Постанова in case no. 202/3736/16-ц

Постанова

Іменем України

21 листопада 2018 року

м. Київ

справа 202/3736/16-ц

провадження 61-9158св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпропетровську ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника адвоката ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2017 року у складі судді Ткаченко І. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

В червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та вселення.

Позовна заява мотивована тим, що позивач на підставі договору іпотеки 12 року 2011 року, договору про відступлення права за договором іпотеки від 10 вересня 2015 року є власником домоволодіння на АДРЕСА_1.

Згідно з пунктом 2.2. договору іпотеки предметом іпотеки є нерухоме майно: домоволодіння, загальна площа - 241,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, земельна ділянка, загальна площа - 493 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2015 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства ПроКредит Банк (далі - ПАТ ПроКредит Банк ) до Товариства з обмеженою відповідальністю Морефрост 2004 , ОСОБА_2, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором були задоволені та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ ПроКредит Банк заборгованість за рамковою угодою від 12 грудня 2011 року, договором про надання траншу від 12 грудня 2011 року, договором про надання траншу від 20 липня 2012 року в сумі 3 265 грн. 65 коп.

10 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та ПАТ ПроКредит Банк було укладено договір відступлення прав за договором іпотеки.

Право власності ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження.

Позивач вказувала, що не може потрапити до домоволодіння на АДРЕСА_1, оскільки там без реєстрації проживає ОСОБА_2 Позивач неодноразово зверталася до відповідача з наміром домовитись про добровільне вирішення питання щодо виселення та звільнення домоволодіння, однак остання не бажає виселятися.

Враховуючи вказане, просила усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення відповідача із указаного домоволодіння і вселення її, ОСОБА_1, у зазначений будинок.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 серпня 2016 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_3 про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю - домоволодінням на АДРЕСА_1. Виселено ОСОБА_2 із будинку на АДРЕСА_1. Вселено ОСОБА_1 у будинок на АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право власності ОСОБА_1 на домоволодіння на АДРЕСА_1 зареєстровано у встановленому законом порядку, проте ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_1 в користуванні, володінні та розпорядженні її власністю, а тому наявні підстави для задоволення позову відповідно до статей 319, 321, 391 ЦК України.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_3, який не брав участі у розгляді справи, оскаржив його в апеляційному порядку.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2017 року у прийнятті апеляційної скарги ОСОБА_3 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2016 року відмовлено та повернуто її заявнику.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що особи, які не брали участі у справі мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права або обов'язки цих осіб. Апеляційний суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 не є особою, яка в розумінні статті 292 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою) має право оскаржити судове рішення, і суд не вирішував питання про його права та обов'язки, а тому у прийнятті апеляційної скарги необхідно відмовити.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що малолітній ОСОБА_6. є їх спільною дитиною з відповідачем у справі ОСОБА_2, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 не у шлюбі. Місцем проживання малолітнього ОСОБА_6 разом із його матір'ю є домоволодіння на АДРЕСА_1, хоча у встановленому законом порядку не зареєстровано, проте підтверджується актом обстеження умов проживання, складений Службою у справах дітей Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради від 01 липня 2016 року, довідкою голови квартирного комітету 2 від 21 червня 2016 року 327. Скаржник вважає, що рішенням суду першої інстанції про виселення матері його малолітнього сина, який проживає з нею разом, порушено право дитини на житло. Враховуючи вказане, керуючись статтею 141 СК України, якою визначено рівні права матері і батька щодо дитини, зазначав, що має право на оскарження рішення місцевого суду з метою захисту інтересів малолітнього сина ОСОБА_6.

В запереченні на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7. просив касаційну скаргу залишити без задоволення, оскільки вважає, що ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2017 року є законною та обґрунтованою. Крім того, вказував, що на момент набуття ОСОБА_1 права вимоги за договором іпотеки (10 вересня 2015 року) малолітній ОСОБА_6. не був зареєстрований у спірній квартирі, рішенням суду першої інстанції не вирішувалося питання про його виселення із вказаної квартири, як і не вирішувалося питання про права та інтереси ОСОБА_3

29 травня 2018 року цивільну справу передано до Верховного Суду.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно із пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року

11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній інстанції конкретизовано в главі 1 розділу V ЦПК України, в редакції, чинній на час звернення заявника з апеляційною скаргою, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.

Повертаючи апеляційну скаргу ОСОБА_3, апеляційний суд виходив із того, що особи, які не брали участі у справі мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права або обов'язки цих осіб. Апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції не вирішував питання про права та обов'язки скаржника.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_3. зазначив, що він є батьком малолітнього ОСОБА_6., ІНФОРМАЦІЯ_1. Місцем проживання малолітнього ОСОБА_6 разом із його матір'ю ОСОБА_2 є домоволодіння на АДРЕСА_1, хоча у встановленому законом порядку не зареєстровано, проте підтверджується актом обстеження умов проживання, складений Службою у справах дітей Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради від 01 липня 2016 року, довідкою голови квартирного комітету 2 від 21 червня 2016 року 327. Крім того, вказував, що ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 серпня 2016 року йому відмовлено в задоволенні клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача. ОСОБА_3. зазначив, що рішенням суду першої інстанції про виселення матері його малолітнього сина, який проживає з нею разом, порушено право дитини на житло. Враховуючи положення статті 141 СК України зазначав, що має право на оскарження рішення місцевого суду з метою захисту інтересів малолітнього сина ОСОБА_6.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Частиною другою статті 154 СК України визначено, що батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, мати: ОСОБА_2, батько - ОСОБА_3.

Згідно з частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає

У справі, яка переглядається, усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю - домоволодінням на АДРЕСА_1 та виселено ОСОБА_2 із вказаного будинку, унаслідок чого ОСОБА_3 має підстави вважати про порушення права на житло його малолітнього сина, 2007 року народження, оскільки останній проживає разом з матір'ю ОСОБА_2 Отже, у ОСОБА_3 були всі підстави вважати, що виселення матері його малолітнього сина може призвести до виселення також і дитини з урахуванням вимог статті 29 ЦК України.

Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у ОСОБА_3 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права, є передчасним, оскільки статтею 154 СК України визначено його право на захист інтересів дитини, а тому оскаржувану ухвалу відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України необхідно скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника адвоката ОСОБА_4 задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді В. С. Висоцька В. В. Пророк В. М. Сімоненко І. М. Фаловська С. П. Штелик