Постанова in case no. 725/6685/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2026 року

м. Київ

справа 725/6685/25

провадження 61-3379св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 лютого 2026 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення.

Позовну заяву обґрунтував тим, що 03 серпня 2003 року між сторонами зареєстровано шлюб, під час якого у сторін народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Спільне життя з відповідачкою не склалося, подружні відносини погіршилися, як наслідок, через постійні непорозуміння почали виникати конфлікти.

Посилався на різні погляди на сімейне життя та ведення спільного господарства, відсутність взаєморозуміння та спільної думки, щодо вирішення звичайних побутових питань, припинення подружніх стосунків та ведення спільного господарства.

Крім цього, зазначав, що донька протягом тривалого періоду часу проживає разом з ним та з метою забезпечення захисту законних прав та інтересів дитини виникла необхідність у визначенні місця її проживання та у встановленні факту самостійного виховання та утримання батьком своєї дитини.

Посилаючись на вищезазначене, просив суд:

- шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 03 серпня 2003 року міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького обласного управління юстиції м. Чернівці, актовий запис 1041 розірвати.

- доньку, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити проживати разом із батьком ОСОБА_1

- встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 жовтня 2025 року позов задоволено частково.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 03 серпня 2003 року міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького обласного управління юстиції м. Чернівці , актовий запис 1041.

Встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що збереження шлюбу між сторонами є неможливим, що свідчить про наявність підстав для розірвання шлюбу.

Оскільки після припинення фактичних шлюбних відносин спільна дитина сторін залишилась проживати із батьком, який самостійно займається її вихованням та утриманням, мати дитини перебуває за межами України, суд першої інстанції, діючи в інтересах дитини, враховуючи особисті якості матері та батька, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, факт окремого проживання відповідачки від позивача та доньки, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та наявність підстав для встановлення факту самостійного виховання батьком доньки.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 ), як особа, яка не брала участі у розгляді справи, у листопаді 2025 року звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 жовтня 2025 року.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 25 листопада 2025 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_2 залишено без руху, для усунення недоліків.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 09 грудня 2025 року задоволено клопотання ІНФОРМАЦІЯ_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження; задоволено клопотання про відстрочення сплати судового збору; відстрочено ІНФОРМАЦІЯ_2 сплату судового збору у розмірі 2906,88 грн за подання до суду апеляційної скарги; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_2 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 жовтня 2025 року; зупинено дію оскаржуваного судового рішення; витребувано цивільну справу із суду першої інстанції та роз`яснено учасникам справи право подати відзив на апеляційну скаргу.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 22 грудня 2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи Службу у справах дітей Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування.

Зобов`язано Службу у справах дітей Чернівецької міської ради надати висновок щодо доцільності/недоцільності самостійного виховання й утримання неповнолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її батьком - ОСОБА_1 .

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 30 грудня 2025 року заяву про доповнення до апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_2 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 жовтня 2025 року залишено без розгляду.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 12 лютого 2026 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині оскарження рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 жовтня 2025 року про розірвання шлюбу та відмови у задоволенні вимоги про визначення місця проживання дитини закрито.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком своєї доньки задоволено.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 15 жовтня 2025 року в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасовано й ухвалено нове.

У задоволенні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою у зв`язку із пред`явленням вимог про визначення місця проживання дітей, встановлення факту їх самостійного виховання та утримання батьком, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави. ІНФОРМАЦІЯ_2 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави у спірних правовідносинах.

Апеляційний суд дійшов висновку, що у цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію .

Суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок районного суду про наявність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, оскільки надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак, жодним чином не підтверджують такий факт після ухвалення рішення, а також ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дитини.

Апеляційний суд урахував, що донька сторін у спорі ОСОБА_4 за умовами договору проживає разом із батьком, знаходитися на повному його утриманні, забезпеченні і вихованні, а мати дитини як на час подання позову, так і під час розгляду справи в суді не заперечувала проти цього, підтвердивши тим самим, що сторони дійшли домовленості щодо проживання доньки саме з позивачем.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що мати та батько (сторони у справі), які проживають окремо дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати донька, а також хто його виховуватиме й утримуватиме, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про задоволення позову в оскаржуваній частині, оскільки мав ухвалити рішення про відмову у задоволенні вимоги щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком своєї дитини, оскільки позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою з вказаного приводу.

Крім того, з наявних в матеріалах справи письмових доказів не можливо встановити, чи ухиляється матір ОСОБА_2 від своїх обов`язків, встановлених СК України.

Апеляційний суд дійшов висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_2 на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 29 жовтня 2025 року в частині позовних вимог про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки рішення суду першої інстанції в частині розірвання шлюбу між сторонами та визначення місця проживання дітей не стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію та судову практику Верховного Суду у даній категорії справ.

Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги,

У березні 2026 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 лютого 2026 року, в якій заявник просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню. Суд апеляційної інстанції не урахував, що спірні правовідносини є сімейними у зв`язку із чим, рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 15 жовтня 2025 року не випливає на права, інтереси та (або) обов`язки держави, відтак апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_2 на вказане рішення суду першої інстанції підлягало закриттю відповідно до пункту 3 частини першої статті 352 ЦПК України. Крім того, суд апеляційної інстанції безпідставно надав оцінку обставинам справи щодо можливого використання механізмів цивільного судочинства з метою отримання відстрочки від мобілізації, що не є предметом доказування у даній справі та виходить за межі заявлених позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_1 зазначає застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі 200/952/18, від 02 лютого 2021 року у справі 925/642/19, від 02 квітня 2025 року у справі 127/3622/24, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також, вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У квітні 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про необґрунтованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано суду першої інстанції матеріали справи 725/6685/25; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.

У квітні 2026 року матеріали справи 725/6685/25 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

03 серпня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького обласного управління юстиції м. Чернівці, актовий запис 1041, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 03 серпня 2003 року (а.с. 5).

ІНФОРМАЦІЯ_6 у сторін народилася донька ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , в якому зазначено батьком ОСОБА_1 матір`ю ОСОБА_5 (а.с. 14).

21 липня 2025 року сторонами укладено договір про визначення місця проживання дитини з батьком, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Кривцовою К. Т. та зареєстрований в реєстрі за 6010 (а. с. 35).

У відповідності до пункту 1.3. умов вказаного Договору сторони домовились про те, що батько виховуватиме та самостійно утримуватиме ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення нею повноліття.

02 лютого 2026 року Службою у справах дітей Чернівецької міської ради направлено до суду апеляційної інстанції витяг із рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 27 січня 2026 року 32/2 Про надання висновку органу опіки та піклування щодо недоцільності самостійного виховання та утримання дитини .

У висновку органу опіки та піклування зазначено, що Службою у справах дітей обстежити житлово-побутові умови проживання сім`ї ОСОБА_1 за вказаною адресою ( АДРЕСА_1 ) не вдалося, через відсутність родини вдома, двері працівникам служби у справах дітей ніхто не відчинив, а тому враховуючи рівні права батька та матері на проживання з дитиною, її виховання, вік дитини та обов`язок утримання дитини обома батьками та інші обставини, що мають істотне значення, виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування, в зв`язку з відсутністю предмету спору, між сторонами вважає, що підстав для самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_3 батьком ОСОБА_1 немає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_2 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дітей

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно із частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі 2-1426/08 вказав, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі 351/592/18 зазначено, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку з прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі 404/7235/22).

Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ІНФОРМАЦІЯ_2 не є учасником сімейних відносин. Водночас ІНФОРМАЦІЯ_7 забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Установивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей пред`явлений військовозобов 'язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ІНФОРМАЦІЯ_7) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_2 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі 725/2192/25.

Також у постанові від 19 листопада 2025 року у справі 725/158/25 Верховний Суд звернув увагу на те, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

Позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі 495/432/23.

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України Про Збройні Сили України ).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про ІНФОРМАЦІЯ_7, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року 154, ІНФОРМАЦІЯ_7 є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) ІНФОРМАЦІЯ_7.

Районні ІНФОРМАЦІЯ_7 як структурні підрозділи ІНФОРМАЦІЯ_7 Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному ІНФОРМАЦІЯ_7 Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

ІНФОРМАЦІЯ_7 Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні ІНФОРМАЦІЯ_7 є відокремленими підрозділами відповідних ІНФОРМАЦІЯ_7 Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_2 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку.

Подібні правові висновки щодо права ІНФОРМАЦІЯ_2 на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах від 06 травня 2026 року у справі 725/9013/25 (провадження 61-3738св26), від 20 травня 2026 року у справі 725/6080/25 (провадження 61-4800св26), від 01 червня 2026 року у справі 725/5985/25 (провадження 61-5194св26).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги вказаних висновків апеляційного суду не спростовують, зводяться до власного тлумачення заявником норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини

Згідно із частинами другою, восьмою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України Про охорону дитинства ).

Згідно зі статтею 12 Закону України Про охорону дитинства на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, у порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини(стаття 14 Закону України Про охорону дитинства ).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (частина перша статті 15 СК України).

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Відтак, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків із виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (див.: постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу .

Звертаючись до суду із позовними вимогами про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач посилався на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дітей займається він. До позову надано нотаріально посвідчений договір між батьками про утримання та визначення місця проживання дитини з батьком від 21 липня 2025 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Задовольняючи зазначені позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції вважав, що оскільки обставини самостійного виховання та утримання батьком дитини не заперечуються сторонами, мати проживає оремо від батька з дитиною, вихованням та утриманням дитини займається батько самостійно, тому, суд вважав доведеними обставини самостійного виховання та утримання дитини батьком.

Разом із тим, районний суд при розгляді справи не надав оцінки спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним з батьків, не з`ясував їх бажання, місце його проживання, навчання тощо.

Орган опіки та піклування у розгляді справи у суді першої інстанції участі не брав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта-п`ята статті 19 СК України). Більш того, на виконання ухвали апеляційного суду про зобов`язання надати висновок стосовно розв`язання спору між сторонами у справі щодо доцільності/недоцільності самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, орган опіки та піклування повідомив про відсутність спору між батьками, а тому вважав що підстав для самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_3 батьком ОСОБА_1 немає.

Вирішуючи спір у частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , апеляційний суд надав оцінку доводам сторін, наданим доказам і вказав, що позивач не довів факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, що не заперечується сторонами, проте у матеріалах справи відсутні докази ухилення матері ОСОБА_2 від участі у вихованні дитини.

При цьому проживання матері дитини за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь у вихованні дитини.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року 15-рп/2004.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі 947/37166/23.

Дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (див.: постанову Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі 754/5841/17).

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі 520/1185/1).

При цьому зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо малолітнього сина.

Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову, відсутністю між сторонами спору про право і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для його задоволення.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі 200/952/18, від 02 лютого 2021 року у справі 925/642/19, від 02 квітня 2025 року у справі 127/3622/24, є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать вказаним висновкам Верховного Суду.

Зроблені судом апеляційної інстанції висновки у відповідній частині узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою.

Інші наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками суду, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим рішенням суду про відмову в задоволенні позову в частині.

ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник