Постанова in case no. 459/3505/15-ц

Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа 459/3505/15-ц

провадження 61-5593св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року у складі судді Рудакова Д. І. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Крайник Н. П., Штефаніци Ю. Г.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок по АДРЕСА_1. Зазначений будинок їй у 2014 році подарувала мати, яка до того успадкувала його у 1999 році після смерті свого чоловіка.

Зазначає, що мати проживала у будинку разом із іншою дочкою - ОСОБА_3 та її чоловіком - ОСОБА_2 У 2013 році ОСОБА_3 померла.

Наголошує, що наразі у будинку проживає вона і відповідач, який ніколи не мав відношення до права власності на спірне житло. Вважає, що сім'я відповідача була окремою сім'єю, яка з покійною матір'ю не вела спільного господарства, бюджету. Відповідач має конфліктний характер, систематично порушував правила співжиття, неодноразово вчиняв насильство над покійною матір'ю, ображав та принижував останню, довів житло до антисанітарного стану, за комунальні послуги ніколи не сплачував, зловживає алкоголем. Отже, не вважає відповідача членом своєї сім'ї.

Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1, з урахуванням положень статті 405 ЦК України, просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1, та усунути їй перешкоди у користуванні належної їй на праві власності частиною будинку шляхом зняття ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання за цією адресою.

Ухвалою Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні належним їй на праві власності будинком шляхом зняття ОСОБА_2 з реєстрації у вказаному будинку закрито.

Ухвала суду мотивована тим, що рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 12 травня 2015 року, яке набрало законної сили, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 05 жовтня 2015 року, вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, а тому відповідно до частини другої статті 174 ЦПК України провадження у цій частині підлягає закриттю.

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що оскільки відповідач є добросовісним піднаймачем, позивач зобов'язана була повідомити ОСОБА_2 за три місяці до дня виселення останнього з житлового приміщення.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 в частині оскарження ухвали Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року задоволено частково. Ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року про закриття провадження у справі скасовано. Справу в частині позовних вимог про усунення перешкод у користуванні частиною будинку шляхом зняття ОСОБА_2 з реєстрації, стосовно яких провадження у справі було закрито, направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що підстави указаних позовів, які суд першої інстанції вважав подібними, є різними по своїй суті. А тому існування рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 12 травня 2015 року не дає підстав для закриття провадження в частині заявлених позовних вимог, які суд помилково вважав такими, що вже були предметом розгляду.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 в частині оскарження рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року відхилено. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що враховуючи фактичні обставини справи, зокрема те, що відповідач вселився та зареєструвався у спірному будинку за згодою власника та членів сім'ї, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для виселення ОСОБА_2 є правильним і таким, що підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами, наданими сторонами, та ґрунтується на положеннях матеріального закону.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, або направити справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції. Свої вимоги обґрунтовує неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення не відповідають визначеним процесуальним законодавством України вимогам щодо їх законності та обґрунтованості. Вказувала, що посилання судів попередніх інстанцій на відсутність підстав для задоволення позову з огляду на правомірність проживання відповідача у належному їй на праві власності будинку відповідно до положень статті 91 ЖК УРСР є безпідставними, оскільки судами не встановлено наявність письмового договору піднайму з відповідною його реєстрацією у житлово-експлуатаційній організації. Також зауважує, що її неодноразові звернення до суду стосовно вирішення питання про правомірність проживання відповідача у будинку та усунення перешкод у користуванні власністю можна вважати попередженням ОСОБА_2 про необхідність звільнення займаного ним житлового приміщення, а тому мотиви відмови в указаному позові з підстав відсутності одного лише письмового повідомлення відповідача про необхідність виселення за три місяці суперечать фактичним обставинам справи. Крім того, порядок припинення користування відповідачем спірним житловим приміщенням має регулюватися положеннями статті 405 ЦК України.

Ухвалою від 08 липня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, призначено до судового розгляду.

Заперечення на касаційну скаргу відповідачем не подано.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

02 лютого 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 вересня 2014 року 26996878 ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 18 вересня 2014 року 2-1035 належить 53/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1.

Указаний будинок складається з двох квартир, 53/100 частини якого складають квартиру 1 загальною площею 76,9 кв. м.

Як вбачається із договору дарування від 18 вересня 2014 року 2-1035, ОСОБА_5 подарувала позивачу нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, а саме: чотири земельні ділянки та 53/100 частини житлового будинку, що становлять квартиру 1 з належними до неї господарськими будівлями та спорудами.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 27 квітня 1999 року

1-1471 ОСОБА_5 успадкувала частину цього житлового будинку після смерті ОСОБА_6, якому останній належав на підставі договору купівлі-продажу від 16 травня 1991 року.

Як вбачається із реєстраційного посвідчення Червоноградського МБТІ, на підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину 28 квітня 1999 року було посвідчено, що жилий будинок за адресою: АДРЕСА_1, в цілому або 53/100 частини зареєстровано за ОСОБА_5 за реєстровим номером 824.

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_1.

Відповідно до довідки КП Комінтех від 18 травня 2015 року 3933 у будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований відповідач як піднаймач, з 15 серпня 1987 року. ОСОБА_1 у житловому приміщенні не зареєстрована.

Згідно з рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 12 травня 2015 року у справі 459/221/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та виселення з нього, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 05 жовтня 2015 року, встановлено, що ОСОБА_2 вселився у спірне житло як член власника майна та за згодою всіх членів сім'ї, проживав однією сім'єю з попередніми власниками будинку - батьками дружини, з якими вів спільне господарство.

Таким чином, вказаним судовим рішення встановлено, що ОСОБА_2 мав право користування спірним будинком як член сім'ї власників житла - покійних ОСОБА_6 та ОСОБА_5

Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач просила визнати відповідача таким, що втратив право користуватися житловим приміщенням на підставі частини другої статті 405 ЦК України та зняти його з реєстрації.

Частиною першою статті 11 ЦПК України (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції, з висновком якого повністю погодився і апеляційний суд, встановив, що відповідач зареєстрований у спірному житловому приміщенні відповідно до вимог статті 91 ЖК УРСР, а тому відповідно до статті 97 ЖК УРСР підстави для визнання особи такою, що втратила право користуватися житловим приміщенням, відсутні.

Водночас суд не звернув уваги на підстави звернення особи до суду з указаним позовом та не перевірив наявність обставин, на які посилався позивач.

Пунктом 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року 5 Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав роз'яснено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України. З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК України.

Колегія суддів звертає увагу на те, що при розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, судам необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, колишніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї колишнього власника житла.

Кваліфікуючи спірні правовідносини, з урахуванням того, що позивач - новий власник квартири, а відповідач - колишній член сім'ї попереднього власника житлового приміщення, який був зареєстрований у цьому будинку, суд першої інстанції не врахував положення статті 405 ЦК України, якою обґрунтовано позов, положення статті 406 ЦК України, якою визначено умови припинення сервітуту та відмовив у задоволенні позову на підставі статті 97 ЖК УРСР, вийшовши, таким чином, за межі заявлених позовних вимог.

Варто також зауважити, що встановлюючи підстави для здійснення реєстрації відповідача, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що він проживає у будинку на підставі договору піднайму.

Частиною четвертою статті 91 ЖК УРСР визначено, що договір піднайму укладається в письмовій формі з наступною реєстрацією у житлово-експлуатаційній організації.

Відповідних відомостей матеріали справи не містять.

Під час перегляду рішення суду першої інстанції апеляційний суд не звернув уваги на доводи апеляційної скарги позивача та помилково залишив указане рішення без змін.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Встановивши, що ухвалу про закриття постановлено з порушенням норм процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про направлення справи до суду першої інстанції для розгляду позову в частині вирішення питання про зняття з реєстрації. Водночас апеляційний суд погодився з позицією суду першої інстанції щодо безпідставності позовних вимог про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, залишивши оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Як наслідок, позов ОСОБА_1 по суті розглянуто не в повному обсязі.

Реєстрація місця проживання фізичної особи є похідним правом від права користування житлом. Тому вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства України.

Таким чином, враховуючи характер правовідносин сторін та фактичні обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що заявлені позовні вимоги є взаємопов'язаними та не можуть розглядатись судом окремо.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення із порушенням норм процесуального права, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 24 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк