть якщо він заволодів цим майном недобросовісно".

34. За усталеною практикою Верховного Суду, якщо право

Державної скарбниці розпоряджатися майном "як власник" грунтується

на адміністративному рішенні, яке потім було скасоване через

очевидну юридичну помилку з наслідком ex tunc, період окупації не

береться до уваги під час обрахунку тривалості володіння у

значенні статті 172 Цивільного кодексу, за якою майно можна набути

за правом давності володіння (див. OSP 1993/7-8/153; OSNCP

1994/3/49).

35. Стаття 156 Кодексу адміністративної юстиції надає

державним адміністративним органам, за деяких умов, право

анулювати адміністративні рішення. Стаття 160 цього кодексу

дозволяє кожній особі, яка зазнала збитків через адміністративне

рішення, що підлягає скасуванню у значенні статті 156, вчинити

позов про відшкодування реальних збитків, зазнаних нею, проти

адміністративного органу, що видав таке рішення. Процедура

стягнення збитків регулюється Цивільним кодексом.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

( 995_004 )

36. Заявник посилається на порушення пункту 1 статті 6

Конвенції ( 995_004 ), вважаючи, що судовий процес, розпочатий

Державною скарбницею стосовно набуття за правом давності володіння

спірного майна, триває надто довго.

37. У відповідній частині пункту 1 статті 6 ( 995_004 )

сказано: "Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та

обов'язків... має право на справедливий... розгляд упродовж

розумного строку незалежним і безстороннім судом..."

A. Строк, який слід брати до уваги

38. Уряд підкреслює, що Суд уповноважений розглядати лише ті

факти, що мали місце після 1 травня 1993 року, дати, коли Польща

визнала право на індивідуальні звернення.

39. Хоча сторони й не ставили такого питання, Суд вважає за

необхідне уточнити, що, за усталеною судовою практикою,

підраховуючи тривалість процедури, належить брати до уваги всі

заяви, включаючи й такі, що мають надзвичайний характер, оскільки

провадження, що велося після їх подання, мало визначальне значення

для цивільних прав та обов'язків заявника, у значенні пункту 1

статті 6 ( 995_004 ) (див., наприклад, рішення у справі "Пойс

проти Австрії", 23 квітня 1987 року, серія A, N 117, с. 103,

п. 50). Таким чином, щоб визначити, чи загальна тривалість

процедури була розумною, до цієї справи слід включити провадження,

яке велося після подання касаційної скарги Міністром юстиції (див.

вище пункт 20).

40. Суд констатує, що провадження у цій справі почалося 28

вересня 1992 року і все ще тривало в районному суді м. Ломжа.

Отже, на цей час воно триває 8 років і 8 місяців. Тим часом, через

свою компетенцію ratione temporis Суд може взяти до уваги лише

період у 8 років та 1 місяць, що минув після 1 травня 1993 року,

навіть якщо враховувати, на якій стадії перебувало провадження у

згаданий час (див., наприклад, рішення у справі "Кудла проти

Польщі" [GC], N 30210/96, п. 123, CEDH 2000-XI).

B. Розумний строк розгляду справи

41. Суд оцінюватиме розумність строку розгляду справи,

виходячи як з її обставин, так і з критеріїв своєї практики,

зокрема з огляду на складність справи, на поведінку заявника та

відповідних органів влади. Він також братиме до уваги важливість

спору для заявника (див., наприклад, рішення у справі "Портінгтон

проти Греції" від 23 вересня 1998 року, 1998-VI, с. 2630, п. 21;

цит. вище рішення у справі Кудли).

1. Складність справи

42. Уряд, не говорячи цього прямо, вважає, що тривалість

провадження пояснюється складністю справи.

43. Заявник заперечує це твердження.

44. Суд вважає, що навіть якби справа відзначалася деякою

складністю, остання не могла б сама по собі виправдати загальної

тривалості судового розгляду.

2. Поведінка заявника

45. Уряд вважає, що поведінка заявника сприяла подовженню

розгляду справи. Він нагадує, не наводячи, однак, деталей, що між

лютим і серпнем 1995 року районний суд м. Ломжа чотири рази

відкладав засідання виключно на прохання заявника. Крім того, Уряд

зауважує, що 8 березня 1995 року заявник звернувся з проханням,

щоб справу було переведено з районного суду. Розгляд цієї заяви,

на його думку, на два місяці затягнув розгляд справи по суті.

46. Заявник не погоджується з такими твердженнями.

47. Суд вважає, що навіть якщо заявник і справді винен у

затягуванні на два місяці, то це не виправдовує загальної

тривалості провадження.

3. Поведінка судових органів

48. Уряд вважає, що судові органи поставилися до справи з

належною сумлінністю. Він нагадує, що провадження зупинялося

тричі, й уточнює, що дебати по суті справи тривали лише впродовж

двох років. За цей період спочатку судді розглядали справу по суті

на двох рівнях, а потім її розглянув Верховний Суд.

49. Стосовно розгляду справи в районному суді м. Ломжа (див.

вище пункти 18 і 19) Уряд зауважує, що він розпочався 28 вересня

1992 року і закінчився 6 жовтня 1995 року винесенням рішення, яке

задовольняло прохання Державної скарбниці про придбання спірного

майна за правом давності володіння. Уряд припускає, що строк, який

минув між поданням скарги і закінченням провадження, може

здаватися значним, але в основному це пояснюється зупиненням

справи (яке тривало два роки і десять місяців), зумовленим

очікуванням рішення Вищого адміністративного суду стосовно

прохання про скасування рішення про відчуження. Це зупинення було

скасовано 18 січня 1995 року, за апеляцією директора райвідділу.

50. Щодо провадження у воєводському суді м. Ломжа (див. вище

пункт 19) Уряд підкреслює оперативність, з якою було розглянуто

апеляцію заявника, адже він подав її 20 листопада 1995 року, а

рішення було винесено вже 1 лютого 1996 року.

51. Що стосується розгляду касаційної скарги, поданої

Міністром юстиції в інтересах заявника 3 жовтня 1996 року (див.

вище пункт 21), то Уряд також підкреслює той факт, що скаргу

розглядали у стислі строки: Верховний Суд постановив рішення 29

жовтня 1996 року, тобто менше ніж через один місяць після подання

апеляції Міністра.

52. Стосовно розгляду справи в районному суді м. Ломжа, куди

справу було передано після рішення про касацію (див. вище пункт

22), Уряд не заперечує, що два зупинення розгляду справи за

постановами 24 червня 1997 року і 14 грудня 1998 року затягли

проведення дебатів по суті справи приблизно на два роки й вісім

місяців. Проте він зауважує, що ці зупинення пояснюються

об'єктивними факторами, які не можна ставити за вину органам

судової влади.

53. Заявник заперечує аргументи Уряду. Він підкреслює, що

кілька засідань у районному суді м. Ломжа не відбулися через

відсутність представника Державної скарбниці, тоді як він сам

щоразу приїздив у суд, розташований за двісті кілометрів від його

домівки.

4. Висновок Суду

54. Суд зауважує, що кількаразове зупинення провадження було

головною причиною затягування справи, на яке скаржиться заявник.

Однак він не може ігнорувати загальний контекст справи, зокрема

поведінку воєводського відділу поліції під час усіх судових

процедур, що є предметом цієї справи. Останній зробив усе, щоб

відтягти момент повернення майна (див. вище пункти 11, 15, 17, 18

і 29). Справді, якщо є якісь об'єктивні ознаки для виправдання

зупинення провадження, то судові дії, які проводилися на вимогу

поліційного відділу або з його ініціативи (див. вище пункт 29),

мали на меті виключно затягування моменту передання майна

заявникові.

55. Суд надає особливого значення принципу, записаному в його

судовій практиці, коли на держави, що підписали Конвенцію

( 995_004 ), лягає обов'язок таким чином організувати свою судову

систему, щоб вона кожному могла гарантувати право отримати

остаточне рішення у спорі щодо його цивільних прав та обов'язків

упродовж розумного строку (див., серед багатьох інших, рішення у

справі "Фрідлендер проти Франції" [GC], N 30979/96, п. 45, CEDH

2000-VII).

56. Таким чином, виходячи з усіх обставин справи, і зокрема з

поведінки у ній держави, Суд вважає, що строк перевищив розумні

межі.

Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ N 1

ДО КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

57. Заявник скаржиться на те, що було порушено його право на

володіння майном у значенні статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ): "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти

своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як

в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або

загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право

держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними

для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до

загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших

зборів або штрафів".

Ця стаття ( 995_004 ) включає три різні норми: перша,

викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер

і формулює принцип поваги до власності; друга, викладена у другому

реченні цього самого абзацу, стосується позбавлення майна і

ставить його в залежність від деяких умов; щодо третьої норми,

викладеної в другому абзаці, вона визнає за державами право, крім

іншого, регламентувати користування майном залежно від загальних

інтересів. Проте не можна вважати, що ці норми не пов'язані між

собою. Друга і третя з них стосуються конкретних прикладів

позбавлення права власності, а отже, їх слід розглядати у світлі

принципу, закріпленого першою нормою.

58. Суд стверджує, що у світлі статті 1 Протоколу N 1

( 995_004 ) до його компетенції належить лише розгляд фактів, що

мали місце після 10 жовтня 1994 року, дати ратифікації Польщею

зазначеного Протоколу. Проте він братиме до уваги під час розгляду

і попередні події.

A. Про існування "майна"

59. Уряд відмовляє визнати заявника власником. Той факт,

вважає він, що провадження про набуття майна за правом давності

володіння все ще триває у польських судах, робить невизначеним

юридичний статус майна. Він також висловлює сумнів стосовно того,

чи можна було на законних підставах вважати власником батька

заявника: з одного боку, земельний реєстр з часів продажу майна у

1937 році було знищено під час другої світової війни, і, з іншого

боку, залишається невизначеність стосовно умов, за яких відбулися

продаж майна і його придбання батьком заявника у період між 1937 і

1939 роками.

60. Крім того, Уряд вважає, що до цієї справи не можна

застосовувати статтю 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 995_004 ). Він

уточнює, що на момент відчуження у 1952 році держава здійснювала

свої прерогативи в силу свого "imperium". Після скасування в 1992

році рішення про відчуження держава вже перестала діяти як суб'єкт

цивільного права ("dominium"). Уряд підкреслює, що, хоч

адміністративне рішення про скасування відчуження відновило статус

майна на 1952 рік, воно не надало заявникові права власності щодо

цього майна. Уряд вважає, що заявник та його сестра ніяк не

довели, що вони є єдиними спадкоємцями, які можуть висувати

претензії стосовно цієї справи.

61. Посилаючись на відповідну практику Суду, Уряд зауважує,

що стаття 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ) є чинною, лише коли йдеться

про сьогодні придбане майно, що заявник має довести законність

своїх претензій на майно і що в Конвенції ( 995_004 ) немає

гарантії права стати власником майна (рішення у справах "Маркс

проти Бельгії" від 13 червня 1979 року, серія A, N 31; "Грецькі

нафтопереробні заводи "Стран" і "Стратіс Андреадіс" проти Греції"

від 9 грудня 1994, серія A, N 301; "Брумареску проти Румунії"

[GC], N 28342/95, CEDH 1999-XII).

62. Заявник стверджує, що він є власником майна. Він

обгрунтовує це право рішенням відділу земельної реєстрації

муніципального суду від 26 червня 1950 року (див. вище пункт 8), у

якому було чітко записано, що його батько, Б. Звежинський, є

власником майна. Заявник підкреслює, що відчуженню міг підлягати

лише власник майна, що в рішенні про відчуження його батько був

визначений як власник відчужуваного майна і що саме йому було

призначено відшкодування збитків. Заявник вважає, що скасування

рішення про відчуження, що мало зворотну силу, поновило стан

речей, який існував до 1952 року.

Заявник зауважує, нарешті, що 8 липня 1998 року районний суд

м. Ломжа визнав його як спадкоємця, у тому числі й стосовно цього

майна, дозволивши йому успадкувати власність батька.

63. Суд нагадує, що поняття "майно" у статті 1 Протоколу N 1

( 995_004 ) має самостійне значення (рішення у справі "Беєлер

проти Італії" [GC], N 33202/96, п. 100, CEDH 2000-I). Таким чином,

слід розглянути, чи обставини справи в цілому дають змогу вважати

заявника таким, що підлягає захисту статті 1 Протоколу N 1, якщо

виходити з правових ознак і з відповідних фактів справи.

64. Рішення, постановлене муніципальним судом 26 червня 1950

року (див. вище пункт 8), переконливо свідчить про те, що тодішні

органи влади вважали батька заявника власником майна. Суд

підтримує аргумент заявника, за яким відчуженню може підлягати

лише власник майна. Він також зазначає, що рішення Верховного

адміністративного суду від 23 листопада 1993 року відновлювало, з

ефектом ex tunc, право батька заявника на власність (див. вище

пункт 13). Що стосується самого заявника, то Суд зауважує, що 21

червня 1994 року Ольштинський районний суд визнав його власником

майна під час розподілу спадщини його батьків (див. вище пункт

14), рішенням, яке було підтверджене районним судом м. Ольштина

8 липня 1998 року (див. вище пункт 26), незважаючи на намагання

воєводського відділу поліції піддати сумніву це право (див. вище

пункти 22-25). Суд також зауважує, що при проведенні переговорів з

метою продати або здати в оренду майно (див. вище пункт 17), після

того, як заявника було записано до земельного реєстру (див. вище

пункт 16), органи влади ставилися до нього як до власника майна,

незважаючи на те, що провадження стосовно набуття цього майна за

правом давності володіння все ще мало місце. Суд зауважує, що

судові дії, проведені пізніше, не ставлять під сумнів той факт,

що заявника можна назвати власником майна у значенні Конвенції

( 995_004 ).

65. Нарешті, Суд констатує, що заявник регулярно сплачує

мито і податки на нерухомість зі спірного майна.

66. За цих умов Суд вважає, що заявник володіє "майном" у

значенні Конвенції ( 995_004 ).

B. Наявність втручання

67. Суд вбачає явне втручання у право заявника мирно володіти

своїм майном у тому, що воєводський відділ поліції займає

приміщення, тоді як за адміністративним рішенням батька заявника,

спадкоємцем якого є заявник, було поновлено, з ефектом ex tunc, у

його праві володіти цим майном. Мало місце втручання й у позовах,

які організація, що займає будинок, або подавала безпосередньо,

або виступала їх прихованим ініціатором.

Суду залишається, таким чином, визначитися, чи це втручання

можна виправдати у світлі статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ).

C. Виправданість втручання

68. Насамперед Суд повинен визначити, чи втручання у цій

справі можна розглядати як позбавлення майна, або як захід, до

якого вдалися органи влади з метою здійснення контролю за

користуванням майном відповідно до права, яке другий абзац статті

1 ( 995_004 ) надає державам, або ж як позбавлення майна,

зазначене у другому реченні цієї статті.

69. Суд нагадує, що для того, щоб визначити, чи було

позбавлення майна, слід не лише розглянути, чи мало місце його

офіційне передання або відчуження; необхідно також не обмежуватися

формальними твердженнями, а аналізувати реалії спірної ситуації.

Оскільки метою Конвенції ( 995_004 ) є захист "реальних

ефективних" прав, необхідно визначити, чи ситуацію, що склалася,

можна прирівняти до фактичного відчуження (див. рішення у справах

"Спорронг і Льонрот проти Швеції" від 23 вересня 1982, серія A,

N 52, с. 24, п. 63, і цит. вище справа Брумареску, п. 76).

70. Суд бере до уваги, що метою рішення Вищого

адміністративного суду від 23 листопада 1993 року було відновити

ex tunc у праві власника батька заявника. Останній успадкував це

право за рішенням від 8 липня 1998 року, за яким його остаточно

було визнано спадкоємцем свого батька. Після рішення Вищого

адміністративного суду органи державної влади робили все можливе,

щоб відтягти момент передання майна (див. вище пункт 54). Усі дії,

безпосередньо ними вжиті, або які вживалися з їхньої ініціативи,

були посяганням на право заявника мирно володіти своїм майном у

значенні другого речення першого абзацу статті 1 Протоколу N 1

( 995_004 ).

71. Позбавлення майна, у значенні цього речення, може бути

виправданим, лише якщо воно відбувається в інтересах суспільства і

на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у

право власності має відповідати критерію пропорційності (цит. вище

справа Брумареску). Суд нагадує, що під час втручання необхідно

дотримуватися "справедливої рівноваги" між загальними інтересами

суспільства і вимогами захисту основних прав людини (див. рішення

у справі "Pressos Compania Naviera S. A." та інші проти Бельгії"

від 20 листопада 1995, серія A, N 332, с. 23, п. 38). Цю рівновагу

буде порушено, якщо людині доведеться нести надто специфічний або

надмірний тягар (див. цит. вище рішення у справі Спорронга і

Льонрота, с. 26-28).

72. Суд не бачить жодного виправдання того становища, в яке

органи державної влади поставили заявника. У цій справі не можна

виявити жодних серйозних "загальних інтересів", які могли б

виправдати позбавлення власності.

73. Суд підкреслює, що, розглядаючи питання, які мають

загальний інтерес, органи державної влади повинні діяти коректно і

дуже послідовно (див. цит. вище рішення у справі "Беєлер проти

Італії"). Крім того, як охоронець громадського порядку держава має

моральне зобов'язання бути взірцевою, вона повинна стежити за тим,

щоб такими були й державні органи, що захищають публічний порядок.

74. У цій справі Суд вважає, що справедливу рівновагу, про

яку йшлося вище, було порушено і що заявник поніс і продовжує

нести надто специфічний і надмірний тягар. Таким чином, Суд

стверджує порушення статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції

( 995_004 ).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

75. У статті 41 Конвенції ( 995_004 ) сказано: "Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до

неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони

передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності,

надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

76. Заявник вимагає відшкодування за матеріальні збитки у

сумі 7533000 польських злотих, що відповідає збиткам, яких він

зазнав через неможливість користуватися своїм майном.

Він зазначає, що його прохання стосується періоду в 90

місяців - з 24 листопада 1992 року по 23 травня 2000 року, дати

слухання справи в Суді. Упродовж цього періоду його було

позбавлено можливості володіти своїм майном. При розрахунках цієї

суми він взяв до уваги площу майна, тобто 837 кв.м, і сертифікат

агентства з нерухомості (поданий до Суду) міста, де розташоване

його майно. У сертифікаті визначено суму в 100 польських злотих на

місяць за один квадратний метр оренди для комерційних приміщень,

розташованих у центрі міста. Він перемножив цю суму на кількість

квадратних метрів і на кількість місяців, протягом яких він був

позбавлений можливості користуватися своїм майном.

77. Уряд одразу ж заявив, що питання права заявника на

власність не було остаточно вирішене польськими судами, адже

процес, розпочатий спадкоємцями людини, що володіла цим майном до

1939 року, іще не закінчений. Уряд нагадує також, що період, який

можна брати до уваги для підрахунку шкоди, пов'язаної з порушенням

статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 995_004 ), розпочинається

лише 10 жовтня 1994 року, дати, коли Польща ратифікувала цей

Протокол. Нарешті, Уряд вважає надмірною суму, яку просить

заявник, і зазначає, що спочатку він мав вчинити позов у

польському суді.

Однак Уряд вважає за можливе, не уточнюючи суми, надати йому

відшкодування за надмірну тривалість провадження.

78. Стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), Суд

визнає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку недостатньою мірою

компенсує саме лише визнання цього порушення. Суд надає заявникові

справедливе відшкодування в сумі 15000 польських злотих за

моральну шкоду.

79. Стосовно статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 995_004 ),

Суд вважає, що, беручи до уваги обставини справи, застосування

статті 41 є неможливим. Виходячи з порушення статті 1 Протоколу N

1 до Конвенції, найкращою формою сатисфакції у цій справі буде

повернення майна державою, а також відшкодування зазнаних

матеріальних збитків, таких, як позбавлення права користування, і

відшкодування моральної шкоди (див. рішення у справі "Бельведере

Альбергієра проти Італії" [GC], N 31524/96, п. 69, CEDH 2000-V).

Таким чином, це питання слід залишити без розгляду і призначити

шестимісячний строк для подальшого провадження, беручи також до

уваги можливість досягнення дружнього врегулювання між

державою-відповідачем і заявником (пункт 1 правила 75 Регламенту).

B. Судові витрати

80. Заявник, який не користувався правовою допомогою Ради

Європи, просить відшкодування витрат у розмірі 62650 польських

злотих, пов'язаних із провадженням у польських судах, а також у

Комісії та в Європейському суді. Він подає детальний кошторис цих

витрат.

81. Уряд вважає, що витрати, пов'язані з провадженням у

польських судах, під час усього розгляду справи у Польщі, не

повинні включатися до розрахунку, поданого до Європейського суду.

82. Суд присуджує заявникові 25000 польських злотих

справедливого відшкодування плюс суму на покриття податку на

додану вартість.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

83. Згідно з даними, що були в розпорядженні Суду,

передбачена законом Польщі відсоткова ставка за станом на день

винесення цього рішення становить 30% на рік.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що порушено пункт 1 статті 6 Конвенції

( 995_004 ).

2. Постановляє, що порушено статтю 1 Протоколу N 1 до

Конвенції ( 995_004 ).

3. Постановляє, що

a) що держава-відповідач має виплатити заявникові протягом

трьох місяців починаючи з дня, коли це рішення стане остаточним

згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), такі суми: i) 15000 (п'ятнадцять тисяч) польських злотих за моральну

шкоду через порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ); ii) 25000 (двадцять п'ять тисяч) польських злотих за судові

витрати плюс сума на покриття податку на додану вартість;

b) ці суми буде збільшено на 30% на рік зі спливом

визначеного строку і до повної виплати відшкодування.

4. Постановляє, що стосовно статті 1 Протоколу N 1 до

Конвенції ( 995_004 ), питання про застосування статті 41 зараз не

розглядається. Таким чином, Суд:

a) залишає без розгляду це питання; b) запрошує Уряд і заявника повідомити Суд, через шість

місяців після дати винесення цього рішення, про будь-яке

врегулювання, якого вони зможуть досягти; c) умовно припиняє провадження і доручає Голові Суду

призначити його в разі необхідності.

Учинено французькою мовою і передано у письмовій формі 19

червня 2001 року на застосування пунктів 2 і 3 правила 77

Регламенту ( 980_067 ).

Голова В.Томассен

Заступник секретаря секції Т.Л.Ерлі

Переклад матеріалів забезпечив Центр

правничої термінології, перекладів

та словників Української Правничої

Фундації.

"Вісник Верховного Суду України", N 3, 2002 р.

Справа "Звежинський проти Польщі" (Заява N 34049/96)

Справа; Європейський суд з прав людини від 19.06.2001

Прийняття від 19.06.2001

Постійна адреса:

https://zakon.rada.gov.ua/go/980_063

Законодавство України

станом на 04.09.2026

поточна редакція

Публікації документа

Вісник Верховного суду України від 2002 — 2002 р., № 3