Постанова in case no. 280/3637/20

Times New Roman CYR; Roboto Condensed Light; Tahoma;

; ; ;

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2022 року

м. Київ

справа 280/3637/20

адміністративне провадження К/9901/14495/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Данилевич Н. В., Шевцової Н. В.,

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення грошової компенсації та середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06 липня 2020 року (головуючий суддя Прасов О. О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року (головуючий суддя Бишевська Н. А., судді: Добродняк І. Ю., Семененко Я. В.),

І. Суть спору

У червні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

- стягнути з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 02 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року в сумі 55 903,80 грн.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, що належать останньому (не виплачена грошова компенсація за неотримане речове майно), ОСОБА_1 має право на застосування ст. 117 Кодексу законів про працю України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

Починаючи з 28 лютого 2017 року ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у ВЧ НОМЕР_1 на посаді командира танку .

У зв`язку з закінченням строку контракту, 28 січня 2020 року позивач звернувся до відповідача з рапортом про виплату належної йому грошової компенсації вартості неотриманого речового майна за час проходження служби.

Листом від 31 січня 2020 року 3/29/27/3-323 ВЧ НОМЕР_1 повідомила позивача, що загальна вартість речового майна, що належить до видачі, складає 9 872,08 грн, що підтверджується довідкою від 20 січня 2020 року 5.

Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 від 25 лютого 2020 року 6о/с ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас на підставі підп. а п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу , у зв`язку із закінченням строку контракту.

Згідно з витягу наказу командира ВЧ НОМЕР_1 від 02 березня 2020 року 45 позивача виключено із списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення з 02 березня 2020 року і направлено для зарахування на військовий облік до Гуляйпільського РВК Запорізької області.

У день звільнення з позивачем не проведено остаточного розрахунку, а саме: не виплачена грошова компенсація за неотримане речове майно. Така компенсація була отримана позивачем лише 30 квітня 2020 року, що не заперечується сторонами .

Позивач, вважаючи наявним у нього права на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, звернувся до суду з даним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 06 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 03 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року за затримку розрахунку при звільненні у сумі 21 899,03 грн. У решті позовних вимог - відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що грошова компенсація за неотримане речове майно є складовою грошового забезпечення, яка мала бути виплачена позивачеві у день виключення зі списків особового складу військової частини, що за приписами ст. 117 Кодексу законів про працю України, породжує у позивача право на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. При цьому, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що при обчисленні суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні слід застосувати показники грошового забезпечення позивача у листопаді та жовтні 2019 року, а тому сума, яка підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 складає 21 899,03 грн.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

10 квітня 2021 року ВЧ НОМЕР_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06 липня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року .

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі п. 1 ч . 4 ст . 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі ВЧ НОМЕР_1 просить скасувати рішення суду першої інстанцій та постанову суду апеляційної інстанції, та прийняти нове рішення, у якому визначити розмір середнього заробітку, ураховуючи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30 листопада 2020 року у справі 480/3105/19.

На обґрунтування позиції, відповідач посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі 761/9584/15-ц, щодо зменшення розміру відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України.

Також скаржник зазначає на неврахування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30 листопада 2020 року у справі 480/3105/19, щодо пропорційності відповідальності розміру невиплачених сум.

Позивачем поданий відзив на касаційну скаргу, в якому не погоджуючись з касаційною скаргою, стверджує, що обставини справи 761/9584/15 та цієї справи не є тотожними. Крім того, зазначає, що відповідачем в судах першої та апеляційної інстанцій не заявлялось про зменшення компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст . 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України).

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в ст . 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Відповідно до ч. 7 ст. 21 Закону України від 13 березня 2014 року 876-VII Про Національну гвардію України порядок продовольчого та речового забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України, а також грошової компенсації вартості за неотримані продукти харчування та речове майно визначаються відповідно до Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей .

За приписами ст. 2 Закону України від 20 грудня 1991 року 2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон 2011-ХІІ) передбачено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Згідно з ч. 1 ст. 9-1 Закону 2011-ХІІ продовольче забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 3 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року 178 (далі - Порядок), грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації (п.4 Порядку).

У відповідності до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України 10 грудня 2008 року 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. (…) Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

VІІ. Висновки Верховного Суду

В силу положень ч. 1 ст. 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи .

При цьому, згідно з ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування норм права.

Як убачається з матеріалів справи, підставою для касаційного оскарження рішення судів першої та апеляційної інстанцій слугувала незгода відповідача із розміром стягнутого на користь позивача відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 21 899,03 грн.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

В цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі 761/9584/15-ц.

Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого ст . 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст . 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі

6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Задовольняючи частково позовні вимоги у цій справі, суд першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що сплаті на користь позивача підлягає відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, що складає 21 899,03 грн .

У той же час не зазначено , із чого саме виходив суд при розрахунку суми відшкодування саме у розмірі 21 899,03 грн, а лише зазначив, що при обчисленні суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні слід застосувати показники грошового забезпечення позивача у листопаді та жовтні 2019 року .

Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30 листопада 2020 року в справі 480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок.

Синтаксичний розбір текстуального змісту ст . 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 відповідачем не виплачена сума компенсації вартості неотриманого речового права у розмірі 9 872,08 грн. При цьому, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що з відповідача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 21 899,03 грн.

В той же час судами не встановлено розмір усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Ураховуючи правову позицію Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду , викладену у постанові від 30 листопада 2020 року в справі 480/3105/19, встановлення цих обставин має значення для правильного вирішення справи.

Отже, Верховний Суд уважає, що для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, судам слід дослідити та з`ясувати загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає грошова компенсація вартості за неотримане речове майно у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який буде визначений належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності.

Відповідно до ч. 1- 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з ч. 2 ст. 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати нові докази або додатково перевіряти докази, а тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст. 341, 345, 349, 355-356, 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задовольнити частково.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06 липня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2020 року - скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду .

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді Н. В. Данилевич

Н. В. Шевцова