Постанова in case no. 753/8830/15-ц

Постанова

Іменем України

20 вересня 2018 року

м. Київ

справа 753/8830/15-ц

провадження 61-30621 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5

відповідач - ОСОБА_6,

третя особа - Головне управління юстиції у м. Києві,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко ВіраМиколаївна,

третя особа - ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 березня 2016 року у складі судді Леонтюк Л. К. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 09 червня 2016 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Прокопчук Н. О., Саліхова В. В.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М., ОСОБА_4, вимоги якого уточнила під час розгляду справи та просила визнати недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 01 квітня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6

Позов мотивовано тим, що 01 квітня 2015року між позивачем та ОСОБА_6 у нотаріальній конторі підписано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Разом з тим, при укладенні вказаного договору відповідач ввів позивача в оману та не сплатив визначену договором вартість за квартиру у розмірі 871 400 грн.

Підписуючи договір позивач очікувала, що відповідач з нею розрахується, фактично сплатить грошові кошти. Разом з тим, отримавши оригінал договору, грошові кошти не сплатив, фактично заволодів квартирою шляхом обману.

Позивач посилається на те, що відповідач навмисно ввів в її оману щодо оплати по договору з метою вчинення правочину. Текст договору був змінений таким чином, що умови, порядок оплати взагалі відсутні. Умисел відповідача полягає в тому, що спонукавши її спочатку підписати договір, він мав розрахуватися одразу після укладання, проте отримавши правовстановлюючий документ, оплату не провів. Дії відповідача були спрямовані на введення продавця в оману щодо порядку розрахунку.

Умови та порядок проведення розрахунку за договором купівлі-продажу квартири - є обов'язковими, істотними умовами договору. Разом з тим, текст договору не містить обов'язкових умов щодо проведення розрахунку між сторонами та не вказує про проведення оплати.

Наявність умислу в діях відповідача полягає в заволодінні квартирою без сплати грошових коштів, істотність значення обставин щодо яких її як власника, введено в оману полягає у тому, що без отримання грошових коштів вона б не уклала договір купівлі-продажу квартири.

Крім наведеного, позивач посилається на те, що оспорюваний правочин купівлі-продажу квартири був укладений під час її перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, який не надавав письмової згоди на продаж цього майна, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просила визнати оспорюваний правочин купівлі-продажу квартири недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215, 230 ЦК України.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при посвідчені договору купівлі-продажу квартири від 1 квітня 2015 року були дотримані вимоги чинного законодавства, Закону України Про нотаріат та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5, що ставляться для виконання даної нотаріальної дії.

Позивачем не доведено, що при зазначенні у пункті 4 договору купівлі-продажу квартири про одержання продавцем від покупця грошових коштів в сумі 871 400 грн позивачу не було відомо, що ці кошти їй не передавалися. Крім цього, неналежне виконання грошового зобов'язання не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним. Законом передбачено, що у випадку несплати коштів за договором продавець має право розірвати договір в односторонньому порядку. Однак вказані обставини мають бути предметом доказування в іншому цивільному спорі.

Суд відхилив твердження позивача про те, що ні відповідач, ні приватний нотаріус не звернули уваги на її сімейний стан, оскільки такі обставини не є оманою зі сторони відповідача та були замовченні саме позивачем.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 09 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що обов'язок доказування наявності умислу у діях відповідача покладається на позивача, проте остання не надала суду жодного доказу на підтвердження того, що на дату підписання договору купівлі-продажу квартири існували обставини, щодо яких відповідач навмисно ввів її в оману, які мали істотне значення і обізнаність щодо яких позивача могла вплинути на вчинення нею спірного правочину.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували обставини, які мають значення для справи, зокрема, що договором передбачено обов'язок сплатити за квартиру грошову суму розмірі 871 400 грн. Проте під час укладання договору, отримавши підписаний позивачем оригінал договору, відповідач гроші не сплатив, що підтверджує наявність у нього прямого умислу.

Таким чином, ОСОБА_6 заволодів належною позивачу квартирою шляхом обману. Правочин був вчинений позивачем під впливом обману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність прямого умислу в діях відповідача підтверджується тим, що відповідач навіть не мав намір розраховуватись з позивачем, а ввів в оману позивача, запевнивши її у тому, що проведе розрахунок після підписання договору, а отримавши оригінал договору, відповідач гроші не сплатив.

Крім того, судами не враховано, що квартира належить позивачу та її чоловіку - ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, оскільки придбана подружжям за час шлюбу. Договір купівлі-продажу був укладений без згоди співвласника майна - другого з подружжя, що є правовою підставою для визнання вказаного правочину недійсним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 на вищевказані судові рішення. Справу витребувано із суду першої інстанції.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, письмових заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів .

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У лютому 2018 року позивачем подано клопотання про зупинення провадження у справі, яке мотивовано тим, що Дарницьким районним управлінням поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві та Голосіївським районним управлінням поліції Національної поліції у м. Києві до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено заяви ОСОБА_4 про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 182 КК України та частиною четвертою статті 190 КК України, зокрема щодо неправомірних дій з боку ОСОБА_8, ОСОБА_6, Кударенко В. М., які виразилися у шахрайському заволодінні грошовими коштами під приводом купівлі житлової квартири. Вказані кримінальні провадження стосуються шахрайського заволодіння квартирою 138 в будинку 12 по вул. Срібнокільській у м. Києві. Оскільки право власності на вказану квартиру є підставою для звернення до суду з даним цивільним позовом, то розгляд справи, що є предметом розгляду, неможливий до вирішення зазначених кримінальних проваджень.

У зв'язку з наведеним, заявник просить зупинити провадження у справі до вирішення кримінальних проваджень, внесених за її заявами до Єдиного реєстру досудових розслідувань. У якості правової підстави для зупинення провадження у справі, позивач посилається на положення пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України 2004 року, який з 15 грудня 2017 року втратив чинність.

За змістом пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Колегія суддів вважає, що клопотання позивача про зупинення провадження у справі задоволенню не підлягає, оскільки внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань заяв ОСОБА_4 про вчинення кримінальних правопорушень не є підставою, в розумінні наведеної норми, для зупинення провадження у справі. Кримінальні провадження, на які посилається заявник, перебувають на стадії досудового розслідування, не є справами, що вже розглядаються судом в порядку кримінального судочинства по суті, тому зупинити провадження у справі до набрання законної сили вироком у кримінальній справі є неможливим.

Крім того, з заяви про зупинення провадження у справі та доданих до неї матеріалів, не вбачається об'єктивної неможливості розгляду справи, а матеріли справи дозволяють перевірити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Також колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотань позивача про зупинення виконання оскаржуваних у справі судових рішень.

Так, відповідно до частини восьмої статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду.

Згідно з частинами першою та другою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала.

Вирішуючи питання про зупинення виконання судових рішень, суд касаційної інстанції враховує необхідність у цьому, зокрема у разі існування ймовірності утруднення повторного розгляду справи внаслідок можливого скасування судового рішення, з метою забезпечення дотримання балансу інтересів сторін, запобігання порушенню прав осіб, які брали участь у справі та які не брали такої участі, але рішенням суду вирішено питання про їх права, свободи чи обов'язки.

Обґрунтовуючи необхідність зупинення виконання судових рішень, заявник послалась виключно на наявність такої процесуальної можливості.

В оцінці заявлених клопотань про зупинення виконання судових рішень, колегія суддів врахувала зміст цих рішень, зокрема, якими відмовлено у задоволенні позову та те, що вказані рішення не підлягають примусовому виконанню, а також предмет позову, характер спірних правовідносин, з урахуванням чого зробила висновок про відсутність підстав для їх задоволення на даній стадії касаційного розгляду справи.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Судом установлено, що 01 квітня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до пункту 4 укладеного між сторонами договору правочин було вчинено за суму 871 400 грн. Сторони засвідчили, що не мають матеріальних, грошових та інших претензій одна до одної на момент укладання спірного договору.

У пункті 1 договору сторонами обумовлено, що продавець квартири, передає квартиру, а покупець приймає у власність вищезазначену квартиру та зобов'язується сплатити за неї певну грошову суму у порядку та на умовах, передбачених цим договором.

Під час укладення договору та його нотаріального посвідчення нотаріусом перевірено відсутність заборон відчуження або арешту майна за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, перевірено відсутність податкової застави за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

При укладанні договору купівлі-продажу, ОСОБА_4 подала нотаріусу заяву, у якій засвідчила, що відчужувана нею квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки на час її набуття вона була неодружена, і осіб, які б могли ставити питання про визнання за ними права власності на відчужувану квартиру, в тому числі і відповідно до статей 65 , 74, 97 СК України немає.

Положеннями укладеного між сторонами договору сторони засвідчили, що їх волевиявлення при укладенні договору було вільним і усвідомленим, відповідало їх внутрішній волі, умови договору відповідали реальній домовленості сторін, договір спрямований на реальне настання наслідків, у договорі зафіксовано всі істотні умови, будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення договору і не відображені у його тексті, після підписання цього договору не матимуть правового значення.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну суму.

Обов'язковою (істотною) умовою договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна відповідно до статті 657 ЦК України є укладання його в письмовій формі, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.

Загальними вимогами чинності правочину згідно зі статтею 203 ЦК України є наявність вільного волевиявлення учасника право чину, яке повинно відповідати його внутрішній волі, право чин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Виходячи із змісту статті 215 ЦК України , підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

За правилом частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Аналіз статті 230 ЦК України дає підстави для висновку, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).

Таким чином, доводи заявника щодо того, що фактично ОСОБА_4 не отримувала грошових коштів за продаж спірної квартири не можуть бути підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 230 ЦК України , оскільки доводи щодо неналежного виконання грошового зобов'язання за договором купівлі-продажу можуть свідчити про виключно неналежне виконання умов договору, а не про його недійсність.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що у договорі купівлі-продажу квартири продаж здійснено за 871 400 грн, при нотаріальному посвідченні цього договору сторони своїми підписами засвідчили відсутність матеріальних, грошових та інших будь-яких претензій один до одного. Доказів того, що зазначений пункт договору сторонами не виконано та відповідач не розрахувався за придбану квартиру, суду не надано.

Позивачем не доведено, що під час підписання та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу квартири існували обставини, які мали істотне значення та щодо яких відповідач навмисно ввів її в оману, і обізнаність щодо яких позивача могла вплинути на вчинення нею спірного правочину.

З урахуванням наведеного вбачаються необґрунтованими доводи касаційної скарги про введення продавця в оману щодо порядку розрахунку за договором та у зв'язку із цим наявність підстав для визнання недійсним укладеного договору купівлі-продажу, оскільки обставини неотримання грошових коштів не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду та, навіть за умов їх встановлення, такі обставини не можуть бути підставою для застосування положень статті 230 ЦК України.

Невиконання відповідачем умов договору купівлі-продажу в частині розрахунку, на що посилається позивач, не позбавляє права останню звернутися з вимогою про розірвання даного договору в порядку частини другої статті 651 ЦК України .

Оскільки позивачем не доведено умислу відповідача щодо приховування від нього обставин, які мали істотне значення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, визначених статтею 230 ЦК України , для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Також вбачаються необґрунтованими доводи касаційної скарги, що судами не враховано факт укладення правочину з продажу квартири, яка є спільною сумісною власністю без згоди другого з подружжя, оскільки як встановлено апеляційним судом з копії паспорта позивача, наявного в матеріалах справи, шлюб зареєстрований з ОСОБА_4 анульовано.

Крім того, під час укладення договору купівлі-продажу позивач у своїй заяві підтверджувала, що відчужувана нею квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки на час її набуття вона була неодружена, і осіб, які б могли порушувати питання про визнання за ними права власності на відчужувану квартиру в тому числі і відповідно до статей 65 , 74, 97 СК України немає.

При цьому, ОСОБА_4 будь-яких позовних вимог щодо порушення його прав у зв'язку з укладанням вказаного правочину суду не заявляв.

Обставини щодо перебування позивача у шлюбі під час укладення договору купівлі-продажу квартири замовченні самим позивачем, у зв'язку із чим, ці обставини не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним за позовом ОСОБА_4, яка особисто повідомила неправдиву інформацію та вказувала про не перебування у шлюбі на час набуття спірної квартири у власність.

При цьому, обставини щодо належності спірної квартири до спільної сумісної власності подружжя не були предметом розгляду і перевірки у цій справі та не мають правового значення для вирішення позовних вимог ОСОБА_4, як сторони договору купівлі-продажу, про визнання цього правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України.

Доводи касаційної скарги позивача є аналогічними посиланням, викладеним в апеляційній скарзі, та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

Касаційна скарга не містить жодного посилання, в чому саме полягає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі заявник обмежився викладом обставин, які на його думку, підтверджують наявність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним за положеннями статті 230 ЦК України.

Усі доводи та обставини, на які посилається позивач були предметом перевірки і оцінки судами попередніх інстанцій, які їх належним чином спростували.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 400 ЦПК , знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, у зв'язку з чим підстав для задоволення касаційної скарги немає.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 09 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

В. В. Пророк

І. М. Фаловська