Постанова in case no. 725/9150/25

Times New Roman CYR;

; ; ;

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2026 року

м. Київ

справа 725/9150/25

провадження 61-3419св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Куцак Олени Матвіївни на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року, ухвалену у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О., Лисака І. Н.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом ОСОБА_2 про розірвання шлюбута встановлення факту, що має юридичне значення.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 03 грудня 2010 року між ним та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася дочка ОСОБА_3 .

Вказував на те, що спільне життя з відповідачкою не склалося. Подружні відносини вони не підтримують, спільного бюджету не мають. Відсутність взаєморозуміння та спільної думки щодо вирішення звичайних побутових питань спонукали до повного розриву шлюбних відносин. Тривалий час вони не проживають разом. Спільна дочка ОСОБА_3 проживає разом із ним.

Вважав, що подальше збереження шлюбу неможливе і є таким, що суперечить його особистим інтересам.

Зазначав, що дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за їх домовленістю з відповідачкою після розірвання шлюбу залишається проживати разом із ним.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд розірвати шлюб між ним та відповідачкою та після розірвання шлюбу неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , залишити проживати з ним на його самостійному вихованні та утриманні, а також встановити факт, що він самостійно виховує та утримує неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 10 листопада 2025 року у складі судді Нестеренко Є. В. позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 03 грудня 2010 року Відділом РАЦС Чернівецького МУЮ, актовий запис 2096.

Після розірвання шлюбу неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , залишено проживати з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.

Встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 2 422,40 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що збереження шлюбу між сторонами є неможливим, що свідчить про наявність підстав для розірвання шлюбу. Обставини самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини, які визнаються сторонами, не підлягають доказуванню. У суду немає підстав сумніватись у достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Не погоджуючись із рішенням суду, представник ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_5 ), особа яка не брала участь у справі, оскаржив його в апеляційному порядку.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 05 січня 2026 року залучено до участі у цій справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Службу у справах дітей Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_6 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 10 листопада 2025 року в частині позовних вимог про розірвання шлюбу закрито.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_6 задоволено частково.

Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 10 листопада 2025 року в частині позовних вимог про залишення проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом із батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітньої дочки ОСОБА_3 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Змінено розподіл судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави недоплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 1 211,20 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_6 судові витрати

зі сплати судового збору у сумі 2 906,88 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про залишення проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом із батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітньої дочки ОСОБА_3 та відмовляючи у задоволенні цих вимог, суд апеляційної інстанцій виходив із того, щоу цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставами для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статі 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію ). Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення. Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 . Тобто ІНФОРМАЦІЯ_5 має право оскаржити рішення районного суду в апеляційному порядку.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина фактично проживала на підставі спільної домовленості із матір`ю і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місця проживання дочки. У цьому випадку право позивача жодним чином не порушується.

Апеляційний суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, поєднаний з вимогою про визначення участі сторін у її вихованні у цій справі фактично пред`явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Вирішуючи спір у частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дочку, апеляційний суд виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Водночас, встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.

Апеляційний суд надав оцінку положенням нотаріально посвідченого договору від 22 вересня 2025 року, який укладено між сторонами щодо здійснення батьківських прав. У цьому договорі сторони фактично спільно погодили між собою питання виховання дитини.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. Позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дитини із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. Сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У березні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Куцак О. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням суду першої інстанції не порушеноправа, обов`язки та інтереси ІНФОРМАЦІЯ_6 , а тому апеляційний суд помилково скасував рішення суду за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_6 . Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції з підстав відсутності ІНФОРМАЦІЯ_6 як сторони сімейного спору без жодних правових обґрунтувань такої вимоги.

Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), а саме щодо застосування статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію в частині повноважень ТЦК та СП щодо участі в сімейних спорах військовозобов`язаних.

Постанова апеляційного суду в частині закриття апеляційного провадження не оскаржується, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2026 року представник ІНФОРМАЦІЯ_6 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2026 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У квітні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 грудня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено шлюб, який зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис 2096.

Під час шлюбу у сторін народилася дочка - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

22 вересня 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Куцак О. М. задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_6 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (див.: постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку з прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див.: постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі 404/7235/22).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_5 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Встановивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_5 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження рішення районного суду у цій справі.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах: від 13 березня 2024 року у справі 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі 725/2192/25.

Більш того, у постанові від 19 листопада 2025 року у справі 725/158/25 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі 495/2284/23 зазначено, що позов про визначення місця проживання малолітньої дитини пред`явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу . А у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі 495/432/23 наголошено, що позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків.

Подібні правові висновки щодо права ІНФОРМАЦІЯ_6 на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах від 20 травня 2026 року у справі 725/6080/25 (провадження 61-4800св26) та від 01 червня 2026 року у справі 725/5985/25 (провадження 61-5194св26).

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України Про Збройні Сили України ).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_5 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку.

Доцільно підкреслити, що рішення суду першої інстанції оскаржувалося в частині залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини його батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки, що рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі 725/6080/25 (провадження 61-4800св26).

Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, зводяться до власного тлумачення норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Щодо позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України Про охорону дитинства ).

Згідно зі статтею 12 Закону України Про охорону дитинства на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України Про охорону дитинства ).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків із виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (див.: постанови Верховного Суду: від 28 грудня 2020 року у справі 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу ).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу .

Звертаючись до суду з позовними вимогами про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, позивач посилався на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дитини займається він. До позову надано нотаріально посвідчений договір між батьками про визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні, укладений між позивачем та відповідачем.

Суд першої інстанції, задовольняючи зазначені позовні вимоги, виходив із того, що вказане відповідає волевиявленню сторін, а також фактично урахував заяву відповідача про визнання позову та укладений між батьками договір, зазначивши про відсутність між сторонами у справі спору щодо визначення місця проживання та утримання дитини.

Разом із цим, суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дитини, спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним із батьків, не з`ясував бажання дитини тощо.

Апеляційний суд обґрунтовано встановив обставини у справі та вірно вирішив спір у цій частині.

Вирішуючи спір, апеляційний суд надав оцінку доводам сторін, наданим доказам і вказав, що позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Водночас, встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.

Апеляційний суд надав оцінку положенням нотаріально посвідченого договору від 22 вересня 2025 року, який укладено між сторонами щодо здійснення батьківських прав. У цьому договорі сторони фактично спільно погодили між собою питання виховання дитини.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. Позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дитини із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. Сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року 15-рп/2004.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду: від 09 грудня 2025 року у справі 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі 947/37166/23.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі 754/5841/17.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі 520/1185/1).

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позов про визначення місця проживання дитини поєднаний з вимогою про визначення участі сторін у її вихованні у цій справі та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, фактично пред`явлений військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період із метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу , статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію .

При цьому зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо неповнолітньої дитини.

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову (в оскаржуваній частині) та надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині, а вказане не може бути правовою підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Зроблені судом апеляційної інстанції висновки у відповідній частині узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), а судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Куцак Олени Матвіївни залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник Ю. В. Черняк