Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 30.04.2026

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Левченко проти України» (Заява № 58785/15)

СТРАСБУРГ

30 квітня 2026 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Левченко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Георгіос А. Сергідес (Georgios A. Serghides), Голова,

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),

Діана Сирку , судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 58785/15), яку 18 листопада 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Віктор Миколайович Левченко (далі — заявник), 1961 року народження, що проживає у м. Христинівка, і якого представляв п. М. Алексєєнко — юрист, який практикує у м. Христинівка,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 квітня 2026 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується вилучення автомобіля заявника в межах кримінального провадження щодо третіх осіб, як стверджується, всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. 04 квітня 2014 року заявник придбав вживаний автомобіль. Згодом було встановлено, що автомобіль був проданий йому на підставі підробленої довіреності.

3. У грудні 2014 року у зв’язку з цим було порушено кримінальне провадження за фактом шахрайського привласнення майна.

4. 28 травня 2015 року, коли заявник керував відповідним автомобілем, його зупинили працівники ІДПС Уманського ВДАІ та тимчасово затримали автомобіль як такий, що перебував у розшуку. Автомобіль був доставлений до спеціального майданчика тимчасового тримання районного ВДАІ МВС України.

5. 25 червня 2015 року слідчий звернувся до Богунського районного суду міста Житомира (далі — Богунський суд) з клопотанням про накладення арешту на автомобіль.

6. 30 червня 2015 року Богунський суд задовольнив зазначене клопотання у засіданні, в якому був присутній прокурор, але заявника про нього повідомлено не було.

7. Заявник оскаржив зазначену ухвалу в апеляційному порядку щойно йому стало відомо про неї. Він посилався, зокрема, на частину п’яту статті 171 Кримінального процесуального кодексу України, яка передбачала, що слідчий мав подати клопотання про арешт вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно мало бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено. Проте у справі заявника слідчий подав клопотання про арешт автомобіля приблизно через місяць після його вилучення. Заявник також стверджував, що цей захід був непропорційним.

8. 05 серпня 2015 року Апеляційний суд Житомирської області залишив без задоволення згадану апеляційну скаргу, як необґрунтовану. Він зазначив у загальних формулюваннях, що Богунський суд дотримався чинного законодавства, а також, що законний власник автомобіля досі не був встановлений.

9. 25 березня 2016 року заявнику було надано процесуальний статус потерпілого у триваючому кримінальному провадженні.

10. Він неодноразово подавав клопотання про скасування арешту.

11. 01 грудня 2016 року Богунський суд частково задовольнив одне з таких клопотань. Хоча суд не скасував заборону на використання або відчуження автомобіля, суддя ухвалив, що його слід було передати заявнику на зберігання. Було зазначено, що заявник мав процесуальний статус потерпілого, автомобіль не містив на собі слідів злочину, а його подальше зберігання на відкритому майданчику поліції з 28 травня 2015 року призводило до його псування.

12. 04 листопада 2019 року той самий суд повністю скасував арешт. Він зазначив, що з вересня 2016 року в межах відповідного кримінального провадження не було проведено жодної слідчої дії і не було оголошено жодної підозри у зв’язку з ним. Суддя також посилався на той факт, що bona fide право власності заявника на автомобіль ніколи не ставилося під сумнів.

13. 17 червня 2020 року кримінальне провадження було закрито, оскільки не представилось можливим встановити будь-яких підозрюваних осіб.

ОЦІНКА СУДУ

14. Заявник скаржився на те, що вилучення його автомобіля було свавільним та непропорційним, а тому становило порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Хоча він додатково посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, його скарга підлягає розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Дімітрові проти Болгарії» (Dimitrovi v. Bulgaria), заява № 12655/09, пункт 30, від 03 березня 2015 року, ухвалу щодо прийнятності у справі «Пірас проти Сан-Марино» (Piras v. San Marino), заява № 27803/16, пункти 45–47, від 27 червня 2017 року, та, mutatis mutandis, рішення у справі «Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії» [ВП] (G.I.E.M. S. R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункт 302, від 28 червня 2018 року, з численними подальшими посиланнями на практику).

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

15. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не вимагав відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним вилученням його майна після закриття кримінального провадження. Для ілюстрації ефективності цього засобу юридичного захисту Уряд процитував чотири остаточні постанови Верховного Суду (ухвалені у 2018 та 2020 роках), якими було задоволено позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, які були висунуті колишніми підозрюваними у вчиненні кримінальних правопорушень після того, як обвинувачення щодо них були зняті (в одній зі згаданих справ позивача було виправдано). Крім того, Уряд процитував ухвалену у 2021 році постанову Верховного Суду, якою він повернув на новий розгляд до апеляційного суду справу щодо позову про відшкодування матеріальної шкоди, пов’язаної з, як стверджується, неналежним розпорядженням майном, вилученим у межах кримінального провадження.

16. Заявник доводив, що у нього не було підстав для подання позову про відшкодування шкоди на національному рівні. Він також вважав, що національна практика, яку навів Уряд, не мала стосунку до цієї справи.

17. Відповідні загальні принципи щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту наведені в рішенні у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» (попереднє заперечення) [ВП] (preliminary objection) [GC], заява № 17153/11 та 29 інших заяв, пункти 69–77, від 25 березня 2014 року). Стосовно тягаря доведення, то саме Уряд, який заявляє про невичерпання засобів юридичного захисту, має переконати Суд у тому, що на момент подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та був доступний як в теорії, так і на практиці (там само, пункт 77).

18. Суд зазначає, що, як підтверджує національна практика, процитована Урядом (враховуючи лише остаточні постанови Верховного Суду — див. пункт 15), дійсно існували юридичні механізми для колишніх обвинувачених або підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень спрямовані на те, щоб вони могли вимагати відшкодування моральної шкоди після зняття обвинувачень щодо них або після їхнього виправдання, що явно не було ситуацією заявника. Іншими словами, Уряд не довів, що цей засіб юридичного захисту міг бути ефективним для нього і тому мав бути використаний.

19. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду. Він також зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

II. СУТЬ

20. Заявник скаржився на те, що вилучення його автомобіля було свавільним, враховуючи, зокрема, недотримання органами державної влади застосовних процесуальних гарантій. Він також стверджував, що цей захід був необґрунтованим та непропорційним.

21. Уряд визнав, що мало місце втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном. Однак він стверджував, що це було зроблено згідно із вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

22. Суд повторює, що різні форми вилучення майна для цілей судового провадження зазвичай стосуються контролю за користуванням майном, що підпадає під дію другого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Такий захід має бути передбачений національним законодавством, переслідувати законну мету та бути пропорційним переслідуваній меті (див., серед інших джерел, рішення у справі «Акшин Гараєв проти Азербайджану» (Akshin Garayev v. Azerbaijan), заява № 30352/11, пункти 53 і 54, від 02 лютого 2023 року).

23. Повертаючись до цієї справи Суд зазначає, що, як вбачається, національні суди не розглянули аргумент заявника про недотримання органами прокуратури застосовних гарантій, передбачених частиною п’ятою статті 171 Кримінального процесуального кодексу України, яка вимагала або звернення до суду про арешт вилученого майна не пізніше наступного робочого дня, або його негайне повернення заявнику (див. пункти 7 і 8). За таких обставин він справді мав підстави сумніватися у відповідності цього заходу процесуальним нормам.

24. Тим не менш, беручи до уваги свої обмежені повноваження щодо оцінки фактів і перевірки дотримання національного законодавства (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 108, ЄСПЛ 2000-I), Суд залишає це питання відкритим і переходить до оцінки законної мети та пропорційності відповідного втручання, що є ключовим питанням у цій справі (див. рішення у справі «Краєва проти України» (Krayeva v. Ukraine), заява № 72858/13, пункт 27, від 13 січня 2022 року).

25. Суд погоджується, що вилучення переслідувало законну мету забезпечення належного відправлення правосуддя і тому відповідало «загальним інтересам» суспільства (див. рішення у справах «Георгій Атанасов проти Болгарії» (Georgi Atanasov v. Bulgaria), заява № 5359/04, пункт 30, від 07 жовтня 2010 року, «Лачіхіна проти Росії» (Lachikhina v. Russia), заява № 38783/07, пункт 60, від 10 жовтня 2017 року, та «Келін проти Румунії» (Cгlin v. Romania), заява № 54491/14, пункт 73, від 05 квітня 2022 року).

26. Суд постановив, що задля визначення пропорційності відповідного заходу необхідно враховувати його тривалість, а також його необхідність з огляду на хід кримінального провадження, наслідки його застосування для відповідної особи та рішення, ухвалені органами державної влади у зв’язку з цим (див. згадане рішення у справі «Акшин Гараєв проти Азербайджану» (Akshin Garayev v. Azerbaijan), пункт 56 з подальшими посиланнями).

27. У цій справі втручання у право заявника на мирне користування своїм майном тривало понад чотири роки та п’ять місяців: протягом перших одного року та шести місяців його автомобіль зберігався на майданчику поліції і він не мав до нього доступу, тоді як протягом решти періоду, приблизно двох років та 11 місяців, він міг користуватися своїм автомобілем, але не міг ним розпоряджатися (див. пункти 4–12). Хоча транспортний засіб явно знецінювався та втрачав ринкову вартість, необхідність подальшого втручання залишалася сумнівною, особливо в контексті абсолютної зупинки розслідування протягом періоду тривалістю понад три роки (див., зокрема, пункт 12).

28. Суд вважає зазначені міркування достатніми для висновку про непропорційність оскаржуваного заходу.

29. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

30. Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 348 євро в якості компенсації судових та інших витрат.

31. Уряд заперечив проти цих вимог.

32. Суд присуджує заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

33. З огляду на наявні у нього документи Суд також вважає за доцільне присудити заявнику повну суму, що вимагалася, 2 348 євро, в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 2 348 (дві тисячі триста сорок вісім) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 квітня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Георгіос А. СЕРГІДЕС

(Georgios A. Serghides)

Голова