Постанова in case no. 822/579/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 вересня 2018 року

Київ

справа 822/579/16

адміністративне провадження К/9901/19269/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Юрченко В.П., суддів - Васильєвої І.А., Пасічник С.С., секретар судового засідання - Титенко М.П., за участю: позивач - ОСОБА_2, представник відповідача - Дмитрієва А.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції

касаційну скаргу ОСОБА_2

на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2016 року (колегія у складі суддів - Т.В. Сапальова, Д.Б. Матохнюк, О.А. Боровицький)

у справі 822/579/16

за позовом ОСОБА_2

до Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому Головного управління Державної фіскальної служби у Хмельницькій області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень та податкової вимоги, стягнення 18749,99 грн.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому Головного управління Державної фіскальної служби у Хмельницькій області від 09 жовтня 2015 року 41104-17 та податкову вимогу від 29 січня 2016 року 333-23, стягнути з Державного бюджету України 18749,99 грн. протиправно нарахованого позивачу транспортного податку з фізичних осіб.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що бюджетним періодом в якому починає застосовуватися транспортний податок у м. Хмельницькому є 2016 рік, а тому податкове повідомлення-рішення та податкова вимога контролюючого органу є протиправними, прийнятими без врахування фактичних обставин, а відтак, їх слід скасувати.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 травня 2016 року (Головуючий суддя - Майстер П.М.) позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення податкової інспекції від 09 жовтня 2015 року 41104-17 та податкову вимогу від 29 січня 2016 року 333-23. Стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 18749,99 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що автомобіль позивача виготовлений у 2010 році, проте об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, які використовувались до 5 років, а базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року, відтак у 2015 році автомобіль позивача вже не є об'єктом оподаткування відповідно до ст. 267 ПК України, а отже контролюючим органом неправомірно нараховано позивачу транспортний податок.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позові повністю.

Відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції прийшов до висновків, що транспортний засіб позивача вперше зареєстрований 09 вересня 2010 року, тому ця дата вважається початком його використання, та відповідно підлягає врахуванню для визначення об'єкта оподаткування транспортним податком. Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що у 2015 році транспортний засіб позивача підлягав оподаткуванню транспортним податком. Разом з тим, додаткового відзначив, що оскільки Закон України 71-VIII від 28 грудня 2014 року "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" набув чинності з 01 січня 2015 року та ним не передбачено того, що транспортний податок у 2015 році не сплачується і не стягується, то у спірних правовідносинах базовим податковим періодом для сплати транспортного податку є 2015 рік.

Крім того, згідно з прийнятим Законом України 71-VIII від 28 грудня 2014 року Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи запроваджено з 2015 року новий вид податку - транспортний податок . При цьому, вказаним законом не передбачено того, що сплата такого податку поширюється на період часу, який передував 2015 року. Запровадження тих чи інших податків (зборів), їх скасування, є виключною компетенцією держави, яка на свій розсуд, враховуючи необхідність досягнення тих чи інших соціально значимих цілей, встановлює їх розмір, об'єкти оподаткування та суб'єктів сплати податків.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким залишити в силі рішення суду першої інстанції, оскільки вважає, що застосування контролюючим органом положень Податкового кодексу України з урахуванням внесених Законом змін та рішення з метою оподаткування транспортним податком, може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року.

Відзив або заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

29 серпня 2016 року Вищим адміністративним судом України, касаційне провадження за касаційною скаргою позивача відкрито.

20 березня 2018 року касаційна скарга передана на розгляд судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Юрченко В.П. в порядку пункту четвертого частини першої розділу 7 Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року 2147.

Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 09 вересня 2010 року позивачем проведено реєстрацію належного йому на праві власності автомобіля Toyota Land Cruiser 200, 2010 року випуску, об'єм двигуна 4461 см куб., номер державної реєстрації НОМЕР_2, що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1, копія якого міститься в матеріалах справи.

09 жовтня 2015 року контролюючим органом згідно з підпунктом 54.3.3 пунктом 54.3 статті 54 та відповідно до підпункту 267.6.2 пункту 267.6 статті 267 ПК України прийнято податкове повідомлення-рішення форми "Ф" 41104-17 за платежем транспортний податок з фізичних осіб в сумі 18749,99 грн., в якому позивачу попереджено про необхідність сплати нарахованого зобов'язання протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення та надіслано позивачу.

29 січня 2016 року відповідачем сформовано та направлено на адресу позивача податкову вимогу форми "Ф" 333-23 про сплату податкового боргу за узгодженим грошовим зобов'язанням в сумі 18749,99 грн., яку отримано 17 лютого 2016 року, що не оспорюється сторонами.

Законом України від 28 грудня 2014 року 71-VIII Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи (далі - Закон 71-VIII) запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: транспортний податок, податок на майно, відмінне від земельної ділянки та плата за землю.

Згідно із пунктом 10.2 статті 10 Податкового кодексу України, в редакції Закону 71-VIII, місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Відповідно до пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом з перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Отже, встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є безумовним обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України визначено порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом

Наведеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Причому норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В даному випадку із запровадженням транспортного податку на 2015 рік відповідні норми Закону 71-VIII набрали чинності з 01 січня 2015 року. Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку щодо встановлення транспортного податку. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення транспортного податку.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Плановим відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

Отже, рішення місцевих рад щодо транспортного податку, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим лише 2016 рік.

Таким чином, з урахуванням підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення місцевих рад стосовно транспортного податку, прийняті та опубліковані протягом 2015 року, не могли бути застосовані в 2015 році. Такі рішення могли передбачати плановим лише 2016 рік, і саме з цього періоду транспортний податок міг вважатися встановленим місцевою радою.

При цьому, факт прийняття Верховною Радою України і набрання чинності Закону 71-VIII, а так само обов'язковість для місцевих рад впровадити транспортний податок, не може заперечувати необхідність встановлення цього податку саме рішенням місцевих рад, оскільки встановлення місцевих податків є виключною компетенцією саме місцевих рад, як це визначено пунктом 10.2 статті 10 Податкового кодексу України.

Тобто, Верховна Рада України не може підміняти власними повноваженнями компетенцію місцевих рад щодо встановлення місцевих податків.

Вказане вбачається також з пункту 4 Прикінцевих положень Закону 71-VIII, в якому органам місцевого самоврядування було рекомендовано у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Отже, Прикінцеві положення Закону 71-VIII рекомендували встановити місцевим радам транспортний податок на 2015 рік у 2015 році. Проте, така рекомендація не може розглядатися як скасування чинної норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, яка імперативно врегульовує порядок опублікування і застосування рішення місцевої ради про встановлення місцевого податку.

Навіть прийняті на рекомендацію Верховної Ради України рішення місцевих рад не можуть застосовуватися інакше, ніж це передбачено підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Відповідно до пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, а тому рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте. В свою чергу, з урахуванням пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

Враховуючи вищезазначене, для конкретної правової ситуації період прийняття рішення місцевою радою щодо запровадження транспортного податку - це 2015 рік, оскільки саме цього року місцеві ради набули повноважень і одночасно обов'язку встановити транспортний податок.

Разом з тим, плановим у цьому разі залишається виключно 2016 рік, оскільки за змістом підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України період прийняття рішення завжди передує плановому періоду. Тобто, в 2015 році місцеві ради могли встановити транспортний податок лише на 2016 рік, а не на 2015 рік.

Таким чином транспортний податок міг справлятися не раніше 2016 року.

Виходячи з вищезазначеного, підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є приписи підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Зазначене підтверджується також і тією обставиною, що запроваджуючи змінений транспортний податок у 2016 році законодавець обмежив дію підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, передбачивши, що ця норма не поширюється на рішення місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2016 рік.

В такий спосіб Верховною Радою України змінено правове регулювання питання запровадження місцевих податків, і зокрема, транспортного податку. Відповідно, усі передбачені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України наслідки, в тому числі послідовність дій місцевих рад щодо прийняття та опублікування рішень про встановлення місцевих податків, не застосовуються.

Також, слід зазначити, що використання транспортного засобу пов'язується з його віком, а не з його першою реєстрацією в Україні.

Правильність такої правової позиції підтверджується і подальшими змінами, внесеними законодавцем до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 Податкового кодексу України Законом України Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році 909-VIII від 24 грудня 2015 року, викладеними наступним чином: об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 750 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.

Відтак, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку, що у 2015 році автомобіль позивача вже не був об'єктом оподаткування, відповідно нарахування податку суперечить положенням статті 267 Податкового кодексу України, за якими легковий автомобіль є об'єктом оподаткування за наявності двох обов'язкових умов, а саме: легкові автомобілі, які використовувалися до 5 років і мають об'єм циліндрів двигуна понад 3000 см 3 .

Виходячи із системного аналізу вищевказаних норм права, Суд вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про правомірність спірного податкового повідомлення-рішення та податкової вимоги, а висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав у контролюючого органу для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення та податкової вимоги правильними.

Стосовно позовних вимог позивача про стягнення з Державного бюджету України 18749,99 грн., Суд відзначає наступне.

Згідно положень підпункту 14.1.182. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, помилково сплачені грошові зобов'язання - суми коштів, які на певну дату надійшли до відповідного бюджету від юридичних осіб (їх філій, відділень, інших відокремлених підрозділів, що не мають статусу юридичної особи) або фізичних осіб (які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності або не мають такого статусу), що не є платниками таких грошових зобов'язань.

Умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань врегульовані статтею 43 Податкового кодексу України.

Пункт 43.3 статті 43 Податкового кодексу України передбачає, що обов'язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов'язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.

Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов'язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності у платника податків рахунку в банку (пункт 43.4 статті 43 Податкового кодексу України).

Відтак, податковим законодавством передбачений певний порядок повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань, а тому колегія суддів вважає передчасним звернення позивача до суду з вимогою про повернення коштів, без дотримання умов статті 43 Податкового кодексу України шляхом звернення до податкового органу з заявою про повернення помилково сплачених сум.

Суд касаційної інстанції вважає, що у суду відсутнє право втручатися в діяльність державних органів при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, та право переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди наділені лише компетенцією перевіряти уже застосовані норми права та їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.

А тому, зобов'язавши податковий орган повернути позивачу кошти, сплачені ним за податковим повідомленням-рішенням, суд фактично бере на себе повноваження суб'єкта владних повноважень (відповідача у справі), до компетенції якого, у даному випадку, віднесено розгляд заяви про повернення сплачених грошових зобов'язань у порядку, визначеному законодавством та право прийняти одне з кількох юридично допустимих рішень.

Крім того, Суд звертає увагу на те, що повернення надміру або помилково сплаченого податку до бюджету здійснюється з урахуванням положень пункту 10.5 статті 10 Податкового кодексу України, відповідно до якого зарахування місцевих податків і зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється органами Казначейства України відповідно до статті 43 Бюджетного кодексу України, що прямо передбачено частиною другою статті 78 цього Кодексу. Таким чином вирішення питання про повернення сплачених сум транспортного податку, який належить до місцевих податків, здійснюється за обов'язкової участі органів казначейської служби. Відсутність органу казначейської служби у складі учасників спору у даній справі унеможливлює вирішення питання про повернення надміру сплачених сум податку.

Зазначене свідчить про безпідставність позовних вимог в частині стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 18749,99 грн.

Згідно частини 1 статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Верховний Суд визнає, що суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушив норми процесуального права при ухваленні судового рішення, скасувавши судове рішення суду першої інстанції, яке частково відповідає закону, що є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції і залишення в силі судового рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2016 року у справі 822/579/16 скасувати.

Постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 травня 2016 року скасувати в частині задоволених позовних вимог про стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 18749,99 грн. та в цій частині - відмовити.

В іншій частині постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 травня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.П.Юрченко

І.А.Васильєва

С.С.Пасічник

Судді Верховного Суду