Постанова in case no. 405/3243/15-ц

Постанова

Іменем України

17 жовтня 2018 року

місто Київ

справа 405/3243/15-ц

провадження 61-16196св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В. , Усика Г. І. ,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_3,

заінтересовані особи: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Ленінської районної у місті Кіровограді ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 01 березня 2017 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Гайсюка О. В., Карпенка О. Л.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 у травні 2015 року звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою, в якій просив визнати ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, недієздатною та призначити її опікуном.

Заявник на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що його мати хворіє на психічні розлади, з 2010 року вона скаржилась на погане самопочуття і протягом тривалого часу він був свідком її неадекватної поведінки. З 2011 року вона неодноразово забувала місце свого проживання, зникала у невідомому напрямку і не могла самостійно повернутись додому; хворіючи на цукровий діабет, не приймала вчасно ліки, що могло спричинити погіршення стану здоров'я, не могла в магазині розрахувати співмірність вартості товарів та сплачених коштів, інколи не впізнавала його. У 1990 році

лікарем-невропатологом вперше діагностовано ОСОБА_6 діагноз: дисциркуляторна енцефалопатія 1-2 ступеня на фоні церебрального атеросклерозу, у 2003 році - дисциркуляторну енцефалопатію 2 ступеню змішаного ґенезу. В подальшому діагноз підтверджено у 2007 році, у 2010 році з погіршенням. Під час огляду 09 липня 2014 року лікарем-психіатром діагностовано органічне захворювання головного мозку складного ґенезу, дементний синдром. ОСОБА_6 неодноразово лікувалась у Комунальному закладі Кіровоградська обласна психіатрична лікарня та перебувала на амбулаторному лікуванні вдома. Зазначене свідчить про хронічний стійкий психічний розлад. ОСОБА_6 проживає із заявником, а тому ОСОБА_3 просить задовольнити заяву.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 12 грудня 2016 року заяву задоволено, визнано ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, недієздатною, призначено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 опікунами над ОСОБА_6

Задовольняючи заяву ОСОБА_3, суд першої інстанції посилався на те, що згідно з висновком судово-психіатричних експертів від 05 вересня 2016 року 125 судово-психіатричної, первинної, комісійної, стаціонарної експертизи ОСОБА_6 страждає стійким хронічним психічний розладом, що позбавляє її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними; вона потребує встановлення над нею опіки. Також судом враховано подання виконавчого комітету Ленінської районної у місті Кіровограді ради від 22 червня 2015 року 627/01-36/04-3 та 629/01-36/04-3 про доцільність встановлення опіки та призначення опікуна над матір'ю, ОСОБА_6, згідно із яким у разі визнання її в судовому порядку недієздатною доцільно встановити над нею опіку ОСОБА_3 та ОСОБА_4, як осіб, які мають можливість за станом здоров'я виконувати обов'язки опікунів.

Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 01 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 12 грудня 2016 року в частині призначення ОСОБА_4 опікуном над ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, скасовано. У задоволенні подання Органу опіки та піклування виконавчого комітету Ленінської районної у місті Кіровограді ради про призначення ОСОБА_4 опікуном над ОСОБА_6 відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_6 потребує постійної сторонньої допомоги, цю допомогу та догляд найефективніше та оперативніше може надавати особа, яка проживає разом з нею, такою особою є син ОСОБА_3 Призначення одразу двох опікунів, один з яких проживає окремо від підопічного, суперечить інтересам самої ОСОБА_6, оскільки опікун зобов'язаний утримувати підопічного, здійснювати за ним догляд, отримувати належні підопічному виплати та інше, з приводу чого між опікунами можуть виникати непорозуміння та спори, які можуть негативно позначитися на підопічній. Про те, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виникають непорозуміння, свідчить наявність на розгляді в Ленінському районному суді м. Кіровограда цивільної справи за участю цих сторін про визнання недійсними договору дарування та заповіту, про що в своїй апеляційній скарзі, від якої вона пізніше відмовилася, зазначала сама ОСОБА_4

За висновками суду апеляційної інстанції, судом першої інстанції також не враховано, що постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 24 листопада 2014 року ОСОБА_4 визнана винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. ОСОБА_4 визнана винною у тому, що 19 липня 2014 року вчинила сімейну сварку із матір'ю ОСОБА_6, під час якої висловлювалась грубо, нецензурною лайкою, в результаті чого вчинила психологічне насильство у сім'ї. Суд апеляційної інстанції навів застереження, що ОСОБА_4 не буде позбавлена права спілкуватися з матір'ю, відвідувати її у зручний для неї час, матеріально допомагати.

ОСОБА_4, не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, у березні 2017 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що вона певний період проживала із матір'ю і свідки зазначили, що це позитивно впливало на стан її здоров'я. Об'єктивним доказом цього є подання органу опіки та піклування, висновки якого апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги. Заявник також зазначила, що суд помилково послався на обставини, зазначені нею у апеляційній скарзі, від якої у подальшому вона відмовилась. Окрім цього, на переконання заявника, суд необґрунтовано взяв до уваги постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 24 листопада 2014 року, оскільки зазначена постанова не досліджувалась судами, клопотання про її долучення сторонами не заявлялось.

У поданому відзиві ОСОБА_3 просить касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити з огляду на її необґрунтованість та недоведеність, рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 23 березня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що матір'ю заявника ОСОБА_3 відповідно до свідоцтва про народження, виданого Міським бюро РАГС м. Кіровограда 10 грудня 1964 року, актовий запис 2125, записана ОСОБА_6 Вона також є матір'ю ОСОБА_4

Родинні стосунки між особами підтверджені в судовому засіданні сторонами у справі, а тому суд вважав їх доведеними.

Згідно з висновком судово-психіатричних експертів від 05 вересня 2016 року 125 судово-психіатричної первинної комісійної стаціонарної експертизи ОСОБА_6 страждає на стійкий хронічний психічний розлад у вигляді судинної деменції (що відповідає діагностичним критеріям рубрики F01.3 за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду), що абсолютно позбавляло її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до наданих експертам об'єктів дослідження зазначену хворобу вперше діагностовано у ОСОБА_6 09 липня 2014 року, за матеріалам справи відсутні відомості про те, що з того часу (тобто з 2014 року) її стан коли-небудь поліпшувався та був таким, що надавав їй можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, але однозначно відповісти на питання, з якого часу у ОСОБА_6 розпочався психічний розлад у вигляді судинної деменції , не є можливим.

Враховуючи актуальний психічний стан ОСОБА_6, наявність у неї стійкого хронічного психічного розладу у вигляді судинної деменції , вона потребує встановлення над нею опіки.

Згідно із повідомленням Комунального закладу Центр первинної

медико-санітарної допомоги 1 м. Кіровограда від 30 листопада 2016 року за вих. 2378-03 хвора ОСОБА_6 перебувала під наглядом дільничного лікаря-терапевта і знаходилась на лікуванні в стаціонарі вдома з 25 листопада 2016 року у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. Хвора потребувала сторонньої допомоги.

Судами також встановлено, що ОСОБА_6 проживає разом з сином ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_4 проживає окремо.

22 червня 2015 року Орган опіки та піклування виконавчого комітету Ленінської районної у місті Кіровограді ради звернувся до Ленінського районного суду м. Кіровограда із двома окремими поданнями про доцільність призначення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 опікунами над матір'ю ОСОБА_6 Відповідно до поданих документів обоє мають можливість за станом здоров'я виконувати обов'язки опікунів.

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Відповідно до статті 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Частиною третьою статті 237 ЦПК України 2004 року передбачено, що заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.

Відповідно до положень статей 41, 60 ЦК України, статті 241 ЦПК України 2004 року суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

Положеннями статей 63, 64 ЦК України визначено, що опікун та піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що призначення одразу двох опікунів, один з яких проживає окремо від підопічного, суперечить інтересам самої ОСОБА_6, оскільки опікун зобов'язаний утримувати підопічного, здійснювати за ним догляд, отримувати належні підопічному виплати та інше, з приводу чого між опікунами можуть виникати непорозуміння та спори, які можуть мати негативний вплив на саму підопічну.

Також суд апеляційної інстанції врахував, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виникають непорозуміння й спору, свідченням чого є наявність на розгляді в Ленінському районному суді м. Кіровограда цивільної справи за участю цих сторін про визнання недійсними договору дарування та заповіту, про що у своїй апеляційній скарзі зазначала сама ОСОБА_4

Верховний Суд виходить з того, що за наявності спору в іншому судовому провадженні інтереси обох осіб - ОСОБА_3 і ОСОБА_4 є зустрічними й взаємовиключними, що могло зашкодити меті виконання функцій опікуна стосовно особи, яка визнана недієздатною.

Доводи касаційної скарги у частині того, що внаслідок відмови від апеляційної скарги у суду були відсутні підстави на них посилатися є необґрунтованими, оскільки такі обставини існують поза залежністю від того, чи підтримала ОСОБА_4 свою апеляційну скаргу, а апеляційний суд, встановивши їх наявність та вплив на повний та всебічний розгляд справи, обґрунтовано взяв їх до уваги.

Доводи касаційної скарги щодо того, що апеляційний суд безпідставно взяв до уваги постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 24 листопада 2014 року у справі 3/405/2224/14, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки зазначена постанова не мала вирішального значення для ухвалення судом рішення; апеляційний суд повно та всебічно оцінив її у сукупності із іншими наявними доказами у справі. Отже, висновки суду про наявність підстав для скасування рішення у частині визнання ОСОБА_4 опікуном не ґрунтувались виключно на обставинах, встановлених постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 24 листопада 2014 року у справі 3/405/2224/14.

Доводи заявника щодо неналежної оцінки показань свідків та клопотання органу опіки та піклування про доцільність її призначення опікуном ОСОБА_6 фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Узагальненим висновком Верховного Суду є те, що суд апеляційної інстанцій розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, тому рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 01 березня 2017 року підлягає залишенню без змін.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі Проніна проти України , від 18 липня 2006 року 63566/00, 23).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 01 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик