Постанова in case no. 202/32033/13-ц

Постанова

Іменем України

20 березня 2019 року

м. Київ

справа 202/32033/13-ц

провадження 61-10257св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариства Комерційний банк ПриватБанк ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство Акцент-Банк , ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2016 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Волошина М. П., Демченко Е. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2011 року Публічне акціонерне товариства Комерційний банк ПриватБанк (далі - ПАТ КБ ПриватБанк ) звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Акцент-Банк (далі - ПАТ Акцент-Банк ), ОСОБА_1, ОСОБА_2про звернення стягнення на предмет застави. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ ПриватБанк посилалося на те, що 29 червня 2005 року між ПриватБанком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір НЕН0АЕ00000009, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 39 609 доларів СШАзі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,56 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 29 червня 2010 року. Цього ж дня для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПриватБанкомта ОСОБА_2 було укладено договір застави, за яким ОСОБА_2 передав у заставу банку рухоме майно, що належало йому на праві власності, а саме: автомобіль Toyota, модель Camry, 2005 року випуску, тип транспортного засобу седан, кузова/шасі НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1. Крім того, 20 жовтня 2010 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПриватБанком та ПАТ Акцент-Банк було укладено договір поруки 167, за яким поручитель зобов'язався відповідати перед кредитором в межах суми 200 грн. ОСОБА_2 не виконував належним чином своїх зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку з чим в нього утворилася заборгованість, яка станом на 12 серпня 2011 року склала 9 335,29 доларів США . В ході проведення моніторингу кредиту було встановлено, що ОСОБА_2 порушив умови договору застави та без згоди банку реалізував заставний автомобіль ОСОБА_1 Враховуючи викладене, ПАТ КБ ПриватБанк просило: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 червня 2005 року НЕН0АЕ00000009 в сумі 9 310,20 доларів США звернути стягнення на предмет застави - вищевказаний автомобіль шляхом надання банку права стосовно предмета застави на укладання від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах Державної автомобільної інспекції України, а також наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути з ПАТ Акцент-Банк та ОСОБА_2 солідарно на його користь 200 грн; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 02 грудня 2015 року у складі судді Зосименко С. Г. в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ ПриватБанк про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. Провадження у справі в частині позовних вимог до ПАТ Акцент-Банк про стягнення заборгованості за кредитним договором закрито.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем автомобіля, переданого в заставу банку, а згідно з витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 09 вересня 2013 року були відсутні будь-які обтяження на заставне майно. Закриваючи провадження у справі в частині вимог до ПАТ Акцент-Банк про стягнення заборгованості, суд виходив з того, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ ПриватБанк задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 02 грудня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на заставне майно скасовано. Позовні вимоги ПАТ КБ ПриватБанк до ОСОБА_1 про звернення стягнення на заставне майно задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 червня 2005 року НЕН0АЕ00000009, укладеним між ПАТ КБ ПриватБанк та ОСОБА_2, яка станом на 12 серпня 2011 року склала 75 674,12 грн, звернено стягнення на предмет застави: автомобіль марки Toyota, модель Camry, 2005 року випуску, тип транспортного засобу седан, номер кузова/шасі НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ ПриватБанк з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу бу дь-яким способом з іншою особою - покупцем, із зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах Державної автомобільної інспекції України. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що незважаючи на зміну власника автомобіля як заставного майна, застава зберігає силу, а тому вимога банку про звернення стягнення на предмет застави є обґрунтованою. При цьому суд дійшов висновку про правильність закриття провадження у справі в частині вимог до ПАТ Акцент-Банк про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У серпні 2016 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення та залишити в силі рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 02 грудня 2015 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з вимогами закону на обтяжувача, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, покладено обов'язок до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження, однак банк цього не зробив. Зазначена обставина підтверджується витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 09 вересня 2013 року. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного автомобіля і безпідставно позбавлений права на нього. Апеляційним судом проігноровано посилання відповідача на пропуск позовної давності та не дано цьому факту належної оцінки. Банк неправильно визначив розмір заборгованості та включив до нього платежі, які не відповідають умовам кредитного договору, а також нарахував пеню поза межами позовної давності. Відкриваючи провадження у справі, місцевий суд не перевірив питання про юрисдикцію та підсудність цього спору, оскільки вимоги до ПАТ Акцент-Банк не підлягали розгляду в порядку цивільного судочинства. На час відкриття провадження у справі відповідач ОСОБА_1 був зареєстрований в Одеській області, а ОСОБА_2 - в Херсонській області, тобто Індустріальним районним судом міста Дніпропетровська було відкрито провадження у справі з порушенням правил територіальної підсудності. На вказані порушення суд апеляційної інстанції не звернув уваги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 2147-VІІІ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

28 лютого 2018 року справу 202/32033/13-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з наявністю у касаційній скарзі доводів про порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного суду від 14 лютого 2019 року справу повернуто на розгляд Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду з мотивів надуманості доводів касаційної скарги про те, що вимоги ПАТ КБ ПриватБанк до ПАТ Акцент-Банк не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213 ЦПК України 2004 року).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до частини першої статті 303, частини першої статті 304 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України 2004 року.

Зазначеним вимогам закону рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.

Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, щоза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 29 червня 2005 року між ПриватБанком, правонаступником якого є ПАТ КБ ПриватБанк , та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 39 609 доларів США з яких: 29 600 доларів США - на купівлю автомобіля, 10 009 доларів США - на сплату страхових платежів, зі сплатою процентів у розмірі 0,88 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, та комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, з кінцевим терміном повернення до 29 червня 2010 року.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

29 червня 2005 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПриватБанком та ОСОБА_2 було укладено договір застави, за яким ОСОБА_2 передав у заставу банку рухоме майно, що належало йому на праві власності, а саме: автомобіль Toyota, модель Camry, 2005 року випуску, тип транспортного засобу седан, кузова/шасі НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно зі статтею 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

З метою належного виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ ПриватБанк та ПАТ Акцент-Банк було укладено договір поруки 167, згідно з яким ПАТ Акцент-Банк поручилося перед ПАТ КБ ПриватБанк за виконання боржником зобов'язань за Кредитним договором на суму 200 грн.

Пунктом 4 договору поруки від 20 жовтня 2010 року 167 визначено, що у випадку невиконання боржником обов'язків за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПАТ КБ ПриватБанк посилалося на те, що ОСОБА_2 не виконував належним чином своїх зобов'язань за кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком банку станом на 12 серпня 2011 року складала 9 335,29 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 2 135,15 доларів США; заборгованість за процентами за користування кредитом - 1 533,62 доларів США; заборгованість з комісії за користування кредитом - 1 759,69 доларів США; пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 3 905,83 доларів США.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що пред'явлені вимоги до ПАТ Акцент-Банк не підлягали розгляду в порядку цивільного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі 464/3790/16-ц (провадження 14-468цс18) наведено такі правові висновки.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір і має судова юрисдикція.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа пі длягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України 2004 року передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на час розгляду справи в місцевому суді (далі - ГПК України) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Згідно зі статтею 16 ЦПК України 2004 року не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.

Стаття 1 ГПК України обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов'язанням і поручителем - юридичною особою.

Однак ЦПК України 2004 року не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до позичальника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України 2004 року, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. У суді господарської юрисдикції позичальник - фізична особа не міг бути відповідачем з поручителем - юридичною особою, незважаючи на солідарну відповідальність перед кредитором.

Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2015 року, мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.

Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі 14-40цс18, від 21 березня 2018 року у справі 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року у справі 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року у справі 14-224цс18, і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається.

Отже, закриваючи провадження у цій справі в частині позовних вимог до ПАТ Акцент-Банк , місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Щодо вирішення позовних вимог по суті спору.

Відмовляючи в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет застави, місцевий суд виходив з того, що згідно з витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна станом на 09 вересня 2013 року в ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відсутні обтяження рухомого майна, а саме автомобіля Toyota, модель Camry, 2005 року випуску, тип транспортного засобу седан, кузова/шасі НОМЕР_2.

Наведений висновок суду є помилковим, виходячи з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року 2654-XII Про заставу (далі - Закон 2654-XII) застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання (стаття 3 Закону 2654-XII).

Відповідно до статті 19 Закону 2654-XII за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано.

Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором (частини перша, друга статті 20 Закону 2654-XII ).

Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Статтею 27 Закону 2654-XII передбачено, що застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи. Застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги.

Наведені правові норми застосовуються з урахуванням положень Закону України Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень , який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Згідно з частиною третьою статті 9 Закону України Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень , якщо інше не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна.

Частиною першою статті 23 Закону України Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень передбачено, що відповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов'язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом.

Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень взаємні права та обов'язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом.

За таких обставин реалізація майна, що є предметом застави, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статей 25, 26 Закону України Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень .

Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеними у постановах від 03 квітня 2013 року у справі 6-7цс13 та від 19 листопада 2014 року у справі 6-168цс14.

Тобто у разі відчуження предмета обтяження боржником без згоди обтяжувача обтяження рухомого майна, що є предметом обтяження, зберігає свою силу для нового власника (покупця) в разі, якщо воно зареєстроване в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Судом першої інстанції встановлено, що у червні 2007 року ОСОБА_2 продав автомобіль Toyota, модель Camry, 2005 року випуску, тип транспортного засобу седан, кузова/шасі НОМЕР_2 реєстраційний номер НОМЕР_1, ОСОБА_6, який у 2008 році відчужив спірний автомобіль ОСОБА_5, а останній 31 березня 2009 року за біржовою угодою ОП-00025 відчужив автомобіль ОСОБА_1

Згідно з витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 08 жовтня 2010 року обтяження вищевказаного автомобіля у вигляді його застави було зареєстроване 27 липня 2005 року за 2227911 на підставі договору застави рухомого майна від 29 червня 2005 року НЕН0АЕ00000009 , а вилучено запис за завершенням п'ятирічного терміну зберігання.

Отже, станом на час відчуження автомобіля ОСОБА_2 у 2007 році, та придбанням його ОСОБА_1 31 березня 2009 року застава зберігала свою силу.

Місцевий суд не врахував, що відчуження боржником транспортного засобу відбулося без згоди банку за наявності обтяження, зареєстрованого в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, тому зазначене обтяження зберігає свою силу і для нового власника.

Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет застави, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість цих вимог.

Однак апеляційним судом неправильно визначено розмір заборгованості, в рахунок погашення якої банк просив звернути стягнення на предмет застави, з огляду на таке.

Статтею 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно з частиною другою статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Звертаючи стягнення на предмет застави, суди зазначають розмір заборгованості та її складові, у рахунок погашення якої звертається таке стягнення.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України 2004 року, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

За змістом пункту 6 частини третьої статті 295, частини другої статті 303 та пункту 1 частини першої статті 309 ЦПК України 2004 року апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті, або доказами, які судом першої інстанції досліджувалися з порушенням установленого порядку.

Визначений апеляційним судом розмір кредитної заборгованості та її складові не відповідає закріпленому у статті 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

У запереченнях на позовну заяву та на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 вказував, зокрема на те, що банк в односторонньому порядку, без відома позичальника змінив процентну ставку за кредитом, у зв'язку з чим змінився розмір основної заборгованості та процентів. Крім того, заборгованість за пенею, процентами та комісією розрахована за межами позовної давності.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Кузнєцов та інші проти Російської Федерації зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах Серявін та інші проти України , Проніна проти України ) і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод .

Всупереч усталеній практиці ЄСПЛ, вимогам статей 212, 303, 316 ЦПК України 2004 року апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані докази та не спростував переконливих аргументів ОСОБА_1 про спірність наданого банком розрахунку заборгованості, зокрема щодо нарахованих процентів, пені і комісії з урахуванням позовної давності.

В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з такого.

Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Тобто право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті).

Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі 444/9519/12 (провадження 14-10цс18).

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі 202/4494/16-ц (провадження 14-318цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що право кредитодавця нараховувати обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Як зазначено вище, строк виконання основного зобов'язання згідно з умовами укладеного між сторонами у цій справі кредитного договору закінчився 29 червня 2010 року, тому після зазначеної дати банк не мав правових підстав для нарахування процентів та неустойки за кредитним договором.

Таким чином, вимога банку про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості за процентами, пенею та комісією, нарахованими після 29 червня 2010 року, є необґрунтованою.

Апеляційний суд не перевірив доводів, викладених в запереченнях на позовну заяву і на апеляційну скаргу, та не спростував їх належним чином, не визначився з правовими підставами заявленого позову, не встановив вищевказаних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов помилкового висновку про можливість задоволення позову в повному обсязі.

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Відповідно до пункту першого частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що порушення норм процесуального права при розгляді справи допущені судами обох попередніх інстанцій, які не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення у цій справі не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Також суду слід взяти до уваги правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 28 березня 2018 року у справі 444/9519/12 (провадження 14-10цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі 202/4494/16-ц (провадження 14-318цс18),від 23 січня 2019 року у справі 464/3790/16-ц (провадження 14-468цс18).

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 02 грудня 2015 рокута рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. ~ А. ~ Стрільчук

Судді: С. ~ О. ~ Карпенко

А. ~ С. ~ Олійник

С. ~ О. ~ Погрібний

Г.І. Усик