Справа Хан проти Об'єднаного Королівства

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа Хан проти Об'єднаного Королівства

У рішенні, ухваленому у Страсбурзі 12 травня 2000 року у

справі Хан проти Об'єднаного Королівства, Європейський Суд з прав

людини (далі - Суд) постановив, що мало місце порушення ст. 8

Конвенції про захист прав та основних свобод людини ( 995_004 )

(далі - Конвенція) щодо права на повагу до приватного і сімейного

життя і ст. 13 Конвенції щодо права на ефективний засіб правового

захисту. Суд також дійшов висновку про те, що було порушено право

заявника на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції).

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд присудив сплатити заявнику

11500 фунтів стерлінгів як відшкодування судових витрат (із

вирахуванням 11900,3 французьких франків, вже наданих Радою Європи

як юридичну допомогу) та відхилив решту вимог заявника про

справедливу сатисфакцію.

Обставини справи

Заявник, пан Султан Хан, є громадянином Об'єднаного

Королівства, народився у 1957 році і проживає зараз у м. Шефілд

(Об'єднане Королівство). Заявника було засуджено за торгівлю

наркотиками. Вирок грунтувався на доказі, який було незаконно

отримано за допомогою встановленого поліцією прихованого пристрою

для підслуховування. Апеляційну скаргу пана Хана було відхилено на

тій підставі, що хоча і мало місце незаконне втручання в його

приватне життя, однак воно було обумовлено необхідністю

доказування вчинення заявником тяжкого злочину.

Зміст рішення Суду

Заявник стверджував, що його справа, закріплені статтями 6, 8

і 13 Конвенції ( 995_004 ), було порушено. Взявши до уваги свою прецедентну практику, Суд насамперед

вирішив з'ясувати, чи відповідає втручання органів державної влади

Об'єднаного Королівства вимогам, передбаченим у ч. 2 ст. 8

Конвенції ( 995_004 ). Проаналізувавши обставини справи, Суд

встановив, що на момент прослуховування розмов заявника в

Об'єднаному Королівстві не існувало законодавства, яке регулювало

б питання використання прихованих пристроїв для підслуховування.

Рекомендації Міністерства внутрішніх справ, які стосувались цих

питань, не були нормативно обов'язковими. Крім того, офіційно вони

не публікувалися, а отже, громадськість не знала про їхнє

існування. Таким чином, Суд дійшов висновку, що це втручання

органів державної влади у здійснення заявником свого права на

приватне і сімейне життя не було передбачено національним

законодавством, як того вимагає ч. 2 ст. 8 Конвенції. Отже, мало місце порушення ст. 8 Конвенції ( 995_004 ). Суд зауважив, що вирішення питань про прийнятність доказів,

зокрема незаконно отриманих, або про винність заявника виходить

поза межі його компетенції. Більше того, виходячи зі своєї

прецедентної практики, Суд не може дійти висновку про беззаперечну

неприйнятність доказів, отриманих незаконним шляхом. Розглядаючи питання про те, чи був судовий розгляд щодо

заявника справедливим у цілому, Суд, поряд з іншими аспектами,

звертав увагу і на спосіб отримання доказів, на яких грунтувався

обвинувальний вирок. З цього приводу Суд відзначив, що

прослуховування і запис розмов заявника не суперечили нормам

національного законодавства, хоча і порушували положення ст. 8

Конвенції ( 995_004 ). Поряд з тим, Суд не міг не звернути увагу

на той факт, що отримані записи були єдиним доказом проти

заявника. У той же час, на думку Суду, не було підстави піддавати

сумніву достовірність записів, а отже, зменшувалась потреба

підкріплювати цей доказ ще й іншими. Крім того, як випливає з

матеріалів справи, заявник мав широкі можливості оспорювати як

достовірність записів, так і їх використання судом як доказ.

Заявник скористався своїми можливостями лише частково. Він

оспорював законність використання записів як доказ під час

провадження у судах першої та апеляційної інстанцій, а також у

Палаті Лордів, однак не піддавав сумніву саму достовірність

записів. У кожному з цих судових органів обговорювалося питання

законності судового розгляду справи заявника за умови визнання

записів допустимим доказом, а також питання про те, якою мірою

відсутність законодавчого регулювання застосування прихованих

пристроїв для підслуховування впливає на вирішення першого

питання. Таким чином, Суд дійшов висновку, що вищезгадані національні

суди, наділені відповідно до ст. 78 Закону про поліцію і докази у

кримінальних справах повноваженнями щодо вирішення питання про

прийнятність доказів, усвідомлювали небезпеку, яку може становити

необгрунтоване визнання прийнятними тих доказів, які отримано

незаконним шляхом. Беручи до уваги той факт, що суди Об'єднаного

Королівства при прийнятті рішень враховували таку небезпеку поряд

з іншими обставинами справи, Суд визнав, що використання в

судовому процесі як доказів тих записів розмов заявника, які

отримано шляхом таємного прослуховування, не суперечить вимогам,

які висуваються ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) щодо

справедливого судового розгляду. На думку Суду, жоден із засобів правового захисту, якими міг

скористатися заявник при оскарженні відсутності законодавчого

регулювання використання таємних пристроїв для прослуховування, не

відповідав одній з вимог, які висуваються ст. 13 Конвенції

( 995_004 ), а саме: такий засіб повинен передбачати право

відповідного державного органу вирішувати скаргу заявника щодо

порушення конвенційних положень по суті і надавати останньому

адекватний захист від такого порушення. Суд присудив сплатити заявнику 11500 фунтів стерлінгів як

відшкодування судових витрат (із вирахуванням сум, вже наданих

Радою Європи як юридичну допомогу).

Справа Хан проти Об'єднаного Королівства

Справа; Рада Європи від 12.05.2000

Прийняття від 12.05.2000

Постійна адреса:

https://zakon.rada.gov.ua/go/980_020

Законодавство України

станом на 04.09.2026

поточна редакція