Постанова in case no. 344/17474/15-ц

Постанова

Іменем України

19 вересня 2018 року

м. Київ

справа 344/17474/15-ц

провадження 61-33482св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради,

третя особа - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 квітня 2017 року у складі головуючого-судді Мелещенко Л. В. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 липня 2017 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Девляшевського В. А., Малєєва А. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання недійсним ордеру на жиле приміщення та свідоцтва про право власності, визнання частково недійсним рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 08 червня 1988 року 147, від 29 січня 1997 року 20.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно ордеру 422, виданого на підставі рішення Виконавчого комітету Станіславської міської ради депутатів трудящих від 22 жовтня 1962 року 469, її матері ОСОБА_7 було надано однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Виконавчого комітету Івано-франківської міської ради від 14 липня 1993 року 280 однокімнатна квартира АДРЕСА_1, загальною площею 42 кв. м, у яку входить жила кімната площею 23,9 кв. м та кухня площею 18,5 кв. м, передана у приватну власність ОСОБА_7 та 20 липня 1993 року видано відповідне свідоцтво.

За договором дарування від 03 серпня 2007 року ОСОБА_7 подарувала їй вищевказану квартиру.

У червні 2014 року з повідомлення комунального підприємства Єдиний розрахунковий центр 02-04/1843 від 10 червня 2014 року про передачу будинку АДРЕСА_2 в самоуправління власників, їй стало відомо, що відповідач ОСОБА_5 отримала ордер на квартиру АДРЕСА_2, а в подальшому оформила право власності на вказану нерухомість.

Посилаючись на неправомірність видання ордеру відповідачу на заняття квартири АДРЕСА_2 та подальшого оформлення права власності, оскільки такої квартири у вказаному будинку ніколи не існувало, ОСОБА_4 уточнивши позовні вимоги просила визнати недійсним пункт 2 розділу VII рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 08 червня 1988 року 147 в частині закріплення квартири АДРЕСА_2, як гуртожитку для проживання малих сімей з правом прописки ремонтно-механічному заводу; визнати недійсним підпункт 4 пункту а розділу VI рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 29 січня 1997 року 20 в частині переоформлення гуртожитку для проживання малих сімей в ордерну квартиру - однокімнатну АДРЕСА_2 працівниці Відкритого акціонерного товариства Агромаш (далі - ВАТ Агромаш ) ОСОБА_5 без зняття з квартирного обліку; визнати недійсними ордер на жиле приміщення 002845 та свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2, видані на ім'я ОСОБА_5

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 квітня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, яка є власником квартири АДРЕСА_1 не надала жодного належного й допустимого доказу того, що жилий будинок АДРЕСА_2 в цілому належав на праві власності їй або членам її сім'ї. Надання у власність відповідачу квартири АДРЕСА_2 жодним чином не порушує прав позивача.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 квітня 2017 року залишено без змін.

Погоджуючись з рішенням районного суду, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено факту порушення її прав та законних інтересів унаслідок прийняття рішень Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради та отримання відповідачем ордеру на квартиру, а в подальшому свідоцтва про право власності.

24 липня 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що поза увагою судів залишилося те, що ордер та свідоцтво про право власності видані відповідачу ОСОБА_5 із грубими порушеннями житлового законодавства, позивач не визнає факту того, що ОСОБА_5 є співвласником жилого приміщення, оскільки є єдиним законним власником жилого будинку АДРЕСА_2. Вказаний будинок є одноквартирним й на нього може бути видано лише один ордер, квартири за АДРЕСА_2 в цьому будинку ніколи не існувало. У квартирі АДРЕСА_2 відсутня кухня, що не відповідає санітарно-технічним вимогам для проживання. Перед виданням ордеру відповідачу на заняття квартири АДРЕСА_2 не було проведено обстеження на предмет переобладнання, реконструкції чи будівництва, не було проведено жодного переобладнання приміщення по АДРЕСА_2 під гуртожиток, а гуртожитками не можна вважати житлові будинки. У свідоцтві про право власності відповідача на квартиру АДРЕСА_2 наявна невідповідність прізвища та ім'я відповідача.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

31 жовтня 2017 року ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких посилаючись на відповідність ухвалених у справі судових рішень нормам матеріального та процесуального права, та надуманість доводів скарги, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

05 червня 2018 року справу 344/17474/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання недійсним ордеру на жиле приміщення та свідоцтва про право власності, визнання частково недійсним рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 08 червня 1988 року 147, від 29 січня 1997 року 20 передано до Верховного Суду.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_4 без задоволення, а судових рішень - без змін.

Суди встановили, що 02 червня 1950 року матері позивача - ОСОБА_7 видано ордер на жиле приміщення по АДРЕСА_1, а 01 грудня 1978 року з ОСОБА_7 укладено договір найму вказаного жилого приміщення.

20 липня 1993 року ОСОБА_7 на підставі рішення виконавчого комітету Івано-франківської міської ради 280 від 14 липня 1993 року, видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1.

03 серпня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_7 подарувала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 своїй доньці ОСОБА_4

Згідно наказу комунального підприємства Єдиний розрахунковий центр 313 від 10 червня 2014 року будинок АДРЕСА_2 разом з належними до нього допоміжними приміщеннями та господарськими будівлями і спорудами передано в самоуправління власників, про що останніх повідомило підприємство листом від 10 червня 2014 року, з якого позивач дізналася, що співвласником будинку є відповідач ОСОБА_5, з чим категорично не погоджується.

Так рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської ради народних депутатів 147 від 08 червня 1988 року погоджено списки працівників і службовців, які прийняті на квартирний облік на підприємствах, організаціях, установах. Цим же рішенням квартиру АДРЕСА_2 (зараз квартира АДРЕСА_2) закріплено як гуртожиток для проживання малих сімей з правом прописки ремонтно-механічному заводу.

Голова правління ВАТ Агромаш отримавши відповідну заяву працівника ОСОБА_5, звернувся з клопотанням до голови Івано-Франківської міської ради народних депутатів про переоформлення квартири в заводському гуртожитку по АДРЕСА_2, 17/2 в ордерну однокімнатну квартиру з правом проживання ОСОБА_5, яка займає вказану квартиру з 1988 року.

Рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради народних депутатів 20 від 29 січня 1997 року переоформлено гуртожитки для проживання малих сімей в ордерні квартири, а саме квартиру АДРЕСА_2 працівниці ВАТ Агромаш ОСОБА_5 без зняття з квартирного обліку, на склад сім'ї з чотирьох осіб.

06 лютого 1997 року ОСОБА_5 видано ордер 002845 на жиле приміщення квартири АДРЕСА_2, 04 серпня 1997 року з відповідачем укладено договір найму вказаної квартири.

Розпорядженням органу приватизації 339950 від 18 липня 2000 року квартиру АДРЕСА_2 передано у спільну сумісну власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Таким чином власником квартири АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_4, а власниками квартири АДРЕСА_2 є відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6, якого ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 травня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, на стороні відповідача.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

При цьому за змістом статей 3 , 215 ЦПК України 2004 рокупозов може бути задоволений лише у випадку встановлення факту порушення, невизнання або оспорення відповідачем (відповідачами) прав, свобод чи інтересів позивача. Якщо такого факту не встановлено, позов не підлягає задоволенню.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 51 ЖК У країнської РСРвизначено, що жилі приміщення в будинках житлового фонду місцевих Рад народних депутатів надаються громадянам виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів за участю громадської комісії з житлових питань, створюваної при виконавчому комітеті з депутатів Рад, представників громадських організацій, трудових колективів.

Відповідно до частини першої статті 59 ЖК У країнської РСРордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Факт належності позивачу на праві власності квартири АДРЕСА_1 відповідачами не оспорюється.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесу сторони у справі на власний розсуд розпоряджаються наданими їм законом правами та обов'язками щодо предмета спору (стаття 11 ЦПК України 2004 року ), а суд на засадах змагальності сторін може лише сприяти здійсненню таких прав та виконанню обов'язків, ураховуючи при цьому принципи справедливості та рівності учасників процесу перед законом та судом.

Згідно з частиною першої та другої статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли вмотивованого висновку про відсутність доказів на підтвердження факту порушення прав позивача внаслідок прийняття оспорюваних рішень Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради, виданням відповідачу ордеру на жиле приміщення та в подальшому свідоцтва про право власності, які прийняті та видані із дотриманням вимог діючого на той час законодавства.

Суди повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60 , 212-215, 303, 304, 315 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних рішень суду, так як зводяться до переоцінки доказів, такі доводи були предметом розгляду суду першої та апеляційної інстанцій і не знайшли свого підтвердження. Судами встановлено і це підтверджується належними і допустимими доказами у справі, що мати позивача, а згодом сам позивач не були власниками всього будинку АДРЕСА_2 , а лише власником квартири АДРЕСА_1.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

Г.І. Усик