Постанова in case no. 320/30796/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

28 липня 2026 року

справа 320/30796/24

адміністративне провадження К/990/29388/26

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Ханової Р. Ф.,

суддів: Гончарової І. А., Хохуляка В. В.,

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю СВП Плюс

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2026 року (судді: Чуприна О. В., Попова О. Г., Говорун О. В.)

у справі 320/30796/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю СВП Плюс

до Головного управління ДПС у м. Києві

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

УСТАНОВИВ

Рух справи

Товариство з обмеженою відповідальністю СВП Плюс (далі - Товариство, ТОВ СВП Плюс , суб`єкт господарювання, позивач у справі, скаржник) звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у м. Києві (далі - ГУ ДПС у м. Києві, контролюючий орган, податковий орган, відповідач у справі), в якому просило визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення-рішення від 05 березня 2024 року за 0164150707, за 0164140707 про застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені у розмірі 663 959,00 гривень та 1 020,00 гривень відповідно.

В обґрунтування протиправності оскаржуваних рішень позивач зазначав, що висновки акта перевірки про порушення порядку ведення обліку товарних запасів не ґрунтуються на фактичних обставинах та спростовуються наданими у відповідь на запит первинними документами, які контролюючим органом не взято до уваги.

Київський окружний адміністративний суд (суддя - Кочанова П. В.) 27 лютого 2026 року ухвалив рішення у справі 320/30796/24, яким позов задовольнив повністю.

Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та скасування податкових повідомлень-рішень. При цьому суд зазначив, що процедура призначення та проведення фактичної перевірки була дотримана, оскільки контролюючий орган мав належні підстави для її проведення, а наказ про призначення перевірки відповідав вимогам Податкового кодексу України.

Разом із тим, щодо податкового повідомлення-рішення про застосування штрафу 1020 грн за ненадання документів суд установив, що контролюючий орган не дотримався вимог пункту 85.6 статті 85 ПК України, оскільки не склав акта про відмову платника податків від надання документів. За таких обставин факт ненадання документів не був належним чином доведений, а акт фактичної перевірки не може вважатися допустимим доказом такого порушення.

Щодо податкового повідомлення-рішення про застосування штрафу 663 959 грн за порушення пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР суд виходив із того, що контролюючий орган не довів факту відсутності обліку товарних запасів. Суд врахував, що товариство надало документи, які підтверджують походження товару та ведення його обліку, а висновки податкового органу були зроблені виключно через ненадання документів під час перевірки, що, з огляду на недотримання процедури, не може бути достатньою підставою для застосування фінансових санкцій.

Шостий апеляційний адміністративний суд 27 травня 2026 року задовольнив апеляційну скаргу податкового органу, скасував рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року у справі 320/30796/24 та ухвалив постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовив.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції та дійшов висновку про законність спірних податкових повідомлень-рішень.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність порушень при призначенні та проведенні фактичної перевірки. Водночас зазначив, що після внесення Законом 1914-ІХ змін до пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР суб`єкт господарювання зобов`язаний саме на початок проведення фактичної перевірки надати документи, які підтверджують облік та походження товарних запасів. Цей обов`язок виникає безпосередньо із закону і не залежить від вручення чи змісту окремого запиту контролюючого органу.

Оскільки позивач не надав документи, що підтверджують облік товарних запасів, на початок проведення перевірки, а направив їх лише після її завершення, апеляційний суд дійшов висновку про наявність самостійної підстави для застосування штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону 265/95-ВР. При цьому суд зазначив, що матеріали справи не містять самих документів, на які посилався позивач, а лише супровідний лист із їх переліком, тому висновок суду першої інстанції про належне ведення обліку товарних запасів є необґрунтованим.

24 червня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ СВП Плюс на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2026 року у справі 320/30796/24, провадження за якою відкрито ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2026 року, справу витребувано з судів попередніх інстанцій.

17 липня 2026 року справа 320/30796/24 надійшла на адресу Верховного Суду.

Обставини справи

Суди попередніх інстанцій установили, що посадовими особами Головного управління ДПС у м. Києві в період з 15 год. 00 хв. 03 лютого 2024 року по 14 год. 00 хв. 05 лютого 2024 року, на підставі наказу від 01 лютого 2024 року за 627-п та направлень на перевірку від 02 лютого 2024 року за 2856/26-15-07-07-03 та 2857/26-15-07-07-03 у присутності продавця-консультанта ОСОБА_1 проведено фактичну перевірку магазину ТТТ , розташованого за адресою: м. Київ, вул. Лаврухіна, буд. 4, ТЦ РАЙОН , де здійснює господарську діяльність ТОВ СВП Плюс у сфері роздрібної торгівлі електронним і телекомунікаційним устаткуванням (технічно складні побутові товари), аксесуарами до мобільних телефонів.

По завершенню перевірки 05 лютого 2024 року посадовими особами складено акт за 8626/26/15/07/37244754 (далі - акт перевірки), у якому встановлено про порушення суб`єктом господарювання пункту 12 статті 3 Закону України Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг від 06 липня 1995 року за 265/95-ВР (далі - Закон 265/95-ВР), статті 44, пункту 85.2 статті 85 Податкового кодексу України (далі- ПК України).

За змістом описової частини, в магазині не ведеться облік товарних запасів за місцем їх реалізації, на запит від 03 лютого 2024 року за 1 до перевірки не надано жодних документів щодо обліку та походження товару, який знаходиться на місці реалізації в магазині за адресою: вул. Лаврухіна, 4, ТЦ РАЙОН , м. Київ, станом на 03 лютого 2024 року, на загальну суму 663 959,00 гривень; у визначені в запиті дату та час та на момент завершення перевірки, до перевірки не надано жодного документу, що відноситься до предмета перевірки згідно з визначеного в запиті переліку.

Актом від 05 лютого 2024 року за 750/26-15-07-07-00-01 засвідчується відмова від підписання та отримання примірника акта фактичної перевірки продавцем ОСОБА_1

ТОВ СВП Плюс скористалося правом подання заперечень на акт перевірки за 84 від 26 лютого 2024 року, листом ГУ ДПС у м. Києві від 06 березня 2024 року за 3356/І/26-15-07-03-07 повідомлено про залишення таких без розгляду.

На підставі акта перевірки ГУ ДПС у м. Києві сформовано податкові повідомлення-рішення від 05 березня 2024 року за 0164150707, яким за порушення пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР застосовано штрафні (фінансові) санкції у загальному розмірі 663 959,00 гривень; від 05 березня 2024 року за 0164140707, яким за порушення статті 44, пункту 85.2 статті 85 ПК України застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 1 020,00 гривень.

Позивач подав скаргу до Державної податкової служби України з вимогою скасувати податкові повідомлення-рішення, проте рішенням від 16 травня 2024 року за 14359/6/99-00-06-03-02-06 такі залишено без змін, а скаргу - без задоволення.

Доводи касаційної скарги та відзиву на неї

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, ТОВ СВП Плюс подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2026 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції, а у разі неможливості ухвалення такого рішення - направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаржник зазначає, що касаційна скарга відповідає вимогам пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки порушує питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, справа має виняткове значення для позивача, а також, на його думку, суд першої інстанції помилково відніс її до категорії справ незначної складності та розглянув у порядку спрощеного позовного провадження. При цьому скаржник наголошує, що спір є одним із дев`яти аналогічних спорів між цими ж сторонами, а загальна сума застосованих до нього фінансових санкцій перевищує 3,9 млн грн.

Підставами касаційного оскарження заявник визначає пункти 1, 3 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України. На його думку, суд апеляційної інстанції неправильно застосував пункти 44.6, 44.7 статті 44, пункт 85.2 статті 85, статтю 121 ПК України, пункт 12 статті 3 та статтю 20 Закону 265/95-ВР без урахування правових висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 11 січня 2024 року у справі 420/12275/22, від 27 серпня 2024 року у справі 300/2879/22 та від 29 вересня 2025 року у справі 380/12025/24, а також порушив норми процесуального права, що унеможливило повне встановлення фактичних обставин справи.

На обґрунтування підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 12 статті 3 та статті 20 Закону 265/95-ВР, пунктів 44.6, 44.7 статті 44, пункту 85.2 статті 85 ПК України та пункту 5 частини другої статті 2 КАС України у правовідносинах, коли контролюючий орган під час фактичної перевірки самостійно визначив у письмовому запиті строк надання документів, відмінний від моменту початку перевірки, а згодом застосував фінансові санкції саме з підстав їх ненадання на початок перевірки. Крім того, скаржник вважає, що Верховний Суд ще не висловлювався щодо застосування у таких правовідносинах принципу добросовісності суб`єкта владних повноважень та доктрини venire contra factum proprium.

По суті спору заявник стверджує, що апеляційний суд неправильно витлумачив положення пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР та пункту 85.2 статті 85 ПК України.

На його переконання, хоча Закон 265/95-ВР покладає обов`язок надати документи на початок перевірки, контролюючий орган під час самої перевірки вручив письмовий запит, яким самостійно визначив інший строк їх подання - до 14:00 05 лютого 2024 року, чим сформував у платника обґрунтоване очікування щодо належного виконання цього обов`язку саме у визначений ним строк. Водночас посадові особи контролюючого органу у визначений час для отримання документів не з`явилися, після чого зробили висновок про їх ненадання, що, на думку скаржника, суперечить принципу добросовісності та забороні суперечливої поведінки.

Також заявник вказує, що документи та письмові пояснення були направлені контролюючому органу до прийняття спірних податкових повідомлень-рішень та отримані ним 15 лютого 2024 року, однак не були враховані всупереч вимогам пункту 44.6 статті 44 ПК України, який зобов`язує контролюючий орган оцінити документи, подані платником після завершення перевірки, але до прийняття рішення. На думку скаржника, апеляційний суд залишив ці обставини поза увагою та не перевірив виконання відповідачем обов`язку доказування правомірності прийнятих податкових повідомлень-рішень відповідно до частини другої статті 77 КАС України.

Крім того, скаржник вважає, що апеляційний суд безпідставно погодився із застосуванням фінансової санкції, передбаченої статтею 20 Закону 265/95-ВР, оскільки контролюючий орган не довів жодної із самостійних підстав відповідальності, визначених цією нормою. На його думку, акт перевірки не містить висновків про реалізацію необлікованих товарів, не встановлює розбіжностей між фактичними залишками товару та даними бухгалтерського обліку, не містить належного розрахунку вартості необлікованих товарів, а висновок про порушення ґрунтується виключно на твердженні про ненадання документів. При цьому факт відмови у наданні документів не був оформлений актом відповідно до вимог пункту 85.6 статті 85 ПК України, а тому, на думку скаржника, не може вважатися доведеним. Також заявник ставить під сумнів правомірність визначення суми штрафу у розмірі 663 959 грн, оскільки контролюючий орган не встановив, які саме товари є необлікованими та яким чином визначено їх вартість.

Додатково позивач подав письмові пояснення, у яких наголосив, що відповідачем не було складено акта про відмову від надання документів відповідно до пункту 85.6 статті 85 ПК України, а отримані до прийняття податкових повідомлень-рішень документи були безпідставно залишені контролюючим органом без розгляду всупереч пункту 44.6 статті 44 ПК України, що, на думку скаржника, додатково свідчить про необґрунтованість висновків відповідача та суду апеляційної інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу Головне управління ДПС у м. Києві заперечує проти її задоволення та просить залишити без змін постанову суду апеляційної інстанції, вважаючи її законною й обґрунтованою.

Відповідач зазначає, що під час фактичної перевірки позивач не надав у визначений запитом строк та до моменту її завершення документів, які належали до предмета перевірки та підтверджували облік і походження товарних запасів, чим порушив вимоги пункту 85.2 статті 85 ПК України та пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР.

Крім того, відповідач наголошує, що обов`язок надати документи, які підтверджують облік товарних запасів, виникає у суб`єкта господарювання безпосередньо із закону саме на початок проведення фактичної перевірки та не залежить від направлення контролюючим органом окремого письмового запиту, у зв`язку з чим вважає спірні податкові повідомлення-рішення правомірними.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та дотримання ними норм процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

Спір у цій справі виник з приводу правомірності прийняття Головним управлінням ДПС у місті Києві податкових повідомлень-рішень від 05 березня 2024 року 0164150707 та 0164140707, винесених за результатами фактичної перевірки господарської одиниці позивача.

Податковим повідомленням-рішенням 0164150707 до позивача застосовано фінансову санкцію відповідно до статті 20 Закону 265/95-ВР, а податковим повідомленням-рішенням 0164140707 - штраф відповідно до пункту 121.1 статті 121 ПК України.

Колегія суддів звертає увагу, що спірні правовідносини охоплюють два самостійні склади правопорушень, які хоча й виникли під час одного контрольного заходу, однак мають різну нормативну основу, різний предмет доказування та різні юридично значущі обставини.

Перший пов`язаний із застосуванням фінансової санкції, передбаченої статтею 20 Закону 265/95-ВР, за порушення вимог пункту 12 статті 3 цього Закону щодо ведення обліку товарних запасів та надання під час проведення перевірки документів, які підтверджують такий облік.

Другий стосується відповідальності, передбаченої пунктом 121.1 статті 121 ПК України, яка застосовується у разі ненадання платником податків документів під час здійснення податкового контролю в порядку, визначеному статтею 85 цього Кодексу.

Наведене свідчить про те, що при вирішенні спору суди повинні були окремо перевірити обставини, які утворюють склад кожного із зазначених правопорушень, встановити їх співвідношення, а також з`ясувати, чи не відбулося під час прийняття спірних податкових повідомлень-рішень фактичного ототожнення різних за своєю правовою природою порушень.

Відповідно до пункту 12 статті 3 цього Закону суб`єкти господарювання зобов`язані вести в порядку, встановленому законодавством, облік товарних запасів, здійснювати продаж лише тих товарів, що відображені в такому обліку. Порядок та форма обліку товарних запасів для фізичних осіб - підприємців, у тому числі платників єдиного податку, встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику. При цьому суб`єкт господарювання зобов`язаний надати контролюючим органам на початок проведення перевірки документи (у паперовій або електронній формі), що підтверджують облік та походження товарних запасів (зокрема, але не виключно, документи щодо інвентаризації товарних запасів, документи про отримання товарів від інших суб`єктів господарювання та/або документи на внутрішнє переміщення товарів), які на момент перевірки знаходяться у місці продажу (господарському об`єкті).

Стаття 20 Закону 265/95-ВР передбачає, що до суб`єктів господарювання, що здійснюють реалізацію товарів, які не обліковані у встановленому порядку, та/або не надали під час проведення перевірки документи, які підтверджують облік товарів, що знаходяться у місці продажу (господарському об`єкті), за рішенням контролюючих органів застосовується фінансова санкція у розмірі вартості таких товарів, які не обліковані у встановленому порядку, за цінами реалізації, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Системне тлумачення пункту 12 статті 3 та статті 20 Закону 265/95-ВР дає підстави для висновку, що ці норми визначають два самостійні, хоча й пов`язані між собою, склади правопорушення, які можуть існувати окремо або в сукупності: перший - здійснення реалізації товарів, не облікованих у встановленому порядку; другий - ненадання під час перевірки документів, що підтверджують облік товарів, які знаходяться у місці продажу.

Водночас порядок надання документів під час проведення податкового контролю регулюється нормами Податкового кодексу України.

Так, відповідно до пункту 85.2 статті 85 ПК України платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

Пункт 85.4 цієї статті встановлює, що при проведенні перевірок посадові (службові) особи контролюючого органу мають право отримувати у платників податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об`єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності). Відповідний запит на отримання копій документів повинен бути поданий посадовою (службовою) особою контролюючого органу не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати закінчення перевірки.

Водночас відповідно до пункту 85.6 статті 85 ПК України у разі відмови платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати. Зазначений акт підписується посадовою (службовою) особою контролюючого органу та платником податків або його законним представником. У разі відмови платника податків або його законного представника від підписання зазначеного акта в ньому вчиняється відповідний запис.

Пунктом 121.1 статті 121 ПК України встановлено, що незабезпечення платником податків зберігання первинних документів, облікових та інших регістрів, бухгалтерської та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів протягом установлених статтею 44 цього Кодексу строків їх зберігання та/або ненадання платником податків контролюючим органам оригіналів документів (крім документів, отриманих з Єдиного реєстру податкових накладних) чи їх копій при здійсненні податкового контролю у випадках, передбачених цим Кодексом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 1020 гривень.

Саме тому при вирішенні спору щодо правомірності застосування як фінансової санкції за статтею 20 Закону 265/95-ВР, так і штрафної санкції за пунктом 121.1 статті 121 ПК України суди повинні були перевірити не лише факт виникнення у позивача відповідного обов`язку, а й дотримання контролюючим органом установленої законом процедури документального оформлення його невиконання.

У касаційній скарзі заявник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, посилається на постанови Верховного Суду, зокрема, від 11 січня 2024 року у справі 420/12275/22, від 27 серпня 2024 року у справі 300/2879/22 та від 29 вересня 2025 року у справі 380/12025/24, у яких сформульовано правові висновки щодо застосування положень статті 20 Закону 265/95-ВР та статті 85 ПК України, вважаючи, що зазначені висновки судами попередніх інстанцій не враховані.

Так, у постанові від 11 січня 2024 року у справі 420/12275/22 Верховний Суд зазначив, що після внесення Законом 1914-ІХ змін до пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР законодавець поклав на суб`єкта господарювання обов`язок мати та надати під час проведення фактичної перевірки документи, які підтверджують облік товарних запасів та походження товарів, що знаходяться у місці продажу, а невиконання такого обов`язку може бути самостійною підставою для застосування фінансової санкції, передбаченої статтею 20 Закону 265/95-ВР.

Подальший розвиток зазначений правовий підхід отримав у постановах Верховного Суду від 27 серпня 2024 року у справі 300/2879/22, від 29 вересня 2025 року у справі 380/12025/24 та від 03 березня 2026 року у справі 140/6980/24, у яких зроблено висновок, що обов`язок надати відповідні документи виникає безпосередньо із закону та повинен бути виконаний на початок проведення фактичної перевірки незалежно від того, чи звертався контролюючий орган із письмовою вимогою про їх надання.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від наведених правових висновків.

Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано врахував зазначену практику Верховного Суду та правильно виходив із того, що визначальним для застосування статті 20 Закону 265/95-ВР є встановлення факту виконання суб`єктом господарювання обов`язку, покладеного на нього пунктом 12 статті 3 цього Закону, саме на момент початку проведення фактичної перевірки.

Водночас правильне застосування наведеного правового висновку саме по собі не означає, що будь-яке встановлення факту ненадання документів є достатнім для висновку про правомірність застосування фінансової санкції.

Правовий висновок Верховного Суду щодо моменту виникнення відповідного обов`язку не звільняє контролюючий орган від обов`язку довести всі фактичні обставини, які покладено в основу прийнятого ним рішення, а суд - від обов`язку перевірити належність, допустимість, достовірність і достатність доказів, якими підтверджуються такі обставини.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов у цій частині, виходив із того, що після отримання письмового запиту контролюючого органу позивач направив документи, які, на його думку, підтверджували ведення обліку товарних запасів, а тому відсутні підстави для висновку про порушення у цій частині.

Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на відсутність акта, передбаченого пунктом 85.6 статті 85 ПК України, дійшовши висновку, що контролюючий орган належними доказами не підтвердив факт відмови позивача від надання документів.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, виходив переважно з того, що пункт 12 статті 3 Закону 265/95-ВР покладає на суб`єкта господарювання обов`язок надати документи на початок фактичної перевірки, а позивач не довів їх надання саме у цей момент. При цьому апеляційний суд зазначив, що подальше подання документів не усуває порушення, яке вже відбулося. Отже апеляційний суд фактично обмежив предмет доказування встановленням часу надання документів, не дослідивши належним чином інші істотні обставини, на які посилався позивач і які входили до предмета доказування щодо обох податкових повідомлень-рішень.

Слід враховувати, що наявність у суб`єкта господарювання встановленого законом обов`язку надати документи є лише одним із елементів відповідних правовідносин.

Для вирішення спору суд також повинен встановити, яким чином контролюючим органом зафіксовано факт невиконання такого обов`язку, які саме документи були предметом витребування, чи належали вони до предмета перевірки, яку форму правопорушення контролюючий орган фактично інкримінував позивачу та якими доказами підтверджується кожен із відповідних елементів.

Саме ці обставини залишилися поза увагою апеляційного суду.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначений стандарт судового контролю однаковою мірою поширюється як на перевірку правильності застосування матеріальної норми, так і на перевірку дотримання контролюючим органом процедури реалізації наданих йому владних повноважень.

У цій справі судами встановлено, що після початку фактичної перевірки посадові особи контролюючого органу вручили продавцю ОСОБА_1 письмовий запит, яким визначили перелік документів, що підлягали поданню, строк їх подання, спосіб виконання такої вимоги та конкретну посадову особу, якій документи повинні бути надані.

Колегія суддів Верховного Суду визнає, що направлення такого запиту не було необхідною передумовою виникнення у позивача обов`язку, передбаченого пунктом 12 статті 3 Закону 265/95-ВР та пунктом 85.2 статті 85 ПК України.

Однак після того, як контролюючий орган самостійно обрав саме такий спосіб реалізації своїх контрольних повноважень, зазначений запит став складовою адміністративної процедури, у межах якої здійснювався податковий контроль та приймалися спірні податкові повідомлення-рішення.

Іншими словами, хоча закон не покладав на контролюючий орган обов`язку визначати додатковий порядок подання документів, останній фактично зробив це, конкретизувавши перелік документів, строк та спосіб їх подання.

За таких обставин саме зміст цього запиту, спосіб його виконання платником податків, а також подальші дії контролюючого органу щодо оцінки документів, поданих на його виконання, набувають значення при вирішенні спору, і такі обставини підлягають судовому дослідженню.

Колегія суддів виходить із того, що реалізовуючи надані законом контрольні повноваження шляхом визначення порядку взаємодії із суб`єктом господарювання, суб`єкт владних повноважень повинен діяти послідовно та передбачувано.

Якщо контролюючий орган визначив конкретний спосіб виконання своєї вимоги, суб`єкт господарювання вправі розраховувати, що документи, подані відповідно до визначеного самим контролюючим органом порядку, будуть ним прийняті, досліджені та отримають належну оцінку під час прийняття рішення за результатами перевірки відповідно до вимог пункту 44.6 статті 44 ПК України.

Матеріали справи свідчать, що зазначені питання належної оцінки не отримали.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції застосував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 березня 2026 року у справі 140/6980/24, відповідно до якого обов`язок суб`єкта господарювання щодо надання документів, які підтверджують облік товарних запасів, виникає безпосередньо із закону та повинен бути виконаний на початок проведення фактичної перевірки незалежно від вручення контролюючим органом письмового запиту чи вимоги.

Проте, правовий висновок Верховного Суду у справі 140/6980/24 сформульований за інших фактичних обставин.

На відміну від обставин, встановлених у справі 140/6980/24, у спірних правовідносинах контролюючий орган після початку фактичної перевірки самостійно визначив порядок подальшої реалізації своїх контрольних повноважень шляхом вручення письмового запиту, яким конкретизував перелік документів, що підлягали поданню.

За таких обставин суд апеляційної інстанції не міг обмежитися лише застосуванням правового висновку Верховного Суду щодо моменту виникнення відповідного обов`язку, а повинен був надати оцінку і подальшим процесуальним діям контролюючого органу, вчиненим ним відповідно до обраного ним самим способу реалізації контрольних повноважень, а також перевірити, яке правове значення ці дії мали для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що суд апеляційної інстанції, пославшись на зафіксований в акті перевірки факт ненадання документів, фактично визнав достатнім сам акт перевірки, не надавши оцінки доводам позивача щодо порядку фіксації такого порушення, змісту письмового запиту, дій сторін після його вручення та інших обставин, які могли впливати на підтвердження або спростування викладених в акті висновків.

Натомість суд першої інстанції, навпаки, зосередив увагу переважно на відсутності акта про ненадання документів, фактично ототожнивши його відсутність із відсутністю самого порушення.

Колегія суддів вважає, що жоден із зазначених підходів не забезпечує повного з`ясування всіх обставин справи.

Як зазначалося, спірні податкові повідомлення-рішення прийняті контролюючим органом за результатами одного контрольного заходу, однак ґрунтуються на різних складах правопорушень.

У зв`язку із цим предмет доказування щодо кожного із спірних податкових повідомлень-рішень є самостійним.

Так, для вирішення питання про правомірність застосування фінансової санкції, передбаченої статтею 20 Закону 265/95-ВР, суди повинні були встановити, зокрема: які саме обставини контролюючий орган поклав в основу висновку про порушення вимог пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР; яку саме форму порушення, передбачену статтею 20 Закону 265/95-ВР, контролюючий орган інкримінував позивачу; чи належали документи, витребувані під час фактичної перевірки, до предмета такої перевірки; чи підтверджуються належними та допустимими доказами встановлені контролюючим органом обставини; чи містить акт перевірки достатню мотивацію щодо встановлення всіх елементів складу відповідного правопорушення.

Водночас для перевірки правомірності застосування штрафної санкції, передбаченої пунктом 121.1 статті 121 ПК України, суди повинні були встановити: які саме документи були запропоновані до надання; чи належали вони до предмета перевірки; чи був належним чином зафіксований факт їх ненадання; чи дотримався контролюючий орган порядку реалізації своїх контрольних повноважень, встановленого ПК України.

Колегія суддів також звертає увагу, що суд першої інстанції, погодившись із доводами позивача про направлення контролюючому органу документів на виконання письмового запиту, фактично поклав зазначену обставину в основу своїх висновків щодо неправомірності застосування фінансової санкції.

Водночас самі документи, на які послався суд першої інстанції, матеріали справи не містять, а тому вони не були предметом безпосереднього судового дослідження.

Суд апеляційної інстанції, своєю чергою, не усунув зазначений недолік, однак відмовився від оцінки цих документів, виходячи виключно з висновку про те, що вони були подані після початку фактичної перевірки, а тому не можуть впливати на правомірність спірного податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, жоден із судів попередніх інстанцій фактично не дослідив зміст зазначених документів, їх належність до предмета перевірки, перелік відомостей, які вони містять, а також їх зв`язок із висновками контролюючого органу щодо порушення позивачем вимог пункту 12 статті 3 Закону 265/95-ВР, статті 44 та пункту 85.2 статті 85 ПК України.

За відсутності такого дослідження Верховний Суд позбавлений можливості самостійно перевірити, чи підтверджують зазначені документи доводи позивача, чи спростовують висновки контролюючого органу, а також чи мають вони значення для встановлення фактичних обставин, які входять до предмета доказування у цій справі.

За правилами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною четвертою статті 353 КАС України визначено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що порушення норм процесуального та матеріального права, допущені судами обох інстанцій, відтак справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати всі фактичні обставини справи, з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення із наведенням відповідного правового обґрунтування в частині прийняття чи відхилення доводів учасників справи.

Керуючись статтями 345, 349, 353, 359 КАС України, Суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю СВП Плюс задовольнити частково.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2026 року та рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року скасувати, справу 320/30796/24 направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Р. Ф. Ханова

Судді І. А. Гончарова

В. В. Хохуляк