Постанова in case no. 826/14554/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2020 року

м. Київ

справа 826/14554/18

адміністративне провадження К/9901/19385/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Калашнікової О.В.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу 826/14554/18

за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Міністерство юстиції України, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Служби безпеки України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2020 року (прийняте у складі головуючого судді - Арсірія Р.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2020 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Епель О.В., суддів: Губської Л.В., Шурка О.І.)

У С Т А Н О В И В :

І. Суть спору

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Служби безпеки України, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Міністерство юстиції України, в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив:

1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Голови СБУ від 24 жовтня 2014 року 10/14-ОС у частині звільнення позивача з посади офіцера з особливих доручень I категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови СБУ Апарату Голови СБУ з підстав п. 72 ст. 36 Кодексу законів про працю України;

1.2. поновити позивача на посаді офіцера з особливих доручень I категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови СБУ Апарату Голови СБУ та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді;

1.3. зобов`язати відповідача вилучити персональні дані про позивача з Єдиного державного реєстру осіб, до яких застосовано положення Закону України Про очищення влади ;

1.4. визнати протиправним та скасувати наказ Голови СБУ від 27 липня 2018 року 956-ос про звільнення позивача з військової служби у запас Служби безпеки України за пп. а п. 61 та пп. з Положення (у зв`язку з застосуванням заборони, передбаченої частинами третьої або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади ) та пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ;

1.5. стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача суму недоотриманого грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у зв`язку з протиправним звільненням з посади та в подальшому з військової служби в розмірі 2300496,07 грн.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на протиправність оскаржуваних наказів, оскільки норми Закону України Про очищення влади , у тому числі пункт 2 прикінцевих та перехідних положень, суперечать нормам Конституції України, які є вищими за юридичною силою.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

3. ОСОБА_1 проходив службу в СБУ та обіймав, зокрема, наступні посади:

- у період з 02 вересня 2008 року по 01 жовтня 2012 року - посаду начальник Управління СБУ в Дніпропетровській області;

- у період з 01 жовтня 2012 року по 01 січня 2013 року - займаючи вказану посаду, перебував у розпорядженні Голови СБУ.

3.1. На підставі наказу Голови СБУ від 12 листопада 2013 року позивача було звільнено з військової служби в СБУ.

3.2. В подальшому позивача поновлено на службі в СБУ і з 14 травня 2014 року він займав посаду офіцера з особливих доручень Голови СБУ (1 категорії).

3.3. 24 жовтня 2014 року, відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про очищення влади та Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СБУ, на підставі відомостей, наявних в матеріалах особової справи, Головою СБУ прийнято наказ 10/14-ОС про звільнення позивача з посади офіцера з особливих доручень I категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови СБУ Апарату Голови СБУ та зараховано позивача в розпорядження начальника Апарату Голови СБУ за підпунктом б пункту 48 (у зв`язку з проведенням організаційних заходів згідно з розпорядженням Центрального управління СБУ від 08 січня 2014 року 1/ДСК) з 24 жовтня 2014 року до 24 січня 2015 року.

3.4. Підставою для звільнення позивача із займаної посади у цьому наказі зазначено, що в період з 25 лютого 2010 року по 01 жовтня 2012 року обіймав посаду начальника Управління СБУ у Дніпропетровській області.

3.5. 20 жовтня 2014 року та 29 жовтня 2014 року позивач звернувся до СБУ із заявою та рапортом щодо неправомірності застосування до нього Закону України Про очищення влади .

3.6. Листом від 10 листопада 2014 року 3/3-13-640/115 відповідач повідомив позивача, що до нього застосовано пункт 8 частини першої статті 3 Закону України Про очищення влади як до особи, яка не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймала посаду начальника регіонального органу СБУ.

3.7. На підставі наказу Голови СБУ від 31 грудня 2015 року 1489-ОС позивача зараховано в розпорядження за підпунктом ж пункту 48 у зв`язку із застосуванням заборон, передбачених Законом України Про очищення влади .

3.8. 27 липня 2018 року, відповідно до Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СБУ, наказом Голови СБУ 956-ОС позивача звільнено з військової служби з дня виключення зі списків особового складу за підпунктом а пункту 61 та підпунктом з (у зв`язку із застосуванням заборони, передбаченої частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади ), пунктом 2 частини шостої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу , який перебуває у розпорядженні за підпунктом ж (застосування до військовослужбовця заборон, передбачених Законом України Про очищення влади - до завершення особливого періоду, якщо інше на передбачене законодавством), пунктом 48, з правом носіння військової форми одягу, виключивши його зі списків особового складу, з 27 липня 2018 року.

3.9. Вважаючи протиправними зазначені накази СБУ про звільнення з посади та зі служби, а своє право на працю порушеним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

4. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2020 року, позов задоволено частково.

4.1. Визнано протиправним та скасовано наказ Голови Служби безпеки України від 24 жовтня 2014 року 10/14-ОС у частині звільнення позивача з посади офіцера з особливих доручень І категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови Служби безпеки України Апарату Голови Служби безпеки України.

4.2. Визнано протиправним та скасовано наказ Голови Служби безпеки України від 27 липня 2018 року 956-ос про звільнення позивача з військової служби у запас Служби безпеки України за пп. а п. 61 та пп. з Положення (у зв`язку з застосуванням заборони, передбаченої частинами третьої або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади ) та пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу .

4.3. Поновлено позивача на посаді офіцера з особливих доручень І категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови Служби безпеки України Апарату Голови Служби безпеки України з 25 жовтня 2014 року.

4.4. Зобов`язано Службу безпеки України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади .

4.5. Стягнуто зі Служби безпеки України на користь ОСОБА_1 середньомісячне грошове забезпечення за період з 12 березня 2015 року по 03 березня 2020 року у розмірі 2447549,18 грн.

4.6. У задоволенні позову в іншій частині позовних вимог - відмовлено.

4.7. Задовольняючи частково позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідачем не доведено наявності підстав для застосування до позивача заборон, визначених Законом України Про очищення влади , та для його звільнення з посади в порядку пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, зокрема не доведено, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та/або сприяв здійсненню таких заходів.

IV. Касаційне оскарження

5. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Служби безпеки України подала до Верховного Суду касаційну скаргу.

5.1. Посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідач зазначає, що при винесенні оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 05 червня 2019 року у справі 826/7019/16 ( перебування на посаді/посадах (більше року), які зазначено, зокрема, у пункті 9 частини першої статті 3 Закону 1682-VII, передбачає безумовне застосування заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону 1682-VII. ); від 22 травня 2018 року у справі 800/63/16 ( Аналіз юридичної конструкції норми частини третьої статті 1 Закону 1682 свідчить про те, що встановлена нею заборона не потребує необхідності встановлення певних фактів, у тому числі здійснення заходів (чи сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , а здійснюється виключно на підставі відповідності критеріям, визначеним у частинах першій, другій, четвертій, восьмій статті 3 Закону 1682 ).

5.2. В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує, що посада начальника Управління СБУ у Дніпропетровській області, яку у період з 25 лютого 2010 року по 01 жовтня 2012 року обіймав ОСОБА_1 , за своїм правовим статусом відносилась до посад, визначених пунктом 8 частини першої статті 3 Закону 1682-VII. Видання оскаржуваних наказів Голови СБУ в частині звільнення позивача було обумовлене необхідністю виконання відповідачем вимог частини 3 статті 1, пункту 8 частини 1 статті 3 Закону 1682-VII незалежно від того, вчиняв чи не вчиняв позивач будь-які дії, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки, оборони або територіальної цілісності України, що спричинило порушення прав і свобод людини.

5.3. У зв`язку із наведеним відповідач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

6. У відзиві на касаційну скаргу, позивач посилається на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з дотриманням норм процесуального права, а тому не підлягають скасуванню.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

7. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

8. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

8.1. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

9. За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

10. За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

11. Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

12. Пунктом 6 частини 1 статті 5-1 Кодексу законів про працю України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

13. Відповідно до статті 1 Закону України Про очищення влади очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

13.1. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина 2 статті 1 Закону 1682-VII).

13.2. Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина 3 статті 1 Закону 1682-VII).

13.3. Відповідно до частини 5 статті 1 Закону 1682-VII заборона, передбачена частиною 3 або 4 цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.

13.4 Рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (частина 8 статті 1 Закону 1682-VII).

14. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.

15. Згідно з пунктам 8 частини 1 статті 3 Закону 1682-VII заборона, передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

16. При цьому, підпунктом 1 пункту 2 Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про очищення влади визначено, що впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

17. Відповідно до частини першої статті 9 та частини першої статті 11 Закону України Про Службу безпеки України 2229-XII (далі - Закон 2229-XII) систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

18. З метою ефективного виконання своїх завдань Службою безпеки України створюються її регіональні органи: обласні управління Служби безпеки України, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи, розміщення і територіальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом України. (частина 1 статті 11 Закону 2229-XII)

19. На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

19.1. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України (стаття 2 Закону 2229-XII).

20. Згідно з частиною 1 та частиною 2 статті 19 Закону України Про міжнародні договори України чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

21. Відповідно до Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу 1 та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

22. Згідно з частиною 2 статті 21 та частини 1 статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

23. Відповідно до частини 1 та частини 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

24. Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

25. Згідно 3 статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

26. Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

27. Статтею 2 Конвенції 111 від 25 червня 1958 року Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

28. Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

29. Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.

30. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

31. Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті, поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

32. Закон 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії За демократію через право (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок 788/2014), 2) Остаточний висновок 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок 788/2014).

33. У пункті 18 Проміжного висновку 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів 1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ 1481 (2006));

- Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем 1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

34. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

35. Згідно з пунктом 8 Порядку 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

36. За пунктом 10 Порядку 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

37. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

VI. Позиція Верховного Суду

38. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

39. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

40. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

41. Як встановлено судами попередніх інстанцій, підставою для видання спірного наказу Голови СБУ 10/14-ОС від 24 жовтня 2014 року про звільнення позивача з посади офіцера з особливих доручень I категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови Служби безпеки України Апарату Голови Служби безпеки України було те, що в період з 25 лютого 2010 року по 01 жовтня 2012 року позивач обіймав посаду начальника Управління СБУ у Дніпропетровській області, визначену пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону України Про очищення влади .

42. Верховний Суд, переглядаючи оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій, виходить з наступного.

43. 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України Про очищення влади (далі - Закон 1682-УІІ).

44. Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону 1682-УІІ).

45. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону 1682-УІІ).

46. Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону 1682-УІІ).

47. Водночас, відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

48. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).

49. Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

50. Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

51. Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

51.1. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

52. Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

53. Складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, в частині суперечності норм Закону 1682-VII приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.

54. Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

55. На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2,13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України Про очищення влади , 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7,8,9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

56. На момент розгляду Верховним Судом цієї касаційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

57. Водночас, Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі 800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.

58. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі 800/186/17.

59. Крім іншого, у справі 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

60. Як підсумок, у справі 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння, їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

61. Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі 817/3431/14 ( К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону 1682-УІІ.

62. Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках 788/2014 щодо Закону 1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

63. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

64. Необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

65. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

66. 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі Полях та інші проти України (заяви 58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18, 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі Полях та інші проти України ), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону 1682-VII.

67. У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону 1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

68. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі Полях та інші проти України , пункт 294).

69. Аналіз вказаного рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом 1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

70. Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку 788/2014 вказала, що той факт, що Закон 1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

71. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

72. Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

73. Тож заборона перебування на зазначених у Законі 1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

74. Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року (справа 817/3431/14).

75. Крім цього, колегія суддів вважає помилковим посилання скаржника на висновки Верховного Суду викладені у постанові від 22 травня 2018 року у справі 800/63/16 щодо застосування норм частини третьої статті 1 Закону 1682 до спірних правовідносин, яка передбачає безумовне застосування заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону 1682-VII, оскільки Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року (справа 817/3431/14) відійшов від такої правової позиції застосування норм частини третьої статті 1 та частини першої статті 3 Закону 1682-VII зазначивши, що при вирішенні цієї категорії справ застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України".

76. З матеріалів справи вбачається, що позивач розпочав службу в СБУ задовго до того, як ОСОБА_2 став Президентом України і відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку з приходом до влади вказаної особи, та/або доказів, які б підтверджували наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а оскаржувані накази відповідача не містять обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

77. Доводи скаржника про те, що позивач підпадає під дію пункту 8 частини першої статті 3 Закону 1682-VII, а також що його звільнення із займаної посади проведено з дотриманням процедури звільнення, визначеної чинним законодавством, є безпідставними і спростовуються матеріалами цієї справи.

78. Крім цього, як встановлено судами попередніх інстанцій, що під час розгляду цієї справи в суді першої інстанції безпосередньо відповідачем в особі Голови СБУ було подано до суду письмову заяву про визнання позову ОСОБА_1 в цій справі та про те, що СБУ не заперечує про його задоволення, тобто фактично відповідач самостійно погодився з усіма доводами позивача та визнав протиправність винесення наказів про звільнення позивача із займаної посади та зі служби.

79. Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.

80. Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).

81. Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

82. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані накази відповідача не відповідають критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесені непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становлять непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

83. З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для визнання протиправними та скасування наказів Голови Служби безпеки України від 24 жовтня 2014 року 10/14-ОС у частині звільнення позивача з посади офіцера з особливих доручень І категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови Служби безпеки України Апарату Голови Служби безпеки України та від 27 липня 2018 року 956-ос про звільнення позивача з військової служби у запас Служби безпеки України за пп. а п. 61 та пп. з Положення (у зв`язку з застосуванням заборони, передбаченої частинами третьої або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади ) та пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу .

84. Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

85. У постанові від 21 травня 2014 року у справі 6-33цс14 Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

86. Виходячи з наведеного, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для поновлення позивача на посаді офіцера з особливих доручень I категорії (полковник) групи радників та консультантів Голови Служби безпеки України Апарату Голови Служби безпеки України з 25 жовтня 2014 року.

87. Також, Верховний Суд погоджується з визначеним судами першої та апеляційної інстанцій розміром середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача із застосуванням коефіцієнту підвищення, та не вбачає порушень судами першої та апеляційної інстанцій при його обрахунку норм матеріального чи процесуального права.

88. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 15 квітня 2020 року в справі 826/15725/17 (К/9901/54100/18).

89. Оцінюючи наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо зобов`язання відповідача вилучити персональні дані про позивача з Єдиного державного реєстру осіб, до яких застосовано положення Закону України Про очищення влади суд звертає увагу на наступне.

90. За змістом рішення ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" Суд розглядав внесення відомостей про осіб заявників до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону 1682-VII як одного із трьох аспектів, які вплинули на приватне життя заявників у контексті статті 8 Конвенції. Суд вважав, що поєднання цих заходів мало дуже серьойзні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них.

91. ЄСПЛ констатував, що відомості про застосування до заявників заходів, передбачених Законом 1682-VII, було одразу оприлюднено ще до того, як було розглянуто їхні позови. Закон 1682-VII не вимагав будь-якого доведення індивідуальної вини, а його оголошена мета полягала в "очищенні" державної служби від осіб, які асоціювалися з "узурпацією влади", підривом основ національної безпеки та оборони і порушеннями прав людини. За таких обставин застосування заходів, передбачених Законом 1682-VII, ймовірно було тісно пов`язано із соціальною та професійною стигматизацією, як стверджували заявники. Не стверджувалося, що на практиці Закон не мав такого ефекту (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 210).

92. Щодо цього Венеціанська комісія також висловлювала свої зауваження до Закону 1682-VII, на які в тому числі посилався і ЄСПЛ під час розгляду справи "Полях та інші проти України".

93. У пунктах 98-100 Проміжного висновку 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що проблематичними є положення статті 7 Закону 1682-VII, відповідно до якого відомості про осіб, які підлягають люстрації, вносяться до Єдиного реєстру осіб, які підпадають під дію цього Закону, що створюється і ведеться Міністерством юстиції України, із публікацією на веб-сайті вказаного міністерства особистих даних і результатів перевірки особи і наданням її для вільного користування.

94. Венеціанська комісія нагадала, що вже раніше у своєму консультативному висновку стосовно "Колишньої Югославської Республіки Македонія" заявляла, що "публікація до ухвалення рішення суду є проблематичною у зв`язку зі статтею 8 ЄКПЛ. Негативний вплив такої публікації на репутацію особи навряд чи може бути усунений пізніше вилученням її імені з реєстру, а потерпілий не має засобів, щоб захистити себе від такого негативного впливу. Останнє може бути адекватним заходом, необхідним у демократичному суспільстві, коли співпраця встановлюється остаточно, а не раніше. Тому публікація повинна відбуватися тільки після ухвалення рішення суду" (пункт 99 Проміжного висновку 788/2014).

95. Оскільки у Законі 1682-VII не гарантується, що публікація дозволяється тільки після остаточного рішення суду, то, за висновком Венеціанської комісії, як така ця норма піднімає очевидні проблеми сумісності зі статтею 8 Конвенції (пункт 100 Проміжного висновку 788/2014).

96. Згідно з частиною 1 статті 7 Закону 1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

97. Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за 1280/26057 затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України Про очищення влади (далі - Положення 1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України Про очищення влади (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього.

98. Так, пункт 9 вказаного положення передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади , надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України Про очищення влади , виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

99. Згідно з пунктом 4 Положення 1704/5 держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

100. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади , є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України Про очищення влади , від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.

101. Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади .

102. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі 821/4571/14.

103. Дійшовши правильного висновку про протиправність звільнення позивача та наявність підстав для його поновлення на роботі, стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також зобов`язавши відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України Про очищення влади , суди попередніх інстанцій ухвалили законні рішення по суті справи.

104. Верховний Суд також звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах Проніна проти України (пункт 23) та Серявін та інші проти України (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті б Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

105. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

106. Згідно з статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

107. З урахуванням викладеного, зважаючи на приписи статей 349, 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - залишити без змін

VIІ. Судові витрати

108. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Служби безпеки України - залишити без задоволення.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді О.В. Калашнікова Л.О. Єресько В.М. Соколов