Постанова in case no. 127/15239/16-ц

Постанова

Іменем України

19 серпня 2019 року

м. Київ

справа 127/15239/16-ц

провадження 61-22854 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду : Осіяна О.М. (суддя-доповідач), Білоконь О.В., Сакари Н.Ю.,

учасники справи:

позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року у складі судді Гриневича В. С. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 05 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Зайцева А. Ю., Панасюка О. С., Шемети Т. М. ,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди приміщення, в якому просила суд визнати недійсним договір оренди приміщення від 17 липня 2015 року, який набрав чинності з часу його підписання 25 жовтня 2015 року, укладений між нею та ОСОБА_2 .

Позовна заява мотивована тим, що 17 липня 2015 року між нею та ОСОБА_2 укладено попередній договір оренди приміщення, відповідно до якого орендодавець ОСОБА_2 зобов`язується передати орендареві ФОП ОСОБА_1 у строкове платне користування частину приміщень будинковолодіння АДРЕСА_1 , площею 284,70 кв. м, а орендар зобов`язується прийняти це майно та своєчасно сплачувати орендну плату. Даний договір підписано сторонами 17 липня 2015 року. Договір вступає в силу з дня підписання та діє до 17 червня 2018 року.

Зазначала, що у період з 17 липня 2015 року по 20 жовтня 2015 року нею було зроблено капітальний ремонт приміщення на загальну суму 280 тис. грн. Після часткового закінчення ремонтних робіт та облаштування приміщення, 25 жовтня 2015 року між нею та відповідачем, на заміну попереднього договору, підписано новий договору оренди того ж приміщення, який також датовано 17 липня 2015 року.

Однак, на її думку, вищевказані договори оренди не відповідають вимогам закону та підлягають визнанню недійсними, оскільки: договорами не передбачена форма та порядок сплати орендної плати, її розмір; при укладанні договорів було порушено положення частини другої статті 762, статті 766 ЦК України, пункт 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року Про удосконалення порядку формування цін , оскільки встановлення та застосування вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці; фактично приміщення, що є об`єктом оренди, позивачу по акту приймання-передачі передані не були, такий акт сторонами не підписувався, що є порушенням підпунктів В та Г пункту 2.2.2. статті другої договорів; підпункт 4.4.1. та пункт 4.4. статті 4 договорів, в якому зазначено, що сторона, яка достроково розриває договір, зобов`язана сплатити іншій стороні 25 % орендної плати за кожен місяць пропорційно до часу, що залишився до закінчення строку дії договору оренди, не відповідають положенням пункту 2 частини першої статті 766 ЦК України, яка надає право наймачеві відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків у випадку, якщо наймодавець не передає наймачеві майно; пункт 3.1.1. суперечить пункту 6.1. договору, оскільки розмір орендної плати визначається за період з 25 жовтня 2018 року по 25 жовтня 2020 року, в той же час, як згідно пункту 6.1. договору він діє до 17 червня 2018 року, у зв`язку з чим договір від 17 липня 2015 року, який був підписаний між сторонами, виконати неможливо.

У подальшому заявою від 06 жовтня 2016 року про уточнення позовних вимог та заявою від 28 жовтня 2016 року про збільшення позовних вимог ФОП ОСОБА_1 , посилаючись на положення статей 203, 215, 762, 766 ЦК України, просила: визнати недійсним договір оренди приміщення від 17 липня 2015 року, що набрав чинності з часу його підписання 17 липня 2015 року, укладений між ФОП ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з часу його укладання і на майбутнє; визнати недійсним договір оренди приміщення від 17 липня 2015 року, що набрав чинності з часу його підписання 25 жовтня 2015 року, укладений між ФОП ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з часу його укладання і на майбутнє.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 17 липня 2015 року між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі укладено договір оренди приміщень.

В ідповідно до пунктів 1.1., 1.3. договору оренди орендодавець ОСОБА_2 зобов`язується передати орендареві ФОП ОСОБА_1 у строкове платне користування частину приміщень будинковолодіння АДРЕСА_1 , площею 284,70 кв. м, а орендар зобов`язується прийняти це майно та своєчасно сплачувати орендну плату. Приміщення надаються для використання орендарем у підприємницькій діяльності.

Згідно з пунктом 6.1. договір вступає в силу з дня підписання і діє до 17 червня 2018 року. Договір підписано 17 липня 2015 року. Договір укладений на строк 2 роки 11 місяців, а тому, з урахуванням положень статті 793 ЦК України, не потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Відповідно до умов договору (пункт 2.2.2.) орендодавець зобов`язується передати приміщення та майно орендареві до 17 жовтня 2018 року в належному стані. Істотних недоліків, які перешкоджали б використовувати приміщення та майно за призначенням, під час його огляду не виявлено.

Згідно з пунктом 2.5. договору оренди сторони підтверджують, що волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому, у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються оренди приміщення та майна, будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображенні у його тексті, після підписання договору не матимуть юридичної сили.

Пунктом 3.1. договору оренди від 17 липня 2015 року (підписаного 17 липня 2015 року) сторони визначили розмір орендної плати за користування приміщенням та узгодили спосіб та порядок її сплати, а тому посилання позивача на протилежне повністю спростовуються матеріалами справи. Пунктом 5.3. договору оренди від 17 липня 2015 року (підписаного 17 липня 2015 року) передбачено, що про розірвання договору інша сторона письмово попереджається за два місяці.

Листом від 17 квітня 2016 року позивач повідомила відповідача про дострокове розірвання договору оренди з 17 червня 2016 року (а.с. 108). Отже, укладений сторонами договір оренди приміщення від 17 липня 2015 року виконано та на даний час розірвано.

При цьому, посилання позивача на те, що майно їй передано не було спростовується матеріалами справи, зокрема, вимогами про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням від 01 червня 2016 року від 07 червня 2016 року (а.с. 151-154).

Доводи про те, що розрахунки не здійснювалися у національній грошовій одиниці судом до уваги також не прийняті, оскільки відповідно до частини другої статті 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. При цьому, відповідно до частини другої та третьої статті 533 ЦК України якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Що стосується доводів про визнання недійсним договору оренди приміщення у зв`язку із зазначенням різних дат, суд першої інстанції виходив з того, що із копій договорів, які надано Вінницькою ОДПІ ГУ ДФС у Вінницькій області, Головним управлінням Держпродспоживслужби у м. Вінниці, убачається, що вони датовані та підписані 17 липня 2015 року, а не 25 жовтня 2015 року (а.с. 146-150, 171-174).

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 05 квітня 2017 року апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_3 відхилено, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що правових підстав для визнання недійсним договору оренди приміщення немає, оскільки пунктом 3.1.1. даного договору сторонами погоджено орендну плату за користування приміщенням та узгоджено спосіб та порядок її сплати. Умови договору, згідно яких позивачем визначено розмір орендної плати у гривнях з еквівалентом у доларах США по курсу на день проведення розрахунку, при збільшенні курсу долара до гривні більш ніж на 0,5 % орендна плата перераховується по курсу НБУ станом на день розрахунку, відповідають положенням частини другої статті 524, частинам другої, третьої статті 533 ЦК України.

Договір укладений на строк 2 роки 11 місяців (пункт 6.1 договору), а тому суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідно до статті 793 ЦК України він не потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

При цьому, помилковими суд апеляційної інстанції вважав також посилання позивача на те, що підпункт 4.4.1. та пункт 4.4. статті 4 оспорюваних договорів, в яких зазначено, що сторона, яка достроково розриває договір, зобов`язана сплатити іншій стороні 25 % орендної плати за кожен місяць пропорційно до часу, що залишився до закінчення строку дії договору оренди, не відповідає положенням пункту 2 частини першої статті 766 ЦК України, оскільки ці твердження не ґрунтуються на вимогах закону.

Посилання позивача на те, що за спірними договорами майно їй передано не було спростовується матеріалами справи, зокрема, вимогами про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням від 01 червня 2016 року та від 07 червня 2016 року (а.с. 151-154), а також розпискою позивача про передачу ключів від приміщення уповноваженому представнику власника (а.с. 109), що вказує на фактичну передачу майна в оренду.

Також суд апеляційної інстанції виходив з того, що відсутність акту прийому-передачі приміщення не свідчить про невідповідність договору оренди вимогам закону, оскільки підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Суд також виходив з того, що посилання позивача на те, що приміщення використовувалося для здійснення підприємницької діяльності, однак таке використання здійснювалося не на виконання договору оренди приміщення, а на виконання усних домовленості позивача та відповідача, судом першої інстанції вірно не взято до уваги, оскільки використання вказаного приміщення позивач здійснювалося після укладання сторонами договору оренди приміщення від 17 липня 2015 року.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що судом першої інстанції правомірно враховано і те, що укладений між сторонами договір оренди приміщення від 17 липня 2015 року на час розгляду справи розірвано відповідно до пункту 5.3. договору, про що свідчить лист позивача від 17 квітня 2016 року, згідно якого вона повідомила відповідача про дострокове розірвання договору оренди з 17 червня 2016 року (а.с. 108).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2017 року ФОП ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних сп рав касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2017 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу 127/15239/16-ц із Вінницького міського суду Вінницької області.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 червня 2019 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М .

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що її вимоги та обставини у справі підтверджені належними та допустимими доказами, а суди не врахували положення Цивільного кодексу України, які регулюють правові відносини щодо оренди майна.

Доводи особи, яка подала заперечення на касаційну скаргу

У червні 2016 року ОСОБА_2 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому він просив відхилити касаційну скаргу, а судові рішення залишити без змін, посилаючись на доведеність обставин у справі, правильне застосування судами норм матеріального права та дотримання норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 17 липня 2015 року між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі укладено договір оренди приміщень (а.с. 163-166, 222-225).

Відповідно до пунктів 1.1., 1.3. договору оренди орендодавець ОСОБА_2 зобов`язується передати орендареві ФОП ОСОБА_1 у строкове платне користування частину приміщень будинковолодіння АДРЕСА_1 , площею 284,70 кв. м, а орендар зобов`язується прийняти це майно та своєчасно сплачувати орендну плату. Приміщення надаються для використання орендарем у підприємницькій діяльності.

Згідно з пунктом 6.1. договір вступає в силу з дня підписання і діє до 17 червня 2018 року. Із оригіналу договору, який надано відповідачем та завірена судом копія якого долучена до матеріалів справи слідує, що договір підписано 17 липня 2015 року (а.с. 222-225).

Договір укладений на строк 2 роки 11 місяців (пункт 6.1. договору), а його відлік починається з моменту підписання сторонами договору.

Відповідно до умов договору (пункт 2.2.2.) орендодавець зобов`язується передати приміщення та майно орендареві до 17 жовтня 2018 року в належному стані. Істотних недоліків, які перешкоджали б використовувати приміщення та майно за призначенням, під час його огляду не виявлено. Передача приміщень оформляється актом прийняття-передачі із зазначенням технічного стану приміщень, наявного обладнання, інвентарю та іншого майна, що належить орендодавцю і передається разом з приміщеннями. Акт підписується сторонами. По одному примірнику акта знаходиться в кожної сторони.

Згідно з пунктом 2.5. договору оренди сторони підтверджують, що волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому, у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються оренди приміщення та майна, будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображенні у його тексті, після підписання договору не матимуть юридичної сили.

Пунктом 3.1. договору сторонами погоджено орендну плату за користування приміщенням та узгоджено спосіб та порядок її сплати.

Пунктом 5.3. договору оренди передбачено, що про розірвання договору інша сторона письмово попереджається за два місяці.

Листом від 17 квітня 2016 року позивач повідомила відповідача про дострокове розірвання договору оренди з 17 червня 2016 року (а.с. 108).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частин першої - п ' ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як передбачено частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частинами першою та другою статті 793 ЦК України передбачено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

А право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону, відповідно до вимог статті 794 ЦК України.

Оскільки, договір оренди від 17 липня 2015 року укладений на строк 2 роки 11 місяців, а тому з урахуванням положень статей 793,794 ЦК України, він не потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Суд першої інстанції оцінив надані докази щодо дат підписання та укладення договорів, зазначивши, що у копії договору оренди приміщення, який на запит суду надано Вінницькою ОДПІ ГУ ДФС у Вінницькій області, договір датований та підписаний 17 липня 2015 року, а не 25 жовтня 2015 року (а.с. 171-174). Така ж копія договору оренди приміщення є і в Головному управлінні Держпродспоживслужби у м. Вінниці, який надано представнику відповідача на адвокатський запит (а.с. 146-150).

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач посилалася на те, що договорами оренди не передбачена форма, порядок та розмір орендної плати, які повинні здійснюватися виключно в національній грошовій одиниці, об`єкт оренди позивачу по акту приймання-передачі переданий не був, положення договорів, в якому зазначено, що сторона, яка достроково розриває договір, зобов`язана сплатити іншій стороні 25 % орендної плати за кожен місяць пропорційно до часу, що залишився до закінчення строку дії договору оренди, суперечить положенням пункту 2 частини першої статті 766 ЦК України, яка надає право наймачеві відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків у випадку, якщо наймодавець не передає наймачеві майно.

Суди зазначили, що відповідно до частини другої статті 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. При цьому, відповідно до частини другої та третьої статті 533 ЦК України якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Тому суди обґрунтовано вважали, що не суперечить вимогам закону пункт 3.1. договору оренди від 17 липня 2015 року (підписаного 17 липня 2015 року), у якому сторони визначили, що розмір орендної плати за перший рік оренди (з 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року) приміщення та обладнання складає 39 582 грн на місяць, що еквівалентно 1 800 доларів США по курсу НБУ на день проведення розрахунку, при збільшенні курсу долара до гривні більш ніж на 0,5 % орендна плата перераховується по курсу НБУ станом на день розрахунку.

Також, суди вважали безпідставними посилання позивача на те, що приміщення будинковолодіння АДРЕСА_1 , площею 284,70 кв. м, використовувалося позивачем для здійснення підприємницької діяльності, однак таке використання здійснювалося не на виконання договору оренди приміщення, а на виконання усних домовленості позивача та відповідача, оскільки використання вказаного приміщення здійснювалося після укладання сторонами договору оренди приміщення.

Суди звернули увагу на те, що відсутність акту прийому-передачі приміщення не свідчить про невідповідність договору вимогам закону, оскільки обов`язок відповідача щодо передачі позивачу в оренду приміщення випливає з договору оренди приміщення, однак виконання чи не виконання стороною свого зобов`язання за договором не свідчить про невідповідність договору вимогам закону в момент його вчинення. Листом від 17 квітня 2016 року позивач повідомила відповідача про дострокове розірвання договору оренди з 17 червня 2016 року (а.с. 108). Отже, укладений сторонами договір оренди приміщення від 17 липня 2015 року виконано та на даний час розірвано.

Таким чином, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв`язку з їх необґрунтованістю та безпідставністю.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають, а зводяться лише до переоцінки доказів наданих суду та власного тлумачення норм права позивачем.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 05 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара