Постанова in case no. 200/5637/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року

м. Київ

справа 200/5637/23

адміністративне провадження К/990/2335/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Загороднюка А.Г., Єресько Л.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу 200/5637/23

за позовом ОСОБА_1 до Донецького окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України про визнання дій протиправними, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2024 року (суддя Секірська А.Г.) та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2025 року (суддя-доповідач - Гайдар А.В., судді: Казначеєва Е.Г., Компанієць І.Д.)

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Донецького окружного адміністративного суду, Держаної судової адміністрації України, у якому просив:

- визнати протиправними дії Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 1 січня 2021 року до дня ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2101,00 грн;

- зобов`язати Донецький окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату, у тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 1 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270,00 грн, у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн;

- визнати протиправною бездіяльність Держаної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 1 січня 2021 року до дня ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270,00 грн, у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн;

- зобов`язати Держану судову адміністрацію України здійснити фінансування, в тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 1 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270,00 грн, у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн.

ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року, залишеною без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення пропуску строку звернення до суду в частині позовних вимог про визнання протиправними дій Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2101,00 грн; зобов`язання Донецького окружного адміністративного суду здійснити перерахунок та виплату, у тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн; визнання протиправною бездіяльності ДСА щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн; зобов`язання ДСА здійснити фінансування, в тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн. Позовну заяву в цій частині залишено без розгляду.

Постановою Верховного Суду від 12 вересня 2024 року ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року у справі 200/5637/23 скасовано в частині залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_1 , а справу в цій частині направлено до Луганського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2024 року прийнято до провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Донецького окружного адміністративного суду, Держаної судової адміністрації України в частині позовних вимог про визнання протиправними дій Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2101,00 грн; зобов`язання Донецького окружного адміністративного суду здійснити перерахунок та виплату, у тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році 2481,00 грн, у 2023 році 2684,00 грн; визнання протиправною бездіяльності ДСА щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році 2481,00 грн, у 2023 році 2684,00 грн; зобов`язання Держаної судової адміністрації України здійснити фінансування, в тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році 2481,00 грн, у 2023 році 2684,00 грн; залишено позовну заяву без руху після відкриття провадження у справі; запропоновано позивачу протягом 5-ти (п`яти) календарних днів з дати отримання цієї ухвали усунути недоліки шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до суду з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року з обґрунтуванням та документальним підтвердженням наявності поважних причин, що унеможливили подати позов до суду в строк, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України.

23 жовтня 2024 року на виконання вимог ухвали суду позивачем подано заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій зазначено, що спірні правовідносини є триваючими, а тому строки звернення до суду не підлягають застосуванню. Крім того, позивач вказував, що позовні вимоги щодо періоду з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року вже були предметом розгляду у цій справі, а після скасування Верховним Судом ухвали про залишення їх без розгляду справа направлена для продовження розгляду саме в цій частині. Також позивач посилався на продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, до 30 червня 2023 року у зв`язку з дією карантину, вимушене переміщення через воєнні дії та триваючий характер порушення його права на належний розмір суддівської винагороди як на поважні причини пропуску строку звернення до суду.

Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2024 року відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про поновлення строку звернення до суду в частині позовних вимог з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року.

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Донецького окружного адміністративного суду та Державної судової адміністрації України, в частині позовних вимог про визнання протиправними дій Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення за 2023 рік, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн; зобов`язання Донецького окружного адміністративного суду здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди за зазначений період та допомоги на оздоровлення за 2023 рік, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2481 грн за 2022 рік та 2684 грн за 2023 рік, з урахуванням виплачених сум; визнання протиправною бездіяльності Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати зазначених сум та зобов`язання здійснити їх фінансування - залишено без розгляду.

Правовою підставою для залишення без розгляду позовної заяви в цій частині позовних вимог слугували частина друга статті 123 та пункт 9 частини п`ятнадцята статті 171 КАС України.

Мотивуючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що сам по собі факт запровадження воєнного стану на території України не є достатньою підставою для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду, оскільки позивачем не наведено належних обґрунтувань та не надано доказів того, яким саме чином зазначені обставини об`єктивно унеможливили своєчасне звернення до суду.

При цьому суд зазначив, що доводи позивача щодо необхідності переміщення родини до більш безпечного регіону у зв`язку з воєнними діями могли ускладнити реалізацію права на звернення до суду, однак не підтверджені належними та допустимими доказами, які б свідчили про існування об`єктивних перешкод для подання позову у строки, визначені статтею 233 КЗпП України.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що посилання позивача на триваючий характер порушення його прав є безпідставними, оскільки Верховний Суд у постанові від 12 вересня 2024 року у справі 200/5637/23 підтвердив висновки судів попередніх інстанцій щодо пропуску позивачем строку звернення до суду в частині позовних вимог за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення за 2023 рік, а справу в цій частині направив на продовження розгляду виключно для вирішення питання про наявність чи відсутність поважних причин пропуску такого строку.

Також суд зазначив, що задоволення позовних вимог щодо інших періодів та набрання законної сили відповідними судовими рішеннями не свідчить про наявність підстав для задоволення аналогічних вимог за період, стосовно якого позивачем пропущено строк звернення до суду.

Відтак суд першої інстанції дійшов висновку, що звернувшись до суду 8 жовтня 2023 року, позивач пропустив строк, встановлений статтею 233 КЗпП України, для звернення до суду з позовними вимогами щодо періоду з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення за 2023 рік, а наведені ним обставини не свідчать про поважність причин такого пропуску.

Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2025 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2024 - без змін.

ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2024 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2025 року, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування вимог касаційної скарги її автором вказано, що судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосовано до спірних правовідносин статтю 233 КЗпП України у редакції Закону 2352-ІХ, оскільки, на його думку, спірні правовідносини виникли до 19 липня 2022 року та мали триваючий характер після цієї дати, а тому до них підлягає застосуванню редакція зазначеної норми, чинна до внесення змін Законом 2352-ІХ, яка не передбачала обмеження строку звернення до суду.

Крім того, скаржник вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність у позивача можливості звернутися до суду протягом трьох місяців після 30 червня 2023 року з позовними вимогами за період з 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року. На його думку, спірні правовідносини у зазначений період охоплювалися дією Закону України від 30 березня 2020 року 540-IX, яким строки, визначені статтею 233 КЗпП України, були продовжені на строк дії карантину, а тому до 1 липня 2023 року право на звернення до суду не було обмежене будь-яким процесуальним строком.

Узагальнюючи підстави касаційного оскарження, автор касаційної скарги зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.

Ухвалою від 20 лютого 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

За інформацією, наявною в комп`ютерній програмі Діловодство спеціалізованого суду , електронний документ - касаційна скарга у справі 200/5637/23 доставлена в Електронний кабінет Донецького окружного адміністративного суду, Держаної судової адміністрації України 17 січня 2025 року, а електронний документ - ухвала суду про відкриття касаційного провадження від 20 лютого 2025 року доставлена 20 лютого 2025 року, що підтверджується відповідними довідками про доставку електронних листів.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення у силу частини четвертої статті 338 КАС України.

Ухвалою від 26 серпня 2026 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

IV. Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів першої та апеляційної інстанцій, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Переглянувши оскаржувані судові рішення у межах, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Спір у цій справі виник у зв`язку із протиправними, на думку позивача, діями відповідачів щодо обчислення та виплати йому суддівської винагороди у період із 1 січня 2021 року до 29 лютого 2024 року.

При цьому, у межах цього касаційного провадження Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права щодо повернення позовної заяви в частині позовних вимог про нарахування та виплату позивачеві суддівської винагороди за період із 20 липня 2022 року до 30 червня 2023 року.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За усталеною практикою Верховного Суду положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Колегія суддів зауважує, що суддівська винагорода за своєю правовою природою є різновидом заробітної плати, гарантованою державою, яка отримується у якості винагороди за здійснення правосуддя на професійній основі, а відтак правовідносини щодо її нарахування та виплати мають характер трудових відносин у частині захисту майнового права на її отримання, що узгоджується, зокрема, з положеннями статті 43 Конституції України.

Водночас положення Закону України від 2 червня 2016 року 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів не встановлюють спеціального строку звернення до суду з вимогами, що виникають із правовідносин щодо нарахування та виплати суддівської винагороди, а відтак не містять норм, які б визначали особливий порядок обчислення чи тривалість такого строку.

З огляду на викладене, у спорах про стягнення суддівської винагороди у разі її неналежної виплати підлягають застосуванню положення статті 233 КЗпП України, яка встановлює спеціальні строки звернення до суду з вимогами, що випливають із трудових правовідносин, зокрема щодо виплати належної за працю винагороди. Застосування саме цієї норми забезпечує ефективний судовий захист порушеного майнового права та не допускає звуження обсягу гарантій оплати праці для осіб, які перебувають на публічній службі, порівняно з іншими категоріями працівників.

Разом із тим, з метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (далі - Судова палата) здійснила перегляд судового рішення у справі 460/21394/23, у рамках якої сформувала єдиний підхід до застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.

У постанові від 21 березня 2025 року у справі 460/21394/23 Судова палата зазначила, що частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13 травня 1997 року 1-зп, від 9 лютого 1999 року 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року 6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Судова палата виснувала, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України в редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону 2352-IX, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону 2352-IX).

Верховний Суд зауважує, що хоча у справі 460/21394/23 предметом судового розгляду були правовідносини, пов`язані з виплатою грошового забезпечення військовослужбовців, а не суддівської винагороди, правові висновки, викладені у постанові Судової палати від 21 березня 2025 року, визначають загальний підхід до застосування приписів статті 233 КЗпП України незалежно від виду публічної служби. Зазначені висновки спрямовані на забезпечення єдності судової практики щодо визначення редакції статті 233 КЗпП України, яка підлягає застосуванню до триваючих у часі правовідносин, а відтак підлягають урахуванню судами під час вирішення спорів, пов`язаних із виплатою суддівської винагороди, зокрема й у справі, що розглядається.

Залишаючи без розгляду позовну заяву в частині позовних вимог про нарахування та виплату позивачеві суддівської винагороди за період із 19 липня 2022 року до 30 червня 2023 року, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач пропустив установлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду, а наведені ним обставини не свідчать про поважність причин такого пропуску. Суди зазначили, що сам по собі факт запровадження воєнного стану на території України не є достатньою підставою для поновлення строку звернення до суду, оскільки позивач не навів належних обґрунтувань та не надав доказів того, яким саме чином ці обставини об`єктивно унеможливили своєчасне звернення до суду. На думку судів, посилання позивача на необхідність переміщення членів сім`ї до більш безпечного регіону у зв`язку з воєнними діями лише свідчить про ускладнення реалізації права на звернення до суду, однак не підтверджує існування об`єктивних перешкод для подання позову у встановлений законом строк. Крім того, суди відхилили доводи позивача про триваючий характер порушення його права, пославшись на постанову Верховного Суду від 12 вересня 2024 року у справі 200/5637/23, якою справу було направлено на продовження розгляду виключно для вирішення питання щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, а також зазначили, що задоволення аналогічних вимог за інші періоди не впливає на вирішення питання щодо дотримання строку звернення до суду стосовно спірного періоду.

За доводами касаційної скарги суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин статтю 233 КЗпП України у редакції Закону 2352-ІХ, оскільки спірні правовідносини виникли до 19 липня 2022 року та мали триваючий характер після цієї дати, а тому до них підлягала застосуванню редакція зазначеної норми, чинна до внесення змін Законом 2352-ІХ, яка не передбачала обмеження строку звернення до суду. Крім того, скаржник вважає помилковими висновки судів про наявність у позивача обов`язку звернутися до суду протягом трьох місяців після 30 червня 2023 року, оскільки на спірні правовідносини поширювалася дія Закону України від 30 березня 2020 року 540-ІХ, яким строки, визначені статтею 233 КЗпП України, були продовжені на строк дії карантину. Відтак, на думку скаржника, до 1 липня 2023 року право на звернення до суду не було обмежене будь-яким процесуальним строком.

Перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів виходить із того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи частини першої статті 233 КЗпП України, відповідно до яких (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Водночас Рішенням Конституційного Суду України 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував строкове регулювання звернення працівника, який перебуває у трудових відносинах, з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат, і спеціальне регулювання, передбачене частиною другою статті 233 КЗпП України для спорів про виплату сум, що належать працівникові при звільненні. Неконституційною визнано саме частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

За приписами частин першої та другої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

У справі, що розглядається, рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з застосуванням частини першої статті 233 КЗпП України. Отже, на момент касаційного перегляду оскаржувані судові рішення ґрунтуються на застосуванні норми, яка втратила чинність у відповідній частині.

Ураховуючи те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені із застосуванням частини першої статті 233 КЗпП України, яка Рішенням Конституційного Суду України 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, тому справа належить направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Суд зауважує, що в контексті обставин цієї справи та підстав касаційного провадження, ним надано відповідь на всі доводи касаційної скарги, які можуть вплинути на правильне вирішення справи.

Таким чином, переглянувши в передбачених статтею 341 КАС України межах рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Суд встановив неправильне застосування норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення та не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в цій справі про повернення позову в означеній частині.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України, підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Згідно з частиною четвертою статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на положення статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

V. СУДОВІ ВИТРАТИ

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2024 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2025 року у справі 200/5637/23 скасувати.

Справу 200/5637/23 направити до Луганського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді В.М. Соколов А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько